Павло Матюша: «Кокліко» — це роман про любов, навколо якої багато смерті»

Павло Матюша: «Кокліко» — це роман про любов, навколо якої багато смерті»

Поет і перекладач Павло Матюша презентував свій дебютний роман «Кокліко» на Літературному Куражі. Книжка впевнено здобуває нових прихильників, викликає дискусії та чимало питань до автора. Яким був задум роману, що писався понад чотири роки? Які посилання письменник заховав у тексті? Що видається неймовірним, а насправді списане з реальності? Цими та іншими секретами тексту Павло Матюша поділився з блогом Yakaboo.

Як трансформувалась ідея

Ідея роману виникла як історія кохання молодого чоловіка, який втратив свою дівчину і перебуває у важкій депресії. По ночам він зустрічається з нею у своїй уяві і подорожує тими місцями, де вони бували разом. Його депресія наростає, ці ретроспективні подорожі теж стають химернішими і ведуть його до втрати особистості.

Це зерно історії, вона мені дуже сподобалась, я навіть хотів залишити її в такому вигляді. У ній не було політики, аж такого конфлікту між двома жінками — хоча дві жінки були. Роман містив усі елементи з самого початку, але акценти були розставлені інакше: політика була на дуже глибокому тлі, бо мені здавалось — та й досі здається, — що кохання важливіше за політику.

Це було 2014 року. Я ще проживав свої рефлексії подій, коли почав писати роман, тобто писав з 2014-го по 2018-й. Пізніше мені захотілось висловити точку зору — маю нахабство сказати, що приблизно вловив той тип мислення і спосіб поведінки наших владних мужів і дам різних мастей, різних часів і різних таборів, те, як вони сприймають свою роботу, чим вона є для них. Чи це спосіб попіаритись, чи спосіб заробити грошей, чи просто втримати владу. І я зрозумів, що мені хочеться додати цей пласт.

Я не мав на меті написати роман, який викриватиме конкретну владну верхівку — ані за моїми спогадами, коли я працював на держслужбі, ані з того, що дізнався пізніше. Я ні з кого не списував персонажів, тому кожен може сказати, що це не про наш табір, це про той, це не ми так діяли, це наші «папєрєднікі» чи наступники.

Як поставали герої

Герої конкретизувались, але фундаментально не змінювались. Це коло друзів із певної еліти, які нині заправляють балом. Раніше це робили їхні батьки, а до цього — діди. З невеликими змінами їхнє політичне і суспільне ДНК існує майже фізіологічно. Загальну спрямованість героїв я відчув відразу: хто вони, їхні прагнення, внутрішні конфлікти, чого їм не вистачає в житті, чого вони хочуть досягти. А далі я конкретизував і посилив саме політичний конфлікт.

Тобто є два пласти: конфлікт героїв у любовній площині та потреба розв’язати нагальні речі — службові обов’язки, патріотизм. Таким чином, [я вів оповідь], намагаючись пройти шляхами, якими в принципі ходять люди — у них є особисте життя, щасливе чи нещасливе кохання, суспільне життя, відчуття обов’язку, відчуття свого сенсу в житті.

За основних персонажів я взяв людей, у яких все склалось і які розуміють, що, майже незалежно від того, чи будуть вони щось робити, чи не будуть, все буде добре. У головного героя — доволі апатичного, не схильного брати долю у власні руки, є антипод Костя — дуже діяльний, причому не в хорошому сенсі. Та він чудесно вміє приховувати свої наміри, допоки це потрібно, і маніпулювати людьми.

Як змінюються герої

Трансформація головного героя — найважливіша: це перехід від стану пасивного споглядання, коли він може сидіти і годинами втуплюватись у якусь точку, думати «оце йолки-моталки, трапилося зі мною» і нічого не робити — до реального бажання щось зробити у пам’ять про когось. У нього є мрія — зробити open air кінофестиваль на морі. Вона така світла, романтична, легка, та водночас вихолощена через військові конфлікти — у нас відібрали території, у тому числі Крим, де заповідалось робити цей open air кінофестиваль. І він переходить до втілення мрії — навіть не власної… По-перше, стає здатним до співпереживання — а це дуже важлива риса, що формує з індивідів колектив, певну суспільну сутність. По-друге, здійснює певні рухи в напрямку реалізації. Чи були вони успішні, чи ні — менш важливо. Головне — порив, що не залишився у думках, а втілився у конкретних діях.

Костя в процесі скидає маску. Трансформація Вероніки, яка є однією з головних героїнь, — у тому, що вона оживає після тривалого перебування в комі. Мама героя теж проходить етап відпускання своєї дитини і своєї провини.

Оля прагне знайти нормальні стосунки, які її не ранять — після таких, що становили загрозу життю. Та з часом вона розуміє, що це для неї не основне, їй пекуче соромно за те, до чого її змушують через шантаж, і вона знаходить порятунок у волонтерстві. Оля стає особистістю, яка здатна приймати рішення, що йдуть від серця. Утім, немає білого і чорного — усі несуть печать свого минулого. 

Павло Матюша: «Кокліко» — це роман про любов, навколо якої багато смерті» 0

Позитивний vs негативний герой

Сподіваюсь, мені вдалось зобразити у книжці такий світ, у якому немає суперменів. Мені не притаманно робити повністю позитивних героїв, це давня тенденція в літературі, романтизм уже закінчився.

Із негативних персонажів однозначно можна сказати про Костю. Він — такий моторчик різних речей, які є злим умислом. Наприклад, підбурювання відключити Вероніку з тим, щоб можна було взяти під повний контроль свого підопічного — друга дитинства, який має стати слухняним виконавцем його волі, тому що Костя не може бути і тут, і там, як Фігаро. Костя хоче розставити своїх агентів, як диявол хоче оточити себе вірними виконавцями власної волі.

Реальний vs нереальний світ роману

Це не реалізм у чистому виді, це індикація того, що взагалі наш розум, наша пам’ять  оманливі, і навіть те, у що ми віримо зараз, може бути нами ж поставлено під сумнів. Якщо ж говорити про інших людей — ми не знаємо всіх мотивацій, не знаємо гормонального фону, щоби зрозуміти, чому той чи та діяли саме так. Це призводить до множинності — як причин, так і наслідків, зрештою, ставлень до цих подій.

Що твориться у кожного в голові  як кажуть у Камеруні, «чужий живіт — чорний ліс» (вони вірять, що душа знаходиться у животі). І цей перехід від чогось більш реального до окремих проявів особистості у вигляді марень, мрій чи спогадів — про ці досвіди можна говорити в різних аспектах. Я навмисне не робив чітких переходів.

Ці переливи — як ілюстрація розладу, що твориться. У романі повсюдно відчувається відсутність детермінації, і з плином тексту розлад збільшується. Ти поступово починаєш розуміти, що тоді, коли читав роман як реалістичний, помилявся, бо там далеко не все було реалістичним. Таким чином показана непевність сприйняття і багатовекторність реального світу.

Алкоголь

Це субстанція, яка змінює свідомість героїв. У тексті майже немає наркотиків чи інших речовин. Проте навіть в описах максимально реалістичних сцен реальність героя змінюється шляхом вживання алкоголю — таким чином виникає тотальне відчуття непевності, такої трясовини, коли всі завжди перебувають у невеликому зміщенні центру, ніхто не є чітко відцентрованим.

Символи в романі

Я використав багато паралелізмів і символів і доповнив книжку більш глибинними лініями — коли за кожним важливим моментом криється алегорія на якісь суспільні мотиви. Образ дівчини, яка лежить у комі і хтось її кохає у своїх мріях, — алегорія на нашу державу, яка агонізує з початку незалежності, а народ її любить, але не рятує, він з іншими жінками: хто в Польщу поїхав, хто ще кудись. Ми її любимо, та водночас відкладаємо порятунок на завтра.

Мій головний герой — безіменний протягом усього тексту. Я свідомо його ніяк не називаю, тому що ім’я — це присутність, названий — значить існуєш. Поки тебе ніяк не назвали, тебе немає в цій концептуальній картині світу. Хоча номінація довільна, вона несе в собі величезну кількість інформації. Треба діяти, щоб заслужити своє ім’я. 

Як Італію ми знаємо чи за Флоренцією, чи конкретно за галереєю Уффіці, чи через макарони, піцу, клуб «Лаціо» або «Ювентус». Ми можемо сказати про Італію в безлічі аспектів, за що ми її любимо. Тож і її наймення стає значущим. Так само і Україна має бути на карті світу не просто тому, що є така територія, обведена кордоном. За що люблять Україну? Якщо запитати когось у далеких для нас закутках світу, чим вам відома Україна, на жаль, почуємо про секс-туризм, Чорнобиль. Із хорошого — спортивні досягнення: Кличко, Ломаченко, Шевченко, Подкопаєва. Цього мало, ми маємо наповнити себе змістом, щоб Україна не була пустим звуком чи територією. 

Павло Матюша: «Кокліко» — це роман про любов, навколо якої багато смерті» 0

Як бути далі?

Я проповідую ідею: для того щоб щось робити, потрібно щось робити. І коли все погано і в тебе немає вибору — обставини завели в глухий кут і над тобою тяжіє воля того, хто змушує тебе з ранку до ночі виконувати неважливу роботу; чи родичі тебе втискають у якесь русло, а твоя думка нівелюється — я кажу, що в кожної людини є своя приватна ініціатива. Потрібно йти за мрією, а щоб до неї йти — треба щось робити.

І якщо не можеш відразу зробити Україну другою Швейцарією чи Норвегією, то зроби те, що можеш. Заснуй кафе, прибери парк або, зрештою, вивчи іншу мову, подаруй якщо не квіти, то посмішку — тобто всі можуть щось зробити. Текст до цього підводить шляхом рішення героя реалізувати навіть не власну мрію, а чиюсь — своїх у нього не залишилось.

Увага до деталей

Моя творча настанова — не деталізувати. Є те, що на передньому плані, і те, що на задньому, причому навіть не з подієвої точки зору, а з точки зору об’єктів чи уявлень про щось або художньої деталі, яка мені є важливою.

Ті моменти, які для мене не важливі, залишились менше пропрацьовані, щоб не зміщувати оптику з важливого на несуттєве. Певною мірою я залишаю за собою право автора вести читача, пропонувати йому піти невидимими коридорами уяви. Читач може зі мною не погоджуватись, більше того, він може вступати зі мною в суперечку.

Впливи й алюзії

Мені близька інтенційність Інґардена, південноамериканський магічний реалізм, тексти втраченого покоління. Минуло трохи менше за 100 років, а для України, на жаль, останні знову актуальні. Я згадую «Прощання зі зброєю» Гемінґвея у першому ж абзаці першої сторінки — до речі, я народився в один день із письменником. Також сильний вплив у контексті роману на мене справила творчість Генріха Бьолля.

Щодо образотворчого мистецтва — мене фундаментально наснажує естетика Модільяні. Навіть інвентарний номер однієї з моїх улюблених картин згаданий в романі — щоб можна було знайти в інтернеті або піти в Метрополітен-музей в Нью-Йорку і насолодитися цією роботою.

Багато разів згадується Боуі, його музика мене надихала. Сінатра тут присутній не стільки як співак чи актор, а як референція до Америки красивих елегантних часів — часів Кеннеді, Мерилін Монро, Сінатри. Для нашої «еліти» ці красиві часи тривають постійно — для хлопців і дівчат, які літають на приватних літаках у Париж. Це краса тут-і-зараз, але нашого місцевого розливу.

Вічні теми

Я вважаю, що існують дві вічні теми — кохання і смерть. І будь-які історії так чи інакше стосуються цих тем. Смерть є вінцем життя, і те, що ми зробили, дуже чітко підсумовує смерть. Чи смерть є кінцем цього існування, чи переходом в іншу площину — це наступне запитання, але сам факт наявності смерті (якщо вона не дочасна, а приходить тоді, коли людина прожила свою програму), є тим, що змушує нас жити.

Але для чого ми живемо? Звісно, не для смерті. Для кохання, любові в ширшому сенсі. Любов має бути діяльна, це не плаский стан, коли просто «я тебе люблю, ти мене любиш, будьмо щасливі». Це продовження чогось або завдяки любові, або в ім’я любові, або разом із любов’ю. Для мене це етична настанова в житті, і цим хотілося б поділитися.

Мій роман — про любов, навколо якої багато смерті.

Невигадані епізоди

№ 1

Я переповів реальну історію, як людина врятувала самогубця з петлі своїм ножем для відкривання вина. Ця історія мене вразила — погоджуюсь, звучить неймовірно. Чоловік сказав мені: якби завжди не носив у кишені ніж сомельє — коротюсінькій, щоб зрізати обгортку з пляшок, — не врятував би людину з петлі.

№ 2

Художник із когорти дисидентів вийшов з радянського концтабору, він був єдиним, хто вижив. Його дружина, коли емігрувала, забрала з собою до Канади картину. На полотні зображені очі людей, з якими чоловік сидів у таборах, їх можна побачити з певної відстані. Мені здалось, що це екстремально сильний образ.

У тексті є такий майже-безхатченко — Мітя, він дарує головному героєві картину, на якій зображені маки, й у цих квітах є очі. І, власне, герой роману мав поставити картину десь на видному місці в кафе, щоб його полеглий друг міг незримо спостерігати за своїм дітищем.

Мар'яна Хемій
Редакторка блогу. Люблю книжки, розмови, подорожі.