Фестиваль «Острів Європа»: як це було (репортаж)

«Острів Європа з’явився на фестивальній карті України минулого року. Назва його – невипадкова, і походить від острова Кемпа, що на Південному Бузі. Наразі туди ступає лише нога рибалок, що підпливають човном, та лапи різної живності. І тільки на час фестивалю острів приймав більше гостей, ніж зазвичай – цілу делегацію кримськотатарських поетів та поеток і тих, хто прийшов (приплив) їх послухати.

Фестиваль тривав чотири дні – 13-16 червня – й умістив в собі літературну та музичну програми. Літературна складалась із читання поезії на одній із наймальовничіших локацій фесту – сходах на Кумбарах, а також презентацій книжок і дискусій за участі письменників з різних країн (окрім України, з Польщі, Чехії, Румунії, Угорщини).

Музична частина частково вмістила й літературну, оскільки гостями були, окрім Мар’яни Садовської, професійної музикантки, яка закривала фестиваль, письменники Юрко Іздрик та Павло Коробчук із музичними проектами.

Новою локацією фестивалю став колишній маєток купців Львовичів, збудований 1913 року, де зберігся автентичний інтер’єр. Під час революції в ньому була резиденція уряду Петлюри, а в радянські часи в цьому приміщенні знаходилося радіо. Наразі будівлю реставрують та планують відкрити у ньому музей історії Вінниці.

Традиційними вже були локації на Майдані незалежності та на сходах на Кумбарах. «Сходи існують вже понад 100 років, і тоді, коли вони були збудовані, в часи появи водогону і водонапірної вежі відповідно, вони були улюбленим місцем відпочинку вінничан. Всі ті історичні епохи, які чергувалися, наклали свої відбитки і воно стало більш закинутим місцем, це видно за тими перехожими, що зараз там бувають – це можуть бути й дуже романтичні душі, і більш маргінальні особи, і молодь, і сім’ї», – поділився директор фестивалю Олександр Вешелені.

Торішній фестиваль організатори називали пілотним, цей – першим міжнародним, оскільки вперше мали змогу забезпечити технічний супровід подій із повноцінним перекладом для гостей.

У фокусі програми була тема свободи, найчисельніші дві групи учасників – письменники, народжені 1989 року – в рік повалення Берлінської стіни, Александра Зєлінська, Луціє Фаулерова, Янош Афра, Гєник Бєляков, та кримськотатарські письменники Сеяре Кокче, Аліє Кенже-Алі, Ельвіра Сарихаліл. Окрім них, гостями фестивалю були письменники Наталка Білоцерківець, Микола Рябчук, Катерина Міхаліцина, Оксана Луцишина, Катріна Хаддад, Петро Яценко, Юлія Цімафєєва, Міруна Влада, а хедлайнеркою фестивалю стала Оксана Забужко. 

Фестиваль – це завжди не тільки відвідувачі й учасники, це ще й величезна робота команди організаторів та волонтерів. Організаційним осердям «Острова Європа» є директор фестивалю Олександр Вешелені, програмна директорка Анна Вовченко та кураторка міжнародної програми Катерина Калитко. У команді 9 постійних членів, а також юристка і бухгалтерка; напередодні фестивалю до його організації долучаються близько 50 волонтерів. 

Ми поспілкувалися із організаторами фестивалю, учасниками та його гостями про враження від фестивалю, його найбільші виклики та про те, чи справдилися їхні очікування.

Фестиваль «Острів Європа»: як це було (репортаж) 0

Олександр Вешелені, директор фестивалю

«Цього року, у порівнянні з минулим, відсутність погодних форс-мажорів нівелювала майже всі можливі форс-мажори. Навіть те, що в когось затримувався літак і треба було оперативно купувати нові квитки або що хтось захворів і не приїхав, чи Лідія Демковська не змогла приїхати через сімейні обставини, все одно не вплинуло на якість фестивалю. Цьогорічний фестиваль – це справжній miracle, – аж настільки, що не віриться, що це сталося. 

Ми подавали [заявку на фінансування фестивалю Українським культурним фондом] на програму «Створюємо інноваційний культурний продукт» (програма підтримки УКФ – авт.), бо не хотіли одразу після минулорічного пілоту трубити всім, що це знакова українська культурна подія. Ми ще маємо добряче попрацювати і відвоювати для себе цей статус. 

Наша команда дуже багато експериментує з тим, за що інші не наважуються взятися, особливо в сенсі міського простору, і розуміємо, що, скажімо, ті ж острівні читання в межах кримськотатарської складової програми найбільше вразили саме глибиною сенсів, які вдалося зачепити, працюючи з Кемпою і з людьми, які сюди приїхали і отримали такий майданчик, те місце, яке, певно, більше ніде вони б не могли знайти – зелений острів посеред українського міста, де люди могли почути про твій біль і твою історію».

На моє зауваження, що гості фестивалю, які працюють у будні і їхали з інших міст, не змогли потрапити на читання на острові, оскільки поїзди прибувають у Вінницю пізніше, Олександр відповів:

«В програмі та її складових є певна драматургія, і те, що робить Аня Вовченко як програмна директорка, робиться з дуже ретельно продуманим наміром. Вона і Катерина Калитко як досвідчені літераторки, які формують наповнення, та я, як той, хто розставляє це в графіку подій, хочемо вибудувати емоції за певною амплітудою в межах одного дня: тому, наприклад, на 13 та 16 годину ми ставимо два формати поетичних читань, які не схожі один на одного, тому що в Прибутковому провулку це не просто вірші, це ще й stories за ними, певне відчуття простору тут і відчуття простору тут-і-тепер і позаду – в часах затиснутих стін, це такий мікс інтелектуальної розмови і поетичних читань, а сходи Артинова – це тотальне розчинення.

Ірина Старовойт в розмові сказала, що про нас ще складатимуть легенди – десь є відчуття того, що всі ці речі настільки унікальні, неповторні, що будемо, наприклад, згадувати «перший публічний захід в цьому дворі відбувся року Божого 2019-го». З перспективи того, що тут (в садибі Львовича – авт.) буде музей Вінниці, я вже казав директорові, що наступним після Оксани Забужко  тут мав би виступати Сергій Плохій, а після нього Тімоті Снайдер. Для нас не принципово, щоб задіяні простори були тільки нашими, як той самий острів. Просто наш підхід до нього зрезонував з тим, як місто і міська влада мислять щодо його майбутнього, в якому напрямку інтегрувати цей острів у свідомість вінничан і в загальну екосистему. 

Цьогоріч вперше був впроваджений синхронний переклад для закордонних гостей, розроблена англомовна програма на сайті з інформацією про всіх учасників. Зараз це ще тестування – як працює синхроніст, обладнання, програмки, але надалі нам важливо виходити на міжнародний рівень саме через залучення аудиторії ззовні і адаптації контенту. Судячи з того, як реагували міжнародні учасники цьогоріч, вони так само, як і торішні, були страшенно задоволені атмосферою.

Поряд із використанням відкритих локацій, запрошення авторів, що не видані в Україні –  наша «фішка» і ще один челендж, який робить нас сильнішими і більш затятими – що ми це все одно зробимо. Розуміємо, що поки недостатньо добре доносимо до видавничої спільноти чи загалом для літспільноти ті імена, яких запрошуємо на фестиваль, тому що складно випустити про них розлогі матеріали, хоча й можна. Наприклад, Катя Калитко писала кілька років тому про Александара Гемона, якого ми вже не один рік кличемо, але є ще політика літагентів, які без книжки не надто схильні відправляти своїх авторів. У нас були серйозні наміри навіть на цей рік, з іменами всесвітнього масштабу, але розуміємо, що ще є перепони. Можливо, в майбутньому ми будемо дуже секретно готувати прем’єри саме під фестиваль, хоча варто враховувати, що ми дуже близькі (за часом проведення – авт.) до Арсеналу.

Щороку в нас є також автори, які так чи інакше були представлені раніше. (як Драґіца Райчич, скажімо), але вони все одно не в мейнстрімі медійних обговорень, з іншого боку, вони не губляться в нашій програмі. Нам дуже важливо, навіть якщо автор вже бував в Україні, зробити максимум, щоб виділити необхідний для сприйняття та рефлексії часовий проміжок і вбудувати його присутність в цю загальну драматургію.

Навіть у випадку запрошених авторів 1989-го року народження – це не просто тикання пальцем в уявний довідник. Досвід кожного і кожної з них по-своєму резонують із загальною атмосферою Центрально-Східної Європи, як, скажімо, про це пише Янош (Афра, угорський письменник – авт.): з поверненням до метафізики – меланхолійної, угорської, типово краснагоркаївської,. Це страшенно зачіпає і потребує поширення для українців. Так само Зєлінська (Александра Зєлінська, польська письменниця – авт.) у своєму романі демонструє реакцію молодої жінки на процеси, що відбуваються в Польщі з правими ухилами й протестами проти заборону аборти.

 

Нам часто рекомендують авторів перекладачі, які занурені в літпроцеси певних країн – Мацея Плазу порадив запросити Остап Сливинський, Александру – Олена Шеремет, яка її перекладала на фестивалі, Яноша я переклав до фестивалю, бо дуже захопився його фігурою в молодому літапроцесі Угорщини. Хоча ми й не є, як Translatorium, фестивалем перекладацьким, але зазвичай приходимо до цієї малої мови через того, хто може стати містком до неї. 

З румунською у нас досі є проблема, адже Міруну Владу довелося перекладати з боснійської. А коли починаєш заходити глибше і шукаєш в Україні перекладачів з албанської, мальтійської – де ці люди? Це теж такий тригер – потреба України в перекладачах з малих мов як комунікаторах зі світом. Це мають бути шалені люди, які вивчають особливо екзотичні чи не мейнстримові мови, роблячи внутрішній вибір «я все одно це зроблю, проникну туди». Часто це дуже приватна історія, на якій зав’язаний зокрема і глобальний вибір кожного з таких шаленців».

vovchenko

Анна Вовченко, програмна директорка фестивалю

«Логіка програми була продиктована двома фокусними темами, які загалом дають можливість означити ХХ століття як століття великих викликів і потрясінь, але водночас як століття свободи й боротьбу за свободу. І, відповідно, країни, які ми хотіли побачити учасницями, і фокус-теми орієнтувалися на цей великий концепт. І, відповідно, гостей ми добирали з громадян тих країн, які мають досвід боротьби за свободу і утвердження себе в умовах несвободи. 

Тому спочатку ми хотіли ширше висвітлити Вишеградську четвірку. Але, зрештою, звузили тему до дискусії покоління письменників, народжених у 89-му, до Вишеградської четвірки нам забракло одного учасника – зі Словаччини. Але, здається, письменниця з Чехії змогла компетентно говорити про досвіди обох країн. 

Також ми пам’ятали, що 1919 рік у світі – це перший рік по закінченню Першої світової війни. Коли почав відбудовуватися новий лад, для України, на жаль, це повернулося трагічним боком на багато десятиліть наперед і зараз, нового 19-го року, ми бачимо, що колесо заходить на новий оберт, і ми маємо велику відповідальність зробити все, залежне від нас, щоб не допустити таких руйнувань, спричинених кризою умів, як мені здається, і великим розшаруванням в царині освіти і освіченості. Це, звісно, довготривалий ефект, який не вимірюється одноразовими статистичними опитуваннями і замірами, але ми намагаємося працювати на перспективу і розширяти внутрішні кордони і свої, і наших співрозмовників. 

1989 рік, перед яким був іще 1968 – студентська революція у Франції, те, що свого часу літературна критикиня Ганна Улюра означила як інфантилізація спільнот, з наслідками якої ми й досі маємо справу, – але і це була історія боротьби за свободу – в тому розумінні, в якому вона тоді могла відбутися. Все це не могло не перетекти в 1989-й, символом свободи стало зруйнування Берлінської стіни як такого зримого, відчутного, фізичного кордону між двома цивілізаціями, із якого почалося поступове долання кордонів внутрішніх. Як вчора говорила Катя Калитко на дискусії «Мости замість стін», що Берлінська стіна зараз існує в кожній окремо взятій голові. І ми мусимо цю внутрішню Берлінську стіну, яка заважає розвиватися нашій емпатії, зруйнувати.

Тому програма взорувалася на потребу чути тих, хто зазнав такого самого досвіду, як ти, на потребу запитати «А як ви пережили це?», на потребу обмінятися висновками і сформувати спільні цінності на майбутнє. Це не питання дня чи трьох, це питання розвитку ідей в майбутньому, тому чекаємо колонок і відгуків гостей, коли осад із першої хвилі вражень заляже на дно, а згори лишиться прозора незакаламучена суть».

chatych

Анна Чатич, координаторка фестивалю, керівниця волонтерів

В нас близько 50 волонтерів, з якими працюємо задовго до фестивалю – за майже 2 місяці. Ми вважаємо, що волонтери повинні знати всю інформацію не гірше за усіх організаторів, орієнтуватися в програмі, локаціях, пояснити все. Тому ми пояснювали, що і навіщо ми робимо, на яку аудиторію розраховуємо. 

Рада, що багато хто з волонтерів відгукуються на будь-яке прохання.

Є волонтери, які працювали і минулого року. Але через те, що це переважно студенти, а фестиваль припав на період сесій і здачі дипломних, в нас дуже рухливий графік, вони замінювали один одного, самі комунікували між собою, передавали справи.  

Є такі команди, які працювали минулого року, й більшість їхніх учасників повернулися цього року, і це дуже класно – коли люди знаходять один одного на фестивалі, підтримують зв’язок протягом року, а потім повертаються ще.

Зі свого боку, ми, напевно, робимо для них не так багато, як би треба було, це більше тримається на ентузіазмі самих людей. Вони знають, що прийшли сюди не відпочити – прицільно розуміють, що доведеться працювати. Наприклад, є дівчина, яка з нами ще з попередніх проектів, вона каже, що приходить сюди за атмосферою. Для мене це суперважливо – вибратися з рутини, роботи, навчання, сімейних справ, знайти людей, спільних за духом, які розуміють, чим ти займаєшся, твої вподобання, твої смаки, підтримають, разом будуть шаленіти на концертах Жадана й Іздрика. 

Я вважаю, що заради таких людей взагалі варто працювати. Тому давати їм простір для того, аби вони могли розвивати свої погляди, розширювати світогляд. Адже наш фестиваль не спрямований тільки на гучні імена – Іздрика й Забужко, але приходять і на румунку Владу (Міруна Влада – авт.), і в Україні взагалі невідома нікому, слухають і кажуть «Вау, вона така класна!». У Цімафєєву (Юлія Цімафєєва, білоруська письменниця, перекладачка – авт.) скільки закохалися цього року! Такі фідбеки гріють серце, і навіть коли вже немає сил посміхатися через втому, а приходить хтось і каже: зробили те і те чи повирішували інший форс-мажор – це те, що додає сил.

Надя, волонтерка

Я побачила десь в соцмережах, що відбудеться такий фестиваль, і захотіла взяти в ньому участь. Звернулася до Олександра Вешелені – це мій колишній викладач – запитала, чи не потрібні волонтери. Він сказав «Так, звичайно», і відправив мене до координатора. Фактично, волонтери – це люди, яким самим цікавий цей фестиваль.

Минулого року я не бачила інформації про фестиваль, дізналася вже постфактум, але цього року дізнатися постфактум було б дуже складно, тому що про фестиваль писали скрізь, були афіші, я чула від знайомих, бачила пости в інтернеті, тому, думаю, більше людей, ніж минулого року, дізналися про фестиваль.

Завдання волонтерів – вирішувати організаційні питання на різних локаціях – підготувати локацію до заходу, а також вирішувати побіжні завдання, наприклад, я відповідаю за опитування відвідувачів – що їм сподобалося, що ні. Спочатку планували, що воно буде в гугл-акаунті, але все ж вирішили зробити в текстовому варіанті. Це потрібно, щоб подивитись, хто приходить на які заходи, з’ясувати, що найбільше вразило, сподобалося, зацікавило. Також, які є недопрацювання, на які треба звернути увагу при організації наступного фестивалю. Є волонтери, які реалізують книги учасників фестивалю. Є волонтери, які відповідають за супровід іншомовних учасників.

zielinska

Александра Зєлінська, польська письменниця, учасниця фестивалю:

«Я вперше на цьому фестивалі, приїхала на запрошення організаторів. Але не вперше в Україні, я походжу з регіону, який близько до українського кордону, тому приїжджала до Львова у дитячому віці. У дорослому – це перша моя поїздка, і це фестиваль у Вінниці, який мені дуже подобається – і добре нами тут опікуються, і програма різноманітна, де звучить чимало важливих питань, і мені було цікаво відвідати низку дискусій, а у деяких і взяти участь. 

Я зрозуміла, що багатьох речей не знаю, зокрема чимало тем, пов’язаних з історією Східної Європи. Мені здається, що я розширила свої горизонти у цій тематиці. І тут прозвучали теми, пов’язані з актуальними суспільними питаннями, зокрема з ситуацією в Україні і з українською літературою. Маю намір детальніше дослідити це питання після повернення додому».

Miruna-Vlada

Міруна Влада, румунська письменниця, учасниця фестивалю

«Я не вперше в Україні, вже побувала у Львові на Букфорумі та на Meridian Czernowitz, а це мій третій візит в Україну. Тут я почуваюся, як вдома, я дуже пов’язана з українською літературою та молодими українськими авторами. Катерина Калитко – моя подруга, і я дуже заінтригована, я дуже люблю фестивалі не в столицях, а в менших містах. Я думаю, що вони мають кращий вплив на спільноту, люди не звикли до поетичних читань, тож в цих спільнотах набагато важливіше організовувати літературні події». 

забужко оксана 6

Оксана Забужко, письменниця, учасниця фестивалю

«Своє власне обличчя фестиваль ще шукає. Зрозумілі його ідея й концепт, але витримати його ще не завжди вдається, це ж ще тільки друга едиція. Насправді це дуже складно зробити фестиваль зі своїм обличчям, єдиним і неповторним в Європі, але він має амбіцію на це єдине обличчя – від Коцюбинського, який любив малі екзотичні етнічні групи, який першим писав про кримських татар, про молдаван, а їх тоді ще ніхто не сприймав як окремий народ, про гуцулів і навіть поїхавши в Італію, писав про сицилійців, а не про італійців.

Тому цей фестиваль локальностей, меншин під знаком Коцюбинського – дуже добра ідея. Важко назвати поєднання тем програми поки що концептуально струнким, бо люди просто приїздять до Вінниці, очевидно, що у фестивалю теж не так багато можливостей вибудувати так, як хотіли би. Але заявка дуже добра, збоїв організаційних чи технічних практично немає, тобто все дуже професійно організовано».

климчук

Микола Климчук, перекладач, відвідувач фестивалю

«Організовувати такий фестиваль – важливо, це показує, що місто живе. Для чого він – не для того, щоб ми спожили літературу – ми її споживаємо наодинці з собою на дивані в кондиціонованому приміщенні, а він створює відчуття спільноти. Ти бачиш, що ти не один, і це дає заряд і показує, що твоя робота не марна – якщо ти пишеш, перекладаєш, читаєш літературу, в цьому є якийсь сенс. І в цьому смислі «Острів Європа» – дуже важливий для Вінниці, він робить місто живим. Я навіть скажу афористично – він робить Вінницю не Крижополем.

Мені подобається, що фестиваль має центральноєвропейський фокус, як казав Роман Шпорлюк, «треба знати, з ким себе порівнювати». Ясна річ, що Вінниця не може зробити літературний фестиваль, зібравши Нобелівських чи Букерівських лауреатів. Я довіряю літературному смаку організаторів – Анна Вовченко, Катя Калитко і Олександр Вешелені явно знають, що вони роблять, і мені цікаво почути цих гостей.

Скажімо, та література, яка мені абсолютно не промовляє, угорська чи румунська, якою говорили сьогодні, я її слухаю, як музикант – фонетично, щоб зрозуміти, як звучить інша мова, і це теж цікаво. А де ти почуєш угорську мову наживо у Вінниці? – Ніде. Мені як літератору це важливо, дає уявлення про звучання мови.

Минулого року на фестивалі я познайомився з Альгердом Бахаревічем, але не надав особливого значення його творчості. А тиждень тому я прочитав в одній московській газеті про його роман «Собаки Європи», і це виявилось афігенним. Я тепер кусаю лікті, що не звернув увагу на книжку раніше – невже мені потрібен голос з Москви, який розповідає, що це круто. Роман здався мені непересічним, і тепер він у мене у списку читання». 

Надя, відвідувачка фестивалю

«Сьогодні (в неділю – прим. авт.) увесь день була на різноманітних подіях. Що мене конкретно привабило у фестивалі, це можливість освічуватися в достатньо вільній формі, у вільних умовах, тому що зазвичай з чим у нас асоціюється література, освіта – з нудними лекціями й аудиторіями. А тут свіже повітря, цікаві спікери й цікаві теми для роздумів. Особливо тема свободи в умовах війни – для мене вона близька – я з Донецька. Тому для мене ці теми доволі важливі, цікаво почути, що про них думають запрошені гості, цікаво, наскільки це приваблює суспільство загалом – тобто почути питання, які цікавлять суспільство в цілому, – це теж доволі важливо, цікаво, чи перегукуються вони з моїми. 

Мені дуже сподобалася сьогоднішня розмова з Петром Яценком, тому що він розповідав про свою нову книжку – про дівчину, що переїхала з Донецька в Київ. Мене це дуже вразило, нагадало мою особисту історію, тому це мені запам’яталося і було найбільш цікавим.

Не зовсім мене задовільнила розмова про 1989 рік, оскільки, як мені здається, ця тема не вміщується в регламент 50 хвилин. Про покоління змін можна говорити довше.

Із сучасних авторів читаю Забужко, Іздрика, який був вчора, Яценка. Але загалом я фанатка Керуака, Паланіка – такі мої вподобання в літературі.

Та все ж надаю перевагу сучасному театрові – не літературі – типу Гоголь-центру Серєбрєннікова та інших».

Наталя, відвідувачка фестивалю

«Минулого року не була на фестивалі, не знала навіть, що він проводиться щороку. Я цікавлюся літературою, є постійною відвідувачкою книгарні, цікавлюся сучасною літературою і пробую сама щось писати. З раннього віку, як Петро (Петро Яценко, письменник, учасник фестивалю – авт.) казав, що в 12 років написав оповідання, і я теж приблизно в цьому віці почала писати вірші, оповідання, але ніяк не можу увійти у велику літературу.

На зустріч з Петром Яценком прийшла, оскільки привернуло увагу, що він є лауреатом такої премії (Міста літератури Юнеско – авт.) і просто хотілося побачити молоду сучасну адекватну людину, яка говорить про серйозні речі – про політику, літературу, – як це взагалі виглядає. Це навіть не літературна цікавість, а з боку життя.

Найбільше читаю світову класику, останнім часом це більше нон-фікшн, психологічна література. Зараз є видавництво «Наш формат», яке перекладає навіть швидше, ніж російською, багато цікавих книжок». 

Мар'яна Хемій
Редакторка блогу. Люблю книжки, розмови, подорожі.

439 thoughts on “Фестиваль «Острів Європа»: як це було (репортаж)

    Залишити відповідь