У матеріалі використано фото Валентина Кузана
Серед літературних новинок, які гучно заявили про себе на 26 Book Forum у Львові, – новий роман молодого письменника Остапа Українця «Канцелярія хрестових походів». Презентація цієї книжки в рамках Форуму зібрала чимало охочих поспілкуватися з автором, якого публіка уже добре знає за попередніми книгамии – «Малхут» та «Транс», а також за численними перекладами. Ми теж не упустили такої нагоди і розпитали Остапа не тільки про його новий роман, а й про те, як йому вдається успішно поєднувати перекладацьку й письменницьку діяльність, для чого пише багатолітерники на своєму фейсбуці і хто є першим читачем його творів.
– Остапе, як доволі молодого автора, хочу запитати вас – як взагалі вдається так усе встигати? Тому що ви – насправді дуже плідний в творчому плані автор, перекладач, і, як на свій вік (Остапові Українцю – 25 років – прим. авт.), дуже багато чого встигли. От уже третій рік поспіль – новий роман, наприклад. Поділіться рецептом, як можна все встигати і бути таким продуктивним?
– Гадки не маю. Я роблю – воно в підсумку виходить, оце і все моє встигання. Я не планую час, не займаюсь тайм-менеджментом, не слухаю всіх цих порад із тайм-менеджменту, як все встигати. Я пробував кілька разів, чесно, пробував. Щоб, можливо, якось оптимізувати свій час, стати ефективнішим… Але це все не особливо працює в моєму випадку, тому просто встигаю, поки встигається. Мабуть, коли я перестану встигати, і коли в мене почнуть навантажуватись невиконані дедлайни, то почну замислюватись, що десь я звернув не туди. Але поки що моя інтуїтивна діяльність цілком окуповується, і все встигаю, що хочу встигати.
А три романи за три роки – це випадковість, чесне слово. Я не задумував, що вони повинні виходити, як… Хотів сказати, як в Кідрука (сміється).
– Це ж, до речі, певна тенденція зараз серед українських письменників. Багато хто із сучасних авторів старається щороку випускати по книжці. Як, наприклад, Юрій Винничук, Андрій Любка, той же Макс Кідрук. Тож ви потрапили в тренд.
– Я знаю, що ця тенденція існує, вона, може, навіть прикольна. Тобто якщо в тебе є сформована читацька аудиторія, і вона вже знає (як у випадку з Максом): щороку восени ти читаєш новий роман Кідрука. От я, наприклад, щороку восени читаю новий роман Кідрука. Але сам за тим, щоб цілеспрямовано генерувати книжки раз на рік, не женуся. По-перше, тому, що в мене немає так багато часу, як, наприклад, в того ж Макса, який займається цим на постійній основі. Я ж пишу в проміжках між перекладом. І поки що книжки мої невеличкі – плюс-мінус до 300 сторінок, і воно виходить нормально, і я встигаю. А наступна моя книжка, ймовірно, хоча ні – я навіть впевнений, що вона вийде не через рік, а через трохи більше часу.
…щороку восени читаю новий роман Кідрука.
– Який тоді вигляд має ваш творчий процес? Прокинулись зранку – і зразу за роботу? Чи як усе відбувається, якщо ви нічого не плануєте?
– В мене немає розпланованого робочого дня, в мене немає робочого дня як такого, в мене немає робочих годин. Я прокинувся, подумав, що, ну, мабуть, варто би щось поробити зараз (умовно – попрацювати, поперекладати). А зараз варто би зайнятись чимось іншим. Оця відсутність планування в мене пронизує абсолютно все життя. Я не планую, все на інтуїції. Але разом з тим є і чітке розуміння того, що в мене через X днів чи через X місяців є дедлайн, до якого повинен встигнути. І на це трішки накладається розрахунок, скільки приблизно сторінок я роблю за день, скільки днів мені потрібно працювати для того, щоб здати книжку в терміни. Але цим все і обмежується. Наприклад, я думаю, що мені за день треба робити хоча б по 6 сторінок. Я можу 2 дні не робити нічого, а тоді за день зробити 18. В мене одного разу таке реально було. Не бачу в цьому, відверто, жодної проблеми, бо мене це не гнітить, мене набагато більше гнітить потреба якось організовувати і планувати свій час. Набагато простіше жити, як живеться, поки я все встигаю. Знову-таки, коли я перестану встигати, то зауважу це за гнівними листами від видавців.
– Ви часом працюєте у творчому тандемі разом із дружиною (перекладачкою Катериною Дудкою – прим. авт.). Чи саме вона є першою читачкою ваших авторських книжок?
– Абсолютно ні. Вона досі не прочитала мою нову книжку (сміється). Я не надсилав їй, не давав читати, – все нормально, це все продумано. Ми обоє, з огляду на рід своєї діяльності, для власного задоволення читаємо дуже мало. Так, щоби взяти й сісти почитати цілеспрямовано, то дуже рідко випадає нагода. Це має бути якась надзвичайно цікава книжка і якийсь надзвичайно вільний час, який дуже рідко трапляється. Дружина моя читає все, що я пишу, і що важливіше – вона читає все, що я перекладаю, тому що ми редагуємо одне за одним. Але чи це станеться до написання книжки, чи вже після виходу, я не задавав собі з цього ніколи якоїсь великої проблеми.
Я шукаю собі бета-читачів самостійно і стараюсь, щоб моїми бета-читачами були все-таки люди, котрі менше знають мене особисто. Тому що Катерина щоразу, коли читає мої книжки, знаходить там дуже багато інсайдерських речей, які розуміємо, ймовірно, тільки я, вона, і все. І то – вона розуміє їх завдяки тому, що ми довго разом і дуже добре знаємо одне одного. Більшість із цих речей я пишу не замислюючись абсолютно, не маючи на меті, щоб хтось їх відчитав. Це просто річ, яку я там написав, бо так її подумав. І якщо я буду покладатися на думку Катерини в цьому питанні чи на свою думку, як на те пішло, то буду бачити трішки викривлену картину. Я буду читати цей роман набагато повноцінніше, ніж його прочитає хтось збоку, хто не володіє моїм ідіолектом, в першу чергу. Хто не знає достеменно, яка тематика мене цікавить. Відповідно, від дальших читачів я отримую кращий відгук з дистанції. Відгук з дистанції набагато важливіший при редактурі.
– А були такі випадки, коли дружина казала, що потрібно щось повністю змінювати, якийсь величезний шмат роботи треба взагалі викинути, докорінно перемінити?
– У перекладах бувало. В писанині ж таке було тільки одного разу, трішки в химерній ситуації. Коли дружина прочитала рукопис, він їй страшенно сподобався. Тоді я прочитав редактуру, мені редактура страшенно не сподобалась. А виявилось у підсумку, що частину моїх правок відхилили без узгодження зі мною. І частина тих речей, які, власне, виклика́ли в мене дуже сильне відторгнення, бо вони трішки руйнували ефект того, про що я писав, руйнували саму канву тексту в певних місцях, вона залишилась. І потім ми обоє подивились на цей текст, розвели руками. Ну, текст уже вийшов, що ж тут зробиш…
[Моя дружина] досі не прочитала мою нову книжку. Я не надсилав їй, не давав читати, – все нормально, це все продумано.
– Зізнаєтеся, про яку книжку зараз йдеться, Остапе?
– Не зізнаюся (сміється).
– Розумію, тоді давайте краще про ваш новий роман «Канцелярія хрестових походів». Як взагалі з’явилася ідея його написання, чому саме так, чому знову такий історичний період, знову Станіслав Потоцький – персонаж, якого ми вже знаємо з вашого першого роману «Малхут»?
– Власне, починати треба якраз із «Малхута», тому що ідея «Канцелярії хрестових походів» у мене народжена саме «Малхутом». В свою чергу, ідея «Малхута» з’явилась уже давно, десь колись, я навіть комусь розказував, але сам вже не пам’ятаю, як до цього прийшов. А «Канцелярія хрестових походів» – це таке логічне продовження-приквел, бо коли я писав «Малхут», то розумів, що в цього тексту мають бути три ітерації в трьох різних часових зрізах, які мене найбільше цікавлять. І от «Канцелярія хрестових походів» є другою ітерацією, вона, можливо, найскупіша зі всіх, тому що охоплює небагато часу, небагато простору. Але проговорює кілька надзвичайно важливих і для мене самого, і для ширшого історичного контексту тем, які я потім хочу розкривати та проговорювати набагато детальніше у наступному тексті, котрий має бути присвячений Станіславову.
– Тобто, буде ще й третя частина? І ви вже почали над нею роботу?
– Коли вона буде, я вам не скажу, абсолютно. Я ще не працюю над самою книжкою, але вже працюю над її концепціями. Поки що якісь певні словесні концепт-арти до неї напрацьовую, та над самим романом я роботу ще не почав і не почну гарантовано до весни. У мене зараз просто є деякі інші художні справи, скажімо так, які я повинен завершити, перш ніж братися до чогось нового. Ну, і в мене є таке враження, що між моїми романами про Станіславів мають виходити ще якісь інші книжки. І поки не закінчу те, над чим працюю зараз, я не буду продовжувати цю тематику, хоча, безперечно, одного дня я це зроблю, і в мене вже є чітке бачення того, як я це зроблю.
– Між вашими книжками про Станіславів мають виходити ще якісь інші книжки – чому, для чого? Це якесь таке творче переключення?
– Ні, це просто збіг. В мене між «Малхутом» (2017 р. – прим. авт.) і «Канцелярією хрестових походів» (2019 р. – прим. авт.) вийшов «Транс» (2018 р. – прим. авт.). Між «Канцелярією хрестових походів» і тією новою книжкою про Франківськ, для якої я зараз збираю матеріали, радше за все, вийде іще один текст. Також мій авторський, і це буде з великою вірогідністю теж роман (хоча поки що не гарантую цього: я на тому етапі роботи, коли не хочу ще про нього нічого детально розповідати). Тому і маю таке враження, що між двома частинами – між «Канцелярією хрестових походів» і наступною – також буде якийсь текст-відбивка, який не буде пов’язаний зі Станіславовом, не буде пов’язаний з тими історичними питаннями, які мене цікавлять в «Канцелярії». Не тому, що мені потрібно переключатися з теми на тему, а радше тому, що (як мені здається), тем, які мене реально глибоко цікавлять, є більш ніж одна. І я, не знаю чому, але боюся не написати вчасно про цю тему, і це мене підстьобує відкласти Станіславів на трішки (у мене уже є дві книжки про нього, він не втече) і взятися за щось інше.
– Остапе, кому ви рекомендуєте читати ваш новий роман, окрім тих, звісно, хто вже читав «Малхут» (його ви рекомендували читати спершу)?
– Ну, це в порядку написання. Просто я чув від людей, котрі читали «Канцелярію хрестових походів», не читаючи «Малхут», що у них залишалося враження, ніби це не перша книжка в циклі з кількох, і що їм трішки бракувало контексту в «Канцелярії». І я гадаю, що ближче до фіналу, ймовірно, так – без контексту «Малхута» те, що відбувається в фіналі «Канцелярії», складно зрозуміти, принаймні так, як воно працює в цілій історії. Воно вимагатиме певного домислювання і фантазії. Тому «Малхут» краще прочитати перед новим романом просто для того, щоб знати, до чого це приквел. Хоча тексти абсолютно самостійні, вони мало пов’язані персонажами, подієво вони не пов’язані взагалі ніяк. Жодна сторінка «Канцелярії хрестових походів» не відображається в «Малхуті». Дія у ній відбувається за 4 роки до найранішого епізоду «Малхута». Єдине, що може складати певну проблему – це справді фінал, там, де всі лінії сходяться воєдино. Читачеві «Малхута» це дає відповідь на одне з питань, на яких завершується «Малхут». А читачеві, котрий «Малхут» не читав, це не дає відповіді ні на що, йому цю відповідь доводиться додумувати самому – це єдине.
Кому варто читати? Безперечно, всім. Який адекватний український письменник скаже, що є люди, котрим його книжку читати не варто? Звичайно, що її варто читати всім, тому що просто всім варто читати. А сподобається ця книжка чи ні, і чи варто буде після «Малхута» або після «Канцелярії» продовжувати читати Остапа Українця як автора, – це уже особисте питання до кожного читача, і я за будь-яку відповідь до нього, звичайно ж, нікого не засуджую.
А взагалі, якщо шукати точково аудиторію, яку це має зацікавити, то це люди, які цікавляться історичною прозою, люди, котрі цікавляться історичними махінаціями, люди, котрі цікавляться спекулятивною літературою, тим, що ми називаємо «якбитологією». «Якбитології» в мене небагато, але вона може мати певний науковий інтерес для когось з людей, котрі нею цікавляться саме на рівні альтернативної історії. Я альтернативну історію не пишу, але те, що пишу, можна назвати альтернативними анекдотами, тому що я справді приділяю значно більше уваги анекдотичній історії, ніж історіографічній. Для мене важливіше те, що сталось один раз, ніж якась системна подія чи процес, який відбувався впродовж століть. Просто тому, що ця подія, яка сталась один раз, є хорошою точкою входження, точкою фокалізації, можливістю розгледіти цей процес в набагато більших деталях, ніж коли ми дивимось на всю цю махіну – 50, 100, 300 років.
– Зважаючи на те, в якому жанрі ви пишете свої романи, вам, мабуть, доводиться працювати з архівними документами, першоджерелами. Вам це подобається?
– Мені подобається працювати з історичним матеріалом, але я жодного разу не працював з архівами, ніколи. Насправді я пишу про достатньо пізній період, і моя велика перевага в тому, що не маю при цьому потреби йти в архів. Вся та інформація, яка мені фактично потрібна, щоб на достатньому для написання роману рівні попрацювати з історичними даними, вона уже є у відкритому доступі, є в опублікованих монографіях, щоденниках, нотатниках. Зрештою, є українською навіть перекладений і опублікований навіть особистий щоденник Іґнація Камінського (бурґомістр Станіславова у 1869-1889 рр., головний герой роману «Малхут» – прим. авт.). Тому причину, яка б змусила мене зайти в архіви і щось там шукати, мені дуже важко уявити, що б це за така інформація мала бути. Всі архівні документи, якими я користувався, були опубліковані в окремих книжках, виданнях тощо.
– А чи бувало таке, що потрібну для роману інформацію, яку ви довгий час шукали, врешті дізналися якимось випадковим чином, за дивним збігом обставин? Або ж знайшли навіть більше, ніж шукали, і це стало для вас несподіванкою?
– В мене буває переважно навпаки, коли я шукаю, не замислюючись про те, що я шукаю. Просто там перегортаю якісь монографії чи щось таке, знаходжу історичний анекдот, знаходжу якийсь цікавий і потрібний доречний факт, котрий лягає в основу якогось епізоду. Чи іноді, як було у випадку з «Малхутом», в основу цілого тексту. Чи в основу персонажа, як стало з Некандою Трепкою в «Канцелярії хрестових походів». Таке, щоб я в процесі опрацювання джерел, про які уже знаю, знайшов інформацію, якої не очікую там знайти, якщо і траплялося, то в мене в пам’яті не відклалася жодна з таких подій, тобто вони на мене не справили аж такого великого враження. А щоб я випадково знаходив якийсь анекдот чи якийсь момент, який лягав би в основу цілої історії, – то я ж переважно так і пишу.
Мені подобається працювати з історичним матеріалом, але я жодного разу не працював з архівами, ніколи… Вся та інформація, яка мені фактично потрібна, …, вона уже є у відкритому доступі, є в опублікованих монографіях, щоденниках, нотатниках.
– Розкажіть анекдот, який ліг в основу якоїсь із ваших історій.
– Під анекдотом я маю на увазі історичний анекдот, анекдот в строгому науковому сенсі. Тобто осібний випадок, не підкріплений жодними сторонніми доказами. Наприклад, анекдотом у випадку «Малхута» є історія про те, що Станіславівська фортеця відповідає за конструкцією дереву Сефірот. От, відповідність дерева Сефірот і Станіславівської фортеці – це анекдот, тому що це вимагає певної фантазії, щоб прийняти на віру таке твердження. Але цей анекдот можна широко і доволі несуперечно вписати в контекст історії, про яку йдеться, чим я, власне кажучи, і намагаюся займатися, коли пишу історичну літературу: я шукаю анекдот, який мені сподобається (як, наприклад, про те, що Станіславівська фортеця заснована на теоретичних засадах Каббали), і тоді намагаюся вписати цей анекдот таким чином, щоб він не суперечив реальній історії, котра уже цілком неілюзорно присутня – в монографіях і такому іншому. Тобто головне – це історичну вигадку, історичний анекдот і історичну дійсність фактичну, з якою ми не можемо сперечатися, прописати таким чином, щоб вони не почали сваритися, а навпаки – доповнювали і робили одне одного правдоподібнішими.
– Остапе, з огляду на те, що ви пишете романи про Станіславів, хочеться дізнатися вашу особисту думку з приводу тих дискусій, які точаться довкола самої назви міста. Чи повинен бути Станіславів Івано-Франківськом сьогодні, а чи, можливо, у вас теж є прагнення встановити певну історичну справедливість і все ж повернути місту колишню назву?
– Він є Івано-Франківськом сьогодні. Те місто, в якому я живу, не є Станіславовом, воно не є Станіславом. Це ні польське, ні австрійське місто. Воно абсолютно змінило свою позицію, свій вигляд з тих пір, як ми осмислювали його в категоріях Станіславова чи Станіслава. Його сучасна назва не є ні поганою, ні хорошою, як не є хорошою чи поганою жодна назва окрім тих, які несуть відверте ідеологічне навантаження. Єдиний мінус назви Івано-Франківськ – це те, що вона до сраки довга… І іноземці відчувають з нею певні проблеми, і мені завжди впадло писати Івано-Франківськ. Калуш, Київ – це такі хороші оніми незалежно від того, наскільки це хороші самі міста, вони лаконічні, вони звучать, як біт. З Івано-Франківськом це не катить, Івано-Франківськ весь такий розлогий і статечний, і він є такий, який він є.
Якщо ми зараз переназвемо його назад на Станіслав, то той період, коли у нас площа Ринок виглядала нормально і на ній не було купи рагульської забудови, це не поверне. Перевертати прапор заради того, щоб щось змінилося в реальності… Я не прихильник таких позицій, бо не вірю в симпатичну магію. Я багато про неї пишу, ніби про щось реальне, і багато з неї іронізую, зокрема, у книжках про Станіславів. Але я не вірю в те, що перевертання прапора чи зміна тексту гімну, чи зміна назви міста можуть поміняти щось на краще. Тобто рагулів культурними людьми це не зробить, на жаль.
– Не можу оминути тему вашого блоґінгу на фейсбуці, тому що там вас читає справді багато людей – близько 3,5 тисяч фоловерів. Ви навіть маєте власні рубрики, наприклад, #багатолітерник. І ваші дописи, слід зазначити, переважно є доволі гострими, завжди дуже влучними, актуальними, іноді вкрай саркастичними. Чим для вас є цей майданчик на фейсбуці, писання там – це своєрідний релакс чи щось інше?
– Так, це релакс такий. Мені здається, це буде якраз найточніше визначення. Я не маю жодної прагматичної цілі, коли пишу свої колонки на фейсбуці. Річ у тім, що мені загалом подобається займатися колумністикою. Я пробував писати колумністику у пресі, у медіях, але всюди мене непокоїть одна і та сама проблема – це дедлайни. Тобто, всюди, де я писав колонки, треба було раз на тиждень, умовно, в четвер, до такої-то години здати текст колонки редактору. Не скажу, що мені це не подобалось, просто мені не завжди так виходило.
Іноді в мене виходило по дві, по три потенційні колонки на тиждень. Але я розумів, що вибрати з них доведеться одну, а відкласти дві інші на наступні тижні – не варіант, тому що тема уже стане неактуальною. Фейсбук ці обмеження знімає, у фейсбуці, як і, в принципі, в більшості соціальних мереж, кожен – сам собі ЗМІ. І мені така практика дуже подобається. Крім того, фейсбук – це дуже хороша платформа для того, щоб спілкуватися з усіма абсолютно людьми безбар’єрно. Я вживу пам’ятаю набагато більше людей, ніж на фейсбуці. Не уявляю, звідки саме я знайомий з більшістю людей, які мене читають (ну, з більшістю із них я, власне, не знайомий – це просто люди, котрі підписались на сторінку). Але це ліквідовує дистанцію між усіма, крім хіба що найближчих друзів, яких я добре знаю в житті. На фейсбуці можна спокійно підтримувати контакт, набагато легше, скажімо, ніж на презентації, ніж на якійсь панельній дискусії. На фейсбуці це все – така квазікарнавальна культура, яка стирає межі між усіма, крім най-найближчих людей, котрі одне одного дуже добре знають за його межами.
– Окрім книг Остапа Українця, що іще Остап Українець порадить читати? Можете назвати ТОП-5 книг для широкого загалу від Остапа Українця?
– Я не маю жодних особистих ТОП-ів, ніколи не мав, вони всі ситуативні. Звичайно, що якщо мене спитати 5 книжок, які я пораджу, я радитиму, скоріш за все, ті книжки, які сам останнім часом прочитав і які справили на мене дуже потужне враження. Але сталось так, що за останній час, умовно – останній рік, на мене тільки одна книжка справила дуже потужне враження. І цю одну книжку я тепер готовий радити всім читати, тому що вона офігенна. Це «Ґедель. Ешер. Бах» Дуґласа Гофстедтера (назва в оригіналі – Gödel, Escher, Bach: An Eternal Golden Braid, в українському перекладі книга не виходила – прим. авт.). От я її в себе на фейсбуці нещодавно назвав «Біблією нон-фікшну», і це книжка, яку я страшенно хочу перекласти, в першу чергу, бо вона чудова. Це взірець того, як потрібно структурувати наукові праці таким чином, щоб вони були цікаві широкій публіці. Це взагалі зразок того, як потрібно аналізувати наш світ, як потрібно до нього підходити, як потрібно шукати в ньому очевидні відповіді на неочевидні запитання. Тому якщо ви не знаєте, що почитати, хочете підірвати собі мізки і відчути себе людиною, котра не знає абсолютно нічого про цей світ (як себе відчував я впродовж цілого читання), то рекомендую «Ґедель. Ешер. Бах» – це ідеальна книжка для таких випадків.
– Що ж, анонс перекладу вже прозвучав, чекатимемо виходу книжки українською, щоби скористатися вашою рекомендацією.
– Це не зовсім анонс, бо я ще ні з ким не домовлявся і навіть не говорив про це, але я дуже сподіваюся, що до цього дійде.
– Оскільки мова зайшла про переклад, скажіть, будь ласка, як закінчилась історія з вибором назви книжки Патріка Несса, яку ви перекладали, – «Ніж, якого не відпустиш»? На фейсбуці ви навіть влаштовували голосування за різні варіанти назви перед виходом книжки.
– Там було «Ніж, який не відпустиш» чи «Невідпускальний ніж». Зійшлися ми на компромісному варіанті «Ніж, якого не відпустиш», бо я як перекладач наполягав і продовжую наполягати, що ніж не є одухотвореним елементом цього роману. Я абсолютно не проти того, що в підсумку книжка називається саме так. Читачі начебто абсолютно не проти, перекладом всі задоволені. Насправді цей конфлікт дуже швидко і дуже легко вирішився.
– А чи часто при перекладі трапляються такі камені спотикання? Адже назва книжки – це принципова річ, вона ж у будь-якому разі вимагає до себе ретельного підходу, це те, на що насамперед звернуть увагу. Так само є, мабуть, й інші принципові речі при перекладі, які можуть потягнути за собою конфлікт між перекладачем і редактором чи видавцем?
– Взагалі камені спотикання трапляються в кожній книжці, без варіантів, це неминуче. Але з назвами – тут дуже залежить. Скажімо, Seveneves Стівенсона ми переклали як «Сімміс», і видавництво погодилось на це відразу, без жодних питань. Ймовірно, тому, що не мали дієвої альтернативи, вони пристали на ту версію, яка була і яка працювала.
А от у випадку з романом Стівенсона Snow Crash, який у нас зараз на підході, я навіть не знаю… Тому що робоча назва його поки що значиться, як «Лавина». Я глибоко переконаний, що ця назва не має бути «Лавина», тому що так втрачається дуже багато контекстів оригінальної назви. У мене є три робочі назви, навколо яких готовий дискутувати. Мені дуже цікаво подивитися, що вийде в підсумку, тобто чи ми таки будемо змушені залишитись з «Лавиною» (чого б мені не хотілося), чи зійдемося на якомусь із тих трьох варіантів, які поки що в процесі перекладу з’явились у мене. Snow Crash – англомовна версія – не підійде, тому що snow crash позначає в контексті, по-перше, наркотик, який називається Snow Crash. По-друге, це назва обвалу в ранніх комп’ютерах Macintosh, коли екран починає сніжити, як в нас зараз «синій екран смерті», то в їхньому випадку це був snow crash – сніжний обвал або сніжний краш. І по-третє, це характеристика того, як розгортаються події в романі – вони розгортаються, власне, лавиноподібно, також у форматі snow crash. Тому ця назва надзвичайно складна, надзвичайно проблемна, з нею дуже тяжко працювати, і мені цікаво, до чого ми прийдемо в підсумку. Але поки що я цього сказати не можу, бо й сам не знаю.
– Насамкінець побажаєте чогось від себе читачам блогу Yakaboo?
– Ніколи не знаю, що бажати людям. Я не люблю ходити на дні народження, бо там людям треба щось бажати. Тому, оскільки це блог Yakaboo, я впевнений, що всі люди там і так читають, – продовжуйте читати!
11 thoughts on “«За тим, щоб цілеспрямовано генерувати книжки раз на рік, не женуся»: інтерв’ю з Остапом Українцем”