Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями
Фото – Julia Weber

Письменник, музикант, художник, інженер, винахідник, нейромодерніст, редактор, людина-журнал, людина-оркестр… У якому порядку краще розмістити всі ці слова і як вони можуть розповідати про одну й ту ж саму людину? До дня народження Юрія Іздрика його колеги та друзі розповідають, у чому феномен його особистості, та діляться історіями знайомства і літературно-фестивально-буденного життя. 

Тарас Прохасько: «Іздрик прийшов до писання через музикування і малювання, його «світломузика» — це образи, слова і музика»

Як ми познайомилися з Юрком Іздриком. Це була суттєва річ, бо так я став учасником журналу «Четвер», який вигадав Іздрик. Цей журнал був однією з тих речей, які уможливили таке явище як «станіславський феномен». Тобто на відміну від інших міст, де було також багато талановитих письменників, у Франківську особливої такої кристалізації набув «станіславський феномен» через те, що Іздрик вигадав цей журнал. Спочатку він його робив сам, а потім я побачив на деяких парканах у Франківську оголошення про те, що ті, хто хоче щось писати, займатися літературою, може звертатися до такого журналу. Він був самвидавівським, що дуже важливо, тому що його робив Іздрик без жодних дозволів, без рішення комсомолу, спілок письменників чи ще чогось.

І от я побачив оголошення  я хотів займатися літературою,  і просто подзвонив за вказаним номером і зустрівся через якийсь час із Юрком Іздриком. І до другого номера журналу «Четвер» я вже дописував кілька речей, і так утворилась певна редакція. А ще через дуже короткий час до Франківська повернувся Юрко Андрухович і з радістю приєднався  тоді вони вже стали з Іздриком робити цей журнал разом. Ми збиралися, створюючи вже третій номер журналу, який був першим друкованим типографським способом. І так відбулась кристалізація «станіславського феномену», термін якого вигадав Володимир Єшкілєв. Першими місцевими авторами були Анна Середа, Володимир Мулик, Володимир Єшкілєв, звісно, Юрій Андрухович, Юрій Іздрик і я, а редактором-художником була Олена Рубановська. 

Ми в той час, влітку 92 року, майже щодня збирались на редакційно-нередакційні засідання у вуличному «кафе». Це була будка в центрі міста, в «кишені» вулиці, на розширеному подвір’ї, де варили каву і було пару білих залізних столиків на дротяних ніжках. Ми були молоді, майже безробітні, вільні і мали час там проводити по півдня, до нас приходили наші знайомі, друзі. 

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Тарас Прохасько. Фото — Валентин Кузан

Одного разу на Юрія, 6 травня, Юрко Іздрик приїхав із Калуша, і ми від самого ранку почали щось пити на честь його та Юрка Андруховича іменин і взагалі покровителів святого Юра. Я не пам’ятаю чому  чи то не можна було в таких закладах розпивати алкоголь, але нас затримала міліція. При тому якимось дуже несподіваним способом: приїхала не міліцейська машина, а білий цивільний автобус із фіранками на вікнах, звідти вийшли якісь люди і нас з Іздриком скрутили. Я не можу згадати, що саме ми порушили і за що нас затримали — ми поводили себе файно, ми ніколи не хуліганили, ми тільки почали пити, але чи година якась була, чи це було на вулиці, чи ще щось. 

У нас потому була підозра, що то взагалі така оперативна робота була спланована. Офіцери почали нас опитувати, складати протоколи  і раптом щось зайшлося про комп’ютер. Юрко сказав щось ділове, а тоді ще комп’ютерів майже не знали. І вони здивувалися, що чоловік, якого затримали, щось знає про комп’ютери. Раптом змінився хід цієї бесіди, і через кілька кроків опитування Юрка почали запрошувати на роботу в міліцію зі словами: «А що ти тут робиш, витрачаєш час? Приходь працювати в правоохоронні органи, нам потрібні фахівці з програмування, бо за тим майбутнє». Потім почали допитувати мене. Я сказав, що я випускник університету за спеціальністю «біологія і ботаніка», і вони відповіли: «О, і таких нам теж потрібно». Адже їх дуже цікавили методи біологічної експертизи, про які вони тільки чули, коли за якимось водоростями, шпорами і ще чимось можна визначати район злочину, якась така Шерлокхолмщина. А я підтакував, бо вже знав, що існує така експертиза, побудована на частках рослин. Так от, раптом із порушників і допиту все перейшло до страшенно пропагандистської тактики йти працювати в міліцію і рохвалювати її. Ми сказали, що подумаємо, нас відпустили, і в хвилюванні, що стоїмо на порозі нового етапу життя, ми пішли допивати те, що мали. Таким було святого Юра 92-го року.

Андрухович, коли вже попрацював трохи з Іздриком і якось ближче його запізнав, то називав його «людина-журнал». Але крім того, я думаю, що Іздрик прийшов до писання через музику, музикування і малювання. Він уже в той час, коли показав свої перші твори, був добрим музикантом, грав на піаніно і на віолончелі. Він був не просто виконавцем, який вчився академічної гри, а лабухом, грубо кажучи, тобто людиною, яка імпровізує. Він був весь просякнутий вмінням гри, грав усім тілом, мімікою, він надзвичайно музичний тип. І так само в нього сталося і з живописом, він почав робити колажі, живопис, не академічно, але він малював, і це стало його частиною життя, воно синтезувалося потому у твори. Він чув мелодію, ритми, слів, мови, речень і так само кольори, форми. Він дуже добре орієнтувався в тому, що таке є акорд, тональність, переходи з однієї тональності в іншу. Це стало для нього способом мислення, він це бачив у літературі, у словах, у текстах. А крім того всього, в нього ще й прекрасне інженерно-технічне мислення, це його фах, і він знав і математику, і фізику, і технологію. Це все вилилося у тому, що до слова Юрко підходить не як до окремого набору етикеток чи смислів, сенсів, а має страшенно органічний підхід, де є: музика, кольори і образи, звуки, гармонія, і мені здається, що саме це володіння, ці імпровізації словом є найсильнішими. Я все вважав, що його «Воццек» є одним із найскладніших і найдосконаліших текстів тогочасної української літератури, мені було шкода, що він якось не дуже був оцінений масово. І тепер це видно по його новому вияві: вірші останніх років, вони і є оця «світломузика» — образи, слова і музика. І що ще дуже важливо, що на відміну від дуже багатьох інших добрих письменників, Юрко завжди був найчистіший у сенсі дидактичності, свободи від дидактики, від цієї виховної моралізаторської функції в літературі. Йому найменше хотілося зробити людей кращими, розповідати про щось надзвичайне, що є дуже важливим для кожного, для нації, народу, держави. 

Коли ми ще придивлялися з Юрком один до одного, говорили, а я на той час не мав нічого написаного, крім кільканадцяти віршів, і лише кілька з яких публікувалися в журналі «Четвер», бо ми обидвоє розуміли, що то не було високою поезією. Але він повірив мені, що я хочу писати прозу, і я взявся на редакційне замовлення — написати оповідання. Я написав одне оповідання, Юрко його подивився, сказав, що воно цікаве, але недобре, не відповідає його уявленню про файне оповідання. Тоді я написав інше, він сказав, що це вже ліпше, але також не відповідає вимогам. І тоді я написав третє, і його вже він прийняв без всякого редагування. Так сталося, що це був мій такий трисходинковий етюд. Я не переробляв одне й те саме оповідання, а писав щось зовсім інше, і от нарешті, лише з третьої сходинки втрапив на те, що сподобалося Іздрикові.

Маріанна Кіяновська: «Іздрик завжди був і є для мене музикою, його тексти — як джаз і як блюз — впливають на людей відразу»

Іздрик завжди був і є для мене еталоном стилю і смаку. Я би сказала, що він — «астроном», але не у своїй епосі, масштаб його візії співмірний, імовірно, з масштабом візії Станіслава Лема і Філіпа Діка (котрі ще досі заховані від нас «маскою жанру», а насправді це ключові філософи-візіонери XX ст.), але він ніколи не мав біля себе середовища, яке було би здатне сприйняти цю візію в природному для неї масштабі та без спотворень. Щоби захистити себе від світу, «маски жанру» (і маски в принципі) — як хліб і вода. Іздрик вибрав для себе відразу декілька таких масок, тому він в українському культурному процесі — один із найбільш недооцінених персонажів, а з іншого боку — визнаний трикстер-напівбог українського андеграунду, культурний герой-просвітитель (стверджую це абсолютно серйозно, бо вже зараз можна сказати, що довкола Іздрика в різні періоди сформувалося щонайменше три субкультури: від самвидавного журналу «Четвер» — через «Воццека», «Острів КРК» та «Подвійного Леона — через DRUMТИАТР — через рафіноване колажування і UNDERWORD — через феномен «щоденного віршування» — до Іздрика нинішнього.

Мої «побутові» спогади про Іздрика починаються з 1997 року, і в чомусь вони дуже беззахисні і наївні. Ось він в Ірпені, на «смолоскипівському» збіговиську, — шукає, де би помити руки. Ось Іздрик, який розминувся з друзями, котрі мали дати йому ключ, ночує в нас на Севастопольській. Ось він і я, десятки і десятки разів, — у «Дзизі», якісь принагідні розмови, де важливим є все: паузи, інтонації, ракурси, світло. Навіть кількахвилинні зустрічі з Іздриком пригадуються як перформенси. Все, до чого дотична уява, увага, присутність чи фірмова відсторонена «неприсутність» Іздрика, відразу стає мистецтвом. Але тут парадокс: кілька моїх публікацій у журналі «Четвер» — теж насправді побутові спогади, повсякденне життя у контексті впорядкування хаосу. Нашу з Мар’яною Савкою спільну збірку «Кохання і війна» колажував Іздрик. Десь тоді одного разу Іздрик сказав мені: «Тобі має бути все одно, що ти пишеш, чому ти пишеш, як ти пишеш. Тільки одне має значення — чи ти пишеш. Але і це має бути тобі однаково. Тобі має бути по-барабану, чи є рима, чи нема. З віршами і з людьми, які пишуть, є так, що нема чого задумуватися, Бог сам впізнає своїх». На один з днів народження Іздрик подарував мені кактус — сколажований кактус, з кількох частин. У мене ніколи до того не було кактусів, і я, мабуть, надто часто його поливала. Він прожив у мене дуже недовго. 

Щодо «Бог впізнає своїх»… Феноменом Іздрика, крім інших його феноменів, є те, що він завжди впізнає своїх. Ще одним феноменом є те, що його тексти — як джаз і як блюз — впливають на людей відразу. Так само відразу — як джаз і як блюз — на людей впливає його фізична присутність. І річ не тільки в харизмі. Ось він сидить за столом із сигаретою — і хочеться запам’ятати, як він сидить, нахил плеча, тінь від руки на стіні, невловиме. Нетеатральність. Внутрішнє, іманентне.

Анка Середа була одною з перших, хто осягнув істинну величину Іздрика, саме вона перша по-справжньому розказала мені про нього. Потім мені снився сон з Іздриком і Довлатовим, і Довлатов кричав до Іздрика: «Понял — поржи. Или похохочи музыкой». Власне, Іздрик завжди був і є для мене музикою. А цей сон із Довлатовим став для мене своєрідним позачасовим ключем. Напевно, це добре, що ми не знаємо одне одного по-справжньому близько. Музику ніколи не можна взнати по-справжньому.

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Маріанна Кіяновська

Ростислав Шпук: «Іздрик здатен впливати так, як впливає сакральна книжка, проймаючи читача цілком своїм способом думання»

Тридцять років тому наш спільний товариш, знайомлячи мене з Іздриком, представляв його головним редактором. В радянські часи додаток «головний» був ключовим, бо все трималось на владарюванні. І це перетримане тримання ламалось ще й від того, що чимось головним робився Іздрик.

А далі було стільки всього, що сучасне українство мало б не надякуватись за те, скільки Іздрик перечитав його початкових текстів, відібрав, організував і поширив завдяки журналу «Четвер», якісно впливаючи на формування літератури, а отже нації, бо людство, все ж, дитя тексту. Воно самовдосконалюється ривками, між якими чергуються багатоходові пробуксовки. От Іздрик — один з цих ривків. Він — винахідник, тільки такий, що зосередився на ненаукових галузях, бо потреба точності надто обмежує в можливостях. А письменництво — це додана велика відповідальність. Тому цей письменник, музикант і художник, означаючи себе, каже «читач, слухач і глядач». І до свого авторського життя ставиться, як до перешкоди. А знаючи, що воно — стан транзитний, зумів транзитно рухатись одночасно в кількох напрямках, проживаючи кілька «творчих життів» водночас.

Хоча видається, що живе ця людина-оркестр ніби в оркестровій ямі соліптичного типу, де живе і грає за всіх, чекаючи, коли туди напустять воду, і в яку багатьом дуже хочеться зазирнути. Така його «невлаштованість» — це знисхідлива насмішка над «влаштованістю» інших, тих хто нагорі.

Але хто до нього зазирнув — ризикує бути повністю поглинутим, власною цікавістю. Іздрик здатен впливати так, як впливає сакральна книжка, проймаючи читача цілком своїм способом думання, узалежнюючи від цього заняття, достатньо безсенсового, бо його досвід неможливо ні повторити, ні відтворити, ні перейняти.

Навіть його нелюбов приваблива і результативна. Хоч дещо напускна, бо для справжньої нелюбові значно менше треба, ніж для любові, тому вважається, що вона — стан невигадливий, невибагливий і непривабливий. Його доброта базована на здатності зрозуміти дуже багато чого, його злість — реакція на нездатність зрозуміти хоч щось дуже багатьма.

Він — нейромодерніст, глибокий дослідник роботи мозку. На жаль, ці дослідження базуються лише на власному прикладі. Цікавіше було б, якби в його розпорядження самовіддано прибула партія мізків, які б намагались покращитись, ламаючи стереотипи власного старіння. Тобто протилежно до того, як впливають традиційні партії.

І про головне — його літературу, вона важкодоступна для тих, хто відноситься до себе поверхово, оболонково, тим більше болонково. Це література самозаглиблення. Його теперішнє писання — це осіла непосидючість, що не шукає виходу. І хоча у так званому метафоро-дефініційному протистоянні навіть у поезії його перемагає дефініція, вірш завжди містить допоміжні засоби сприйняття. Той, хто не шукає шляхів з розміткою, прагне від нього прози. Тому добре б створити запит на його новий роман, можливо навіть оголосити мережевий збір коштів, такий собі експеримент з передзамовленою ще не написаною книжкою. Якщо в країні рівень інтересу до доброї прози здебільшого сильно не дотягує до її якості, то можна задовольнятись інтересом очікування, він у нас зазвичай вищий, ніж рівень споживання інтелектуального продукту.

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик і Ростислав Шпук

Галина Крук: «В Юрка поєднуються дуже багато різних талантів, і важко розділити, де закінчується одне і починається інше»

Доки ми особисто з Іздриком не були знайомі, він для мене в першу чергу був прозаїком, і я довго сприймала його крізь призму прози. Для мене він був одним з авторів попереднього, хоч і близького покоління, який вже був у літературі, був частиною станіславського феномену і який представляв постмодерн у тогочасній українській прозі. А потім ми познайомилися особисто, то були двотисячні, тоді, коли Іздрик видавав журнал «Четвер», до якогось із номерів він мені запропонував подати вірші. Згодом ми вже робили спільні проєкти, якось спонтанно виникла ідея створити мультимедійний проєкт «Пісні країни OS». З цим поетично-музично-візуальним проєктом ми виступали в дворику Ратуші під час фестивалю «Флюгери Львова» 2008 року: я читала вірші, Юрко акомпонував мені, з нами разом були віджеї франківської візуальної формації, які потім співпрацювали з Юрком Андруховичем та іншими письменниками. А тоді це був перший такий досвід, і це було дуже круто. Я була здивована, бо ми на цій своєрідній літературній сцені виступали близько півночі, капав дощ, люди стояли під парасолями, і через погодні умови ми навіть трохи скоротили програму, а потім нас питали: «А чому так мало? Давайте ще». І ми з цією програмою виступали ще в Одесі, Дніпрі, Ужгороді. Було цікаво, як поезія звучить у такій  комбінації, також був ще такий досвід, коли Юрко для наших виступів сам робив відео, цікавим було те, як він його скомпонував. Потім до моєї книжки «СпівІснування» Юрко оформив обкладинку, іще й така в нас була співпраця. Юрко такий, як людина-оркестр, в нього поєднуються дуже багато різних талантів, і важко навіть десь розділити, де закінчується одне і починається інше. Власне, ми співпрацювали в різному форматі: з точки зору музики, відео і книжкового дизайну. Юрко дуже неординарний як творча особистість, він завжди цікавий, несподіваний, при тому, що я його давно знаю і можу десь передбачувати його поведінку. Юрко іронічний, самоіронічний, але водночас може бути досить делікатним як людина, коли йдеться про творчі та особисті питання.

Що цікаво, Юрко з часом почав писати вірші. Ми дуже багато з ним дискутували на тему віршів. Але я пригадую, були якісь читання поезії на Форумі (здається, мої та Бориса Херсонського), модерував Юрко, і під час модерації він дуже довго розповідав, як же ж він не любить поезію — мається на увазі, кокетував з публікою. Бо в нього своя така манера спілкування, він легко контактує з публікою, публіка його любить і реагує на якусь таку його словесну іронію і навіть легку агресію, їй подобаються такі ігри. І після тих всіх розмов Юрка, що він лише модератор і далекий від поезії, він почав писати поезію. Пройшло трошки часу і виявилося, що не так уже й далеко — спробував, і стало близько. 

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик і Галина Крук

Григорій Семенчук: «Просто Іздрик — він може все і набагато більше»

Ми з Юрком познайомилися в культовому місці «Дзига» на презентації подкастингової платформи «Кабінет. Зустрічі з українськими письменниками» 2008 року. До того ми вже бачилися на різних акціях і кілька разів знайомилися, але я не впевнений, що він мене тоді запам’ятав.

Я вперше познайомився з Іздриком як із прозаїком, читаючи «Воццека», «Острів КРК», і для мене він тоді був уже великим українським письменником сучасності, яким він і залишається. Просто для сучасного покоління він, мабуть, більш знаний як поет, і я в цьому випадку відчуваю свою легеньку дотичність, бо саме активний його поетичний період припав на знайомство, співіснування у DRUMТИАТРі, і я був шокований від того, коли він почав писати поезію, і її стало так багато. 

Згадується одна з історій прекрасного переродження і здобуття якогось нового досвіду. Десь 2012 року, щойно в Юрка з’явилась одна з перших поетичних збірок у Видавництві Старого Лева, у нас був запланований концерт у Львівській копальні кави. На той час із нами грав київський барабанщик Олексій Гмиря (передаємо йому привіт), у день виступу він уже приїхав до Львова, а Юрко з Ростиком Шпуком мали приїхати ввечері автомобілем. Надворі була тепла пора, напередодні я повернувся із затяжної поїздки з-за кордону і був дуже натхненний, схвильований у передчутті концерту. Десь за три-чотири години до концерту мені телефонує Юрко і каже, що вони з Ростиком потрапили в серйозну ДТП: всі живі, все нормально, буквально якісь подряпини, але машина далі їхати не може. І я одразу почав переживати, як же Юрко буде грати концерт. Але Юрко, свіши на якийсь автобус на трасі, приїхав до Львова і з героїчною подряпиною на лобі відіграв цей концерт. І я згадую цю історію як відродження феніксів з попелу: в один момент ти дізнаєшся, що твої хороші близькі друзі потрапили в аварію, а вже в наступний момент ти дізнаєшся, що всі живі, і що ви ще разом граєте концерт. Ми мусили розповісти глядачам про цей героїзм, і я дуже добре пам’ятаю такий момент із цього концерту: ми граємо, а люди цілий концерт сидять. А ми не любимо, коли люди на концерті сидять, ми кличемо їх танцювати, але якась така атмосфера, що всі сидять за своїми столиками. І вже перед останньою піснею я всіх прошу встати і трошечки порухатися. І всі встають синхронно, як на якихось партійних зборах, і починають синхронно в такт пісні аплодувати, як на концерті Степана Гіги чи Іво Бобула, і так стоять, аплодуюючи, поки ми граємо цю останню пісню. Ось такі в мене згадки про цей концерт і цей шалений день. Юрко — людина, для якої, як ми вже знаємо, такі проблеми — це ніщо. Він може все і набагато більше. І це неодноразово підтвержувалося різними дослідними шляхами.

Феномен Іздрика в тому, що коли він хоче бути простим, то він надзвичайно легко стає простим і доступним, а коли він хоче бути складним, таким, для розуміння якого потрібно трошечки подумати, він абсолютно перевтілюється і в цю роль. Він є універсальний і передовсім унікальний: це чудовий редактор, людина, яка чудово володіє українською мовою, це талановитий художник, це надзвичайно цікавий музикант, який має просто супермузичну базу і розуміння того, чим є взагалі музика. Просто Іздрик, він же Юрко Іздрик, він же Юрій Романович Іздрик, він же дядя Юра, він же дєд Юра, він же гроза всіх міленіалів, ну, просто Іздрик. Мало в Україні є таких брендів, про які говорять просто одним словом. Іздрик — це є Іздрик, іншого такого нема, і хай він нам буде ще довго-довго жити і світити, наш блекстар української літератури.  

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик і Григорій Семенчук

Євгенія Нестерович: «Його відчуття смаку, стилю і чутливість до трендів врівноважені почуттям гумору і самоіронією»

Іздрик для мене — близький друг і співавтор — не тільки у відношенні до нашого спільного проекту Summa, але і стосовно нашого спілкування і спільного міркування. Для мене цікаво і цінно мати час від часу нагоду зазирнути в його реальність і запросити його у свою.

Йому як публічній особі вдається дивовижно балансувати свою принципову маргінальність, «немейнстрімність», і популярність водночас. У часи, коли я вчилася на філфаці, я належала до категорії читачок Прохаська. Прозу Іздрика після знайомства з ним я перечитувала вдруге; і це, звісно, було вже зовсім інше читання.

В чому його «фішка»? Його не цікавить дрібне, але він вміє у деталях добачати важливе. Його відчуття смаку, стилю і чутливість до трендів врівноважені (майже завжди ;-)) його почуттям гумору і самоіронією. Створений ним світ красивий і хиткий, і тому він ретельно оберігає його, і свідомо відокремлюється від усього і всіх зайвих. 

За роки нашого знайомства ми маємо дуже багато класних історій. Якби взятися якось і навіть просто їх записати — думаю, це була би хороша, нюансована і чуттєва проза. Тільки ми лінуємося писати, і натомість багато говоримо. 🙂

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик і Євгенія Нестерович. Фото – Анастасія Іванова

Святослав Померанцев: залізна валізка та «Іздрикові штани»

Коли 2010-го я влетів на броньованому потязі у світ української літератури, Іздрик вже досяг найвищих висот, покінчив із прозою та написав свої геніальні вірші, які потім стали основою збірки «Після прози». У 2015-му наша літературна корпорація створила національну «Літературну мережу» — неформальне об’єднання організаторів літподій. Мережу «прокачали» Жаданом, і наступного року треба було не втратити зірковість. 

Незважаючи на те, що Юрій називає себе соціопатом та інтровертом і не любить подорожувати, завдяки легким маніпуляціям заганяння наївного поета у борги та подальшою пропозицією відробити їх презентаціями книжок мені вдалося витягнути Іздрика на всеукраїнський тур у 27 міст. Юра сказав, що він не витримає та помре, і в останні міста туру я буду привозити тіло: «І взагалі, я пропоную назвати цей тур «Прощання з Іздриком». Добре, що з нами в турі була чарівна Іра Цілик, що тримало двох чоловіків у тонусі. Їздили ми на машині, яку я випросив у Єгора Гребенникова, засновника Impact Hub та Зеленого театру в Одесі. Свої речі Юра тримав у залізній валізці, яку я, чесно кажучи, не полюбив з першого погляду. Тур привів нас у Маріуполь. Ми приїхали ввечері, поселилися на квартиру. Машину з книжками, речами та залізною валізкою я залишив під будинком. Ранком я пішов до машини, і  о Боже! — машина відкрита і все перевернуто. «Так, де валізка? Ага, теж вкрали. Ну добре. Хоч не буде дратувати мене». «Слава, у валізці були мої концертні штани. Я не можу виступати в шортах», — пожалівся Юра. Магазин — нові брюки — виступ. Через ту валізку Юра побивався до кінця туру. Та Україна в мене в боргу. Показав усім великим містам метра сучукрліту. Живого. А книжки не вкрали. Жодної.

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик і Святослав Померанцев. Фото – Олександр Зубко

Ірина Цілик: «Любов до Іздрика переходить у нашій сім’ї по наслідству»

2016-го року у нас з Іздриком одночасно вийшли книжки, і видавець Святослав Померанцев вирішив поєднати нас в одному турі. Він говорив: це красиво звучить — Іздрик-Цілик, Юра-Іра. Але я не була тоді особисто знайома з Іздриком і почувалась трохи насторожено. Спільні подорожі, побут, близько 30-ти міст протягом півтора місяця — і з близькими людьми це була б перевірка на міцність, а з неблизькими? Менше з тим, я погодилась і відтак ніколи не пошкодувала про цю пригоду. Ми їздили всією Україною і слухали Massive Attack у машині, багато говорили і багато мовчали разом, безкінечно виступали перед різними людьми, і кожен день був «днем бабака», хоча вони подарували багато різних спогадів. У Вінниці глядачі годували нас полуницями. У Харкові Іздрик якось почав ранок з того, що сказав: «Ось кава, сядь і послухай, я написав про тебе вірш». У Маріуполі в Іздрика вкрали валізу і ми купували йому штани на секонді перед виступом. У Чернівцях прийшли стільки людей, що частина слухала нас знадвору, заглядаючи у вікна. У Сєвєродонецьку до нас на виступ приїхав мій чоловік, який тоді служив у Попасній, а потім знову поїхав на передову. Багато всього було.

Так би я і згадувала з теплом цей наш спільний тур до старості, якби не затіяла цього року нову пригоду: хочу зняти Іздрика у своєму новому фільмі в ролі дуже непростого і харизматичного героя. Ми вже трохи спробували разом зйомки на смак, Іздрик знявся у тизері майбутнього фільму разом із моїм сином Андрієм, і мене вразив той інший бік Іздрика, про який я навіть не здогадувалась. Він прикидається мізантропом, і, можливо, щось у цьому є, але з дітьми Іздрик вміє і любить спілкуватися, тепер я це знаю. Скільки ніжності, скільки мудрості і підтримки я побачила в Юркові по відношенню до його 10-річного партнера. Тепер уже вони товаришують, і, виходить, любов до Іздрика переходить у нашій сім’ї по наслідству. 

Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями 0
Юрій Іздрик та Ірина Цілик. Фото – Julia Weber
Ольга Мацо
За теорією ймовірності я — ̶н̶е̶ймовірна. Пишу про ̶н̶е̶зриме — про любов і ̶н̶е̶ тільки. Надихаюся бесідами з творчими особистостями ̶н̶і̶ ̶п̶р̶о̶ ̶щ̶о̶ про все на світі, особливо про творчість як спосіб життя і ̶с̶м̶е̶р̶т̶і̶ нескінченності.

11 thoughts on “Одного разу з Іздриком: друзі та колеги письменника діляться історіями

    Залишити відповідь