«Як мій батько ледве не скинув людину зі скелі». Уривок з книжки Барака Обами «Мрії мого батька»

А у нас знакова новинка – Барак Обама вперше заговорив українською! У видавництві Yakaboo Publishing вийшла перша книжка Обами «Мрії мого батька». Вона була опублікована у 1995 році, але й досі є міжнародним бестселером. Читайте уривок про людину, який навчив майбутнього президента США впевненості, що є запорукою чоловічого успіху.

На час своєї смерті батько все ще був для мене міфічною істотою: водночас і більше, і менше ніж людина. Він покинув Гаваї у 1963 році, коли мені було лише два роки. Малим я знав його винятково з історій, що їх розповідали мама і Дідо з Бабцею. Усі вони мали свої улюблені оповіді, кожна рівненька та гладенька, мов відшліфована частим використанням поверхня. У мене досі перед очима картина, як Дідо після вечері відкидається у своєму старому фотелі, посьорбує віскі, чистить зуби целофаном з пакунка цигарок і згадує той випадок, коли мій батько ледь не скинув людину зі скель Палі через люльку…

—Бач, твої мама з татом вирішили показати другові острів. Вони поїхали на оглядовий майданчик. Барак, думаю, цілу дорогу їхав зустрічною смугою…

—Твій батько був жахливим водієм,— пояснює мені мама.— Він виїжджав на ліву смугу, як у Британії, а якщо йому щось сказати, то починав бухтіти про дурні американські правила…

—Одним словом, саме того разу вони доїхали цілі й неушкоджені, вийшли з авто і стояли біля поруччя, милувалися краєвидом. А Барак— він пахкотів тією люлькою, що я йому подарував на день народження, тицяючи мундштуком на всі боки, мов якийсь морський капітан…

—Твій батько дуже пишався тою люлькою,— знову втручається мама.— Він димів нею ночами, коли вчився, а ще інколи…

—Слухай, Енн, то ти сама розкажеш цю історію чи даси мені закінчити?

—Вибач, тату. Продовжуй.

—Коротше, цей бідолашний хлопака,— він теж був студентом із Африки, так? Чисто з пароплава. Певне, його вразило, як Барак ораторствував із тою люлькою, бо він попросив спробувати й собі. Твій тато хвильку подумав, а тоді погодився. І щойно той малий затягнувся перший раз, як його скрутило від кашлю. Він так кашляв, що люлька вислизнула в нього з рук і полетіла за огорожу зі скелі, униз на півсотні метрів.

Дідо робить паузу, щоб ще відсьорбнути з фляги.

 —Тож твій тато ґречно зачекав, поки приятель прокашлявся. А тоді наказав йому перелізти через огорожу та принести люльку. Хлопець поглянув униз на вертикальний схил і відповів Баракові, що купить йому іншу…

—Мудро,— каже з кухні Тут. (Бабцю ми називаємо Тут, скорочено від Туту, що гавайською мовою означає «бабуся» або «дідусь», бо коли я народився, вона заявила, що вона ще замолода, аби її кликали Бабцею.)

Дідо зиркає з-під лоба, але вдає, що не чує.

—…але Барак був невблаганний: він хотів повернути свою люльку, бо то був подарунок і не підлягав заміні. Хлопака ще раз глянув униз і знову заперечливо похитав головою. Отут твій тато і підняв його в повітря й почав трусити за огорожею!

Дідо голосно зойкає й весело ляскає себе по коліну. Він сміється, а я уявляю, як дивлюся на тата знизу, він геть темний проти сонця, а переступник у повітрі тим часом завзято махає руками. Страхітлива візія правосуддя.

—Тату, він же не перекинув його за огорожу,— каже мама, стривожено поглядаючи на мене, але Дідо робить наступний ковток віскі і валить далі.

 —Тут уже й люди почали визирати, а твоя мама благала Барака припинити. Думаю, той його приятель уже перестав дихати і тільки молився. Одним словом, за кілька хвилин твій тато поставив хлопчину на ноги, поплескав по спині і преспокійно запропонував піти знайти всім по пиву. І знаєш що: до кінця екскурсії він так і поводився— ніби нічого не сталося. Ясна річ, твоя мама була ще дуже засмучена, коли вони повернулися додому. Насправді, вона ледве розмовляла з ним. Барак теж життя не полегшував, бо як мама спробувала розповісти нам, що сталося, він лише хитнув головою і засміявся. «Розслабся, Енн», каже. Твій тато говорив таким густим баритоном, знаєш, із таким британським акцентом.

Для повного ефекту на цих словах Дідо ховав підборіддя до шиї. «Розслабся, Енн,— каже.— Я лише хотів навчити хлопця, як поважати власність інших людей!»

Дідо знову сміявся, аж закашлювався, Тут бурмотіла собі під ніс про те, як добре, що мій батько зрозумів, що люлька випала випадково, інакше хтозна, чим би це все закінчилося, а мама закочувала очі й казала мені, що вони перебільшують.

—Твій батько буває деспотичним,— визнавала мама, ледь усміхаючись.— Але лише тому, що він до болю чесна людина. І тому іноді непоступливий.

Їй більше подобалося змальовувати його в тепліших тонах. Вона розповідала історію, як він приїхав отримувати ключ* студентського товариства Фі Бета Каппа у своєму улюбленому одязі— джинсах і старій трикотажній сорочці з леопардовим візерунком.

—Йому не сказали, яка це велика честь, тож він заходить у цю елегантну кімнату, а там усі у смокінгах. Це єдиний раз, коли я бачила, що він знітився.

На цих словах Дідо впадав у задуму й кивав сам до себе: —Це факт, Бараку,— казав він.— Твій тато міг розрулити будь-яку ситуацію і завдяки цьому всім подобався. Пам’ятаєте, як він мав співати на міжнародному музичному фестивалі? Він погодився виконати кілька африканських пісень, а коли приїхав туди, виявилося, що все серйозно. Жінка, яка виступала до нього, була напівпрофесійною співачкою— гавайкою із власною музичною групою. Будь-хто спасував би ще при вході, знаєте, сказав би, що сталася помилка. Але не Барак. Він вийшов на сцену і почав співати перед величезним натовпом. А то непроста справа, скажу я тобі, та й співав він так собі, але був настільки упевнений у собі, що за мить йому вже плескали незгірше, ніж решті виконавців.

Дідо хитав головою і підводився з фотелю, щоб увімкнути телевізор.

—Чогось ти можеш навчитися у свого тата,— казав він мені.— Упевненість. То таємниця  чоловічого успіху.

Батьки Барака Обами: кенієць Барак Хусейн Обама та мати президента США - світлошкіра американка Стенлі Енн Данхем

Утім, 1960 року мій Дідо ще не пережив своїх випробувань. Розчарування прийдуть пізніше, та й то поступово, не так нищівно, щоб це його змінило на добре чи на зле. У глибині душі він почав вважати себе вільнодумцем, ба навіть людиною богеми. Час від часу писав вірші, слухав джаз і залучив чимало євреїв, із якими познайомився в меблевому бізнесі, до когорти найближчих друзів. У свій єдиний набіг в організовану релігію він долучив родину до спільноти унітарних універсалістів, йому подобалася думка про те, що вони запозичили святі писання в усіх великих релігій («Це як п’ять релігій в одній!»— казав він). Врешті Тут одмовила його від таких поглядів на церкву («Заради Бога, Стенлі, релігія— це ж не вибрати пластівці у супермаркеті!»), але оскільки Бабця була від природи скептичнішою і ставила під сумнів Дідові дивні уявлення, її уперта незалежність та незворушна схильність до ретельного самостійного обдумування більш-менш збалансовували їх між собою.

­Тож їх можна було вважати схожими на лібералів, хоча їхні ідеї так ніколи й не викристалізуються у стійку ідеологію. І в цьому вони теж були типовими американцями. Тому коли одного дня моя мама прийшла додому й розповіла їм про приятеля, якого зустріла в Гавайському університеті,— студента-африканця на ім’я Барак,— їхнім першим поривом було запросити його на вечерю. Хлопчині, певне, самотньо так далеко від дому, міг би подумати Дідо. Краще подивитися, що він за один, напевне, сказала собі Тут. Коли мій батько з’явиться у них на порозі, Діда, певне, вразить його схожість на Нета Кінґа Коула, улюбленого Дідового співака. Я можу уявити, як він запитує батька, чи вміє той співати, не розуміючи нажаханого виразу обличчя моєї мами. Дідо, ймовірно, надто захопиться розповіданням анекдотів або суперечкою з Тут про правильне приготування стейків, тому не помітить, як мама простягне руку й потисне м’яку жилаву долоню поруч. Тут помітить, але із ввічливості закусить губу і запропонує десерт, її інстинкти не дозволять влаштувати сцену. По завершенні вечора вони обоє похвалять і розум юнака, і його гідність, і стримані рухи, і граційне закидання ногу на ногу,— а що за акцент у нього!

Але чи дозволять вони своїй доньці вийти заміж за нього?

Цього ми ще не знаємо: до цього місця історія не пояснює достатньо. Правда в тому, що, як і більшість білих американців того часу, вони не особливо думали про чорношкірих людей. Джим Кроу дістався півночі Канзасу задовго до того, як народилися мої Дідо й Бабця, але в районі Вічити ці закони діяли в неофіційній, м’якшій редакції, без тієї лютої жорстокості, притаманної глибокому Півдневі США. Ті ж неписані правила, які керували життям білих, зводили контакти між расами до мінімуму. Якщо чорні й постають у канзаських спогадах батьків моєї мами, то хіба мимолітними óбразами— чорні чоловіки, які час від часу з’являються на нафтових родовищах у пошуку праці, чорні жінки, які перуть одяг білих або прибирають у їхніх домах. Чорні ніби є, а ніби й нема, як-от Сем-піаніст, Беула-покоївка і Еймос та Енді на радіо— розмиті й мовчазні постаті, які не викликають ні любові, ні страху.

Аж коли вони переїхали в Техас після війни, расові питання увірвалися в життя Діда й Бабці. У перший тиждень роботи Дідо отримав дружню пораду від колег-продавців меблів про те, як обслуговувати чорних і мексиканських клієнтів: «Якщо кольорові хочуть оглянути товар, то хай приходять у неробочий час і самі організовують собі доставку». Пізніше Тут познайомилася із прибиральником банку, в якому працювала, — ставним і поважним афроамериканським ветераном Другої світової, якого вона запам’ятала тільки як «містер Рід». Якось вони балакали у коридорі, коли на них налетіла офісна секретарка й зашипіла, щоб Тут ніколи, ніколи в житті не сміла більше «називати ніяких ніґерів «містером». Невдовзі Тут застала містера Ріда у кутку, де він тихо схлипував. Коли вона спитала, що сталося, він розпрямив спину, витер очі й відповів на запитання запитанням

—Що ми зробили, що до нас так підло ставляться?

Того дня Бабця не мала відповіді, але запитання засіло в неї у голові, й вони з Дідом іноді про це говорили, коли моя мама вже спала. Вони вирішили, що Тут і надалі називатиме містера Ріда «містером», хоч вона і розуміла, не без полегшення й суму, чому прибиральник почав триматися від неї на безпечній відстані. Дідо почав відхиляти запрошення колег на пиво, пояснюючи це тим, що мусить їхати додому, аби не засмутити дружину. Вони перетворилися на замкнених, полохливих, сповнених невиразних побоювань вічних чужинців у цьому місті.