Фото — Катя Акварельна
Переклад Наталі Іваничук — це знак якості. За тридцять чотири роки завдяки їй на українському ринку з’явилося 89 книжок скандинавської літератури. Опанувати норвезьку мову у Радянському Союзі було ще тою дивиною — можливість вчити її була хіба в Тарту, Ленінграді та Москві. Натомість львів’янка Наталя Іваничук спробувала сама, із підручником. Вчила мову наглухо, адже розмовляти не було з ким. Заговорила лише коли вдалось поспілкуватись із норвежцями, які приїхали до Львова на чемпіонат. Далі були шведська, данська мови і занурення у контрасти між світлом та тінню скандинавської літератури.
Зараз без Наталі Іваничук складно уявити український ринок перекладної літератури. Минулого року пані Наталю нагородили Королівським Норвезьким орденом Заслуг — найвищою відзнакою. Її називають українською мамою Мумі-Тролів Туве Янсон. У її перекладах зазвучали славнозвісні Юстейн Ґордер, Кнут Гамсун, Том Еґеланн, Ніна Елізабет Ґрьонтведт, Анна-Лена Лаурен та інші.
Як не заплутатися у мовах і відчути стиль автора чи авторки? Як у художньому перекладі балансувати між теоретичними правилами та відчуттям? Та зрештою — звідки стільки любові до Скандинавії? Аби розпитати про це Наталю Іваничук, приїжджаємо у «Королівство» — маленький сад та будиночок за містом, де вдихаєш на повні груди. Крокуючи поміж стосами книжок, задурманена запахами доброї кави та плинної розмови, я теж починаю трохи більше любити Скандинавію. Собака Тася та кіт Коте, здається, мій настрій поділяють.
Пані Наталю, ви є однією із перших і небагатьох промоутерок скандинавської літератури в Україні. За останні років 20 ринок суттєво змінився і зараз на полицях книгарень не складно знайти переклади зі шведської чи норвезької мови. А що для вас особисто є найцікавішим у скандинавській літературі?
Скандинавська література — особлива, вона вирізняється з-поміж інших літератур світу, зокрема класика. Хтось з моїх знайомих запитав: «Чому вона така сумна й похмура?». Я заперечила б. Скандинавська література сувора, бо в суворому краю народжена. На літературу, та й загалом на мистецтво, дуже впливає ще й те, що на Півночі півроку зима й темрява, а це породжує смуток і навіть депресивні настрої. Зате півроку — літо! Яскраве, радісне. Отака й література — з журбою радість. Скандинави великі життєлюби, гадаю, саме через оце прагнення і чекання світла після довгої темряви. З таким баченням у мене асоціюються Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Юстейн Ґордер і швед Торґні Ліндґрен.
Ви перекладаєте не лише текст з однієї мови на іншу, а й одну культуру для іншої. Як ви даєте собі раду з випадками, коли треба ввести явища чи поняття в українську мову, а в нас їх не існує? Із так званими «неперекладабельними» випадками?
Чогось аж такого складного мені не траплялося. Звісно, є поняття, які неможливо перекласти й озвучити. Проте є вихід. От нещодавно я слухала лекцію Остапа Сливинського і щодо таких випадків він висловив думку, яку я сильно поділяю. Треба залишити ці «неперекладабельні» слова так, як є в оригіналі. Цього вчить теорія перекладання, але до цього я дійшла сама. Багато перекладачів роблять примітки, пояснюють. Я ж намагаюся не робити приміток, а пояснювати одразу у тексті. Це трохи вольність — вплітати пояснення. Але якщо це не порушує структуру тексту, чому ні?
От, наприклад, у Норвегії є національний одяг, який називається «бюнад». Можна просто написати «національний стрій», але це позбавляє колориту, тому варто нічого не міняти й залишити «бюнад» «бюнадом». Ще, скажімо, норвезькі автори ніколи не пояснюють, що таке 17 травня. Усі норвеги знають, що це День Конституції — найбільше свято в Норвегії. У 1814 році Норвегія здобула незалежність від Данії. Потім ще сто років вона була під Швецією, але тим періодом норвеги якось уже не надто переймаються. Для них незалежність почалася з Дня прийняття Конституції, 17 травня 1814 року. От пояснити ж треба, і я непомітно вписую в текст: «На 17 травня, День Конституції Норвегії». Це ж нікому не шкодить…
У цьому контексті згадую слова Адама Поморського, який казав, що потрібно перекладати не форму, а сенси. Важко окреслити дозволену норму того, що можна переформулювати, де змінити синтаксис. Де, на вашу думку, ця межа?
Мусить бути дотримана адекватність перекладу. Бо дослівний переклад — це ще гірше зло, ніж невміння перекладати, адже виходить набір слів. Єдиною геніальною перекладачкою та майстром дослівного перекладу з германських мов була Ольга Сенюк. Вона робила фантастичне — її дослівний переклад звучав.
Певно, є правила про допустиму норму зміни оригінального тексту, які виписані у підручниках перекладознавства. Я пробувала читати ці мудрі книжки і раптом втрачала вміння перекладати. Після прочитання якихось теорій я була у ступорі. Я розуміла, що все роблю неправильно. Але якщо йти виключно за правилами, це вже буде не художній переклад. Це творчий процес, і він має відбуватися на рівні відчуттів. Треба передати сенс, але не втратити те, що хотів сказати автор. Текст має звучати українською.
Наприклад, Неля Ваховська вважає, що ламати синтаксис не можна, бо автор чомусь так хотів написати. Але в німецькій мові ще та специфіка — речення може бути на одну-дві сторінки, і дієслово стоїть вкінці. От пригоди в мене були з Артуром Шніцлером та Густавом Майрінком! Щоб перекласти одне речення, треба мордуватися години три. Синтаксис треба зловити і передати в українській мові. Я ламаю синтаксис, але тільки якщо відчуваю, що це допустимо.
Мені цікавий момент багатоманіття мов. Ви володієте німецькою, шведською, норвезькою, данською. Які б ви дали поради для таких полілінґвів, як ви, аби мови не змішувалися і не було хаосу в голові?
Хаосу в мене немає. Я перекладаю з чужої мови, отже, вона на окремому щаблі. Звісно, іноді потрібно «навести різкість» і зосередитись. Данська мова досить схожа на норвезьку, бо Норвегія 400 років була під Данією. Так, написання трохи інше, але мені не важко дати собі з цим раду. Коли перекладаю, не відкидаю інші мови, але відчуваю, яка це саме мова.
Розкажіть про свій шлях до скандинавських мов. Звідки зацікавлення у них?
Ще у 9 класі, коли я показувала татові (батько Наталі Іваничук — український письменник та громадський діяч Роман Іваничук — прим. автора) свої літературні проби, він сказав, що письменниці з мене не буде, що одного письменника в хаті досить. Відповідно, я почала пробувати щось інше. Але досі вважаю, що він мав рацію. А якби я виявилась якоюсь марнославницею і повірила у свою геніальність, якої, насправді, нема? Може, тато врятував мене від графоманії?
Ця татова категоричність так на мене вплинула, що зараз писати від себе я не можу нічого. Хоча я працювала кілька років у науковій інституції і писала статті. Зараз мені просто як відрізало. Навіть анотації не пишу. Слава Богу, маю чудову редакторку у «Видавництві Старого Лева», Галю Листвак, і вона пише їх за мене. Все життя вчуся від редакторів.
До 10 класу я дуже добре володіла німецькою мовою. Відповідно, на перших курсах в університеті мені було нудно. Як у перший клас прийшла. Мені Ніна Бічуя, яка була для мене старшою колежанкою, порадила перекладати. Каже, перекладачів з німецької є досить, знайди собі нішу. Чому б не скандинавістику?
Я прийняла цю ідею ніші. Мені крутилося в голові, що треба вчити шведську, але випадково натрапила на самовчитель норвезької мови. І сама почала її вчити. Наглухо. Бо ж книжку не послухаєш. Через кілька років я поїхала в Ленінградський університет, де мені в лінгафонному кабінеті дали якісь поганої якості записи на бобінах. Це був 1977-1978 рік.
А у 1979 році у Львові відбувався Європейський чемпіонат із кульової стрільби, на який з’їхалися гості з різних країн. Мене як волонтерку віддали перекладати в групу Федеративної Республіки Німеччина. Але там була й норвезька команда. На другий день я наважилася підійти до них. Вони були страшенно здивовані, що хтось тут, на задвірках Радянського Союзу, вчить норвезьку. З книжки, не знаючи, як мова звучить на слух. Одним словом, за десять днів, поки вони були у Львові, я заговорила.
Остап Сливинський сказав, що перекладач — це той, хто мусить уміти мовчати, аби дати можливість висловитися іншому. Немає у вас спокуси самій більше говорити? Чи все ж сприймаєте світ через слухання?
Я все ж більше слухаю. Я свідома того, що перекладаю, а не пишу сама. Часто, якщо тексти слабенькі, хочеться щось самій дописати, переписати. Але я себе ловлю за рукав, вертаюсь назад, виловлюю, де я вже щось наробила, і виправляю на оригінал. Але «я» все одно присутнє. Одну книжку може перекласти п’ятеро різних людей, і це буде п’ять різних перекладів. Кожен намагається чути оригінал, але добір лексики все одно інший. Кажуть, що мої тексти впізнають саме за лексикою.
Зараз я відчуваю, що вигораю. У мене конвеєр: щойно здала один переклад, а вже підтискає інший дедлайн. Такого не можна допускати. А в мене на цей рік три маленькі книжечки та чотири великі. Упереміш із викладанням це дуже складно. Якщо пари у другу зміну, то зранку я ще можу щось зробити, а якщо їду на ранкові пари, то все — день розбитий.
Кажуть, що перекладачі здебільшого — самітники. Бо важливо зосередитись, щоби день був наповнений тільки тим текстом, над яким працюєте. Як у вас — ви більш інтровертна чи екстравертна?
І те, й інше. Я маю кабінет, де тихо працюю, і мені подобається, коли мене ніхто не чіпає. Найефективніше працюю зранку — прокидаюсь о 6 і йду перекладати. Влітку чи взимку — немає різниці. Можу затемна працювати. І моєму чоловікові заборонено вставати раніше 10 години (Сміється). Бо він починає ходити, пити каву. Це збиває з процесу, і я серджуся. Інтерв’ю даю неохоче — прагнення публічності в мене немає. Але я можу бути й екстравертна, коли мене переповнюють емоції і хочеться щось розповідати.
За своє життя ви переклали космічну кількість книжок — 89. Чи є якісь автори чи авторки, які особливо близькі вам?
Спершу таким автором був Юстейн Ґордер. Але потім він мені набрид. Я переклала сім його книжок, і коли мені «Літопис» запропонував взятися за восьму, я відмовила. «Різдвяну містерію» перекладала вже моя учениця Наталія Іліщук.
Сподобався мені Том Еґеланн. Він пише різні фантасмагоричні тексти, трилери, детективи, що загалом мені не надто подобається. Але є одна книжка, яка мене вразила, що я захотіла її перекласти — «Брехня батьків». Це родинна сага — як «Сага про Форсайтів», але сучасна. У цій книжці всі брешуть. Історію пише внук — про батька, діда і прадіда.
Я перелопатила весь інтернет, намагаючись звірити факти із книжки, а виявилось, що це все фантазія — окремий вид риби, назви фруктів, вигаданий лауреат Нобелівської премії. У мене є правило, що мушу розуміти, що перекладаю. Якщо це місто, то маю знати, де воно на карті. Якщо це фрукт, то розуміти, який він на вигляд, який він на смак. Потім Том Еґеланн сміявся з моїх спроб з’ясувати його вигадки. Я цю книжку перекладала п’ять місяців, свідомо розтягаючи процес. Було шкода, коли наступила крапка.
Здебільшого я сама вибираю, що перекладати, тому процес мені обов’язково в кайф.
Ви коротко заторкнули тему стосунків між перекладачем та автором. Як ви вибудовуєте комунікацію?
Є випадки, коли нема потреби щось питати в автора. Але, у всякому разі, я зав’язую знайомство. От з Ґордером у нас було таке листування, яке окремою книжкою можна видати. (Сміється)
А як щодо стосунків з видавництвами? Ринок розвивається, але є непропрацьовані речі саме щодо етичних стандартів. Що б ви хотіли, аби змінилося в культурі стосунків видавництв і перекладачів?
Мені важко говорити на цю тему, бо я трохи привілейована у середовищі. Я працюю тільки з хорошими та порядними видавництвами.
За свою діяльність ви виховали багатьох перекладачів та перекладачок. Чи хотіли б ви назвати імена своїх учнів?
Звісно. Адже треба, щоб про них знали. Це Ірина Сабор, Софія Волковецька, Ганна Мамчур, Віка Рудич, Ольга Біла, Наталя Іліщук.
Також хотіла б поговорити про культурну дипломатію. У 1997 році Ви заснували і стали директоркою Центру країн Північної Європи, а також заклали основи Центру програми «Балтійський університет». Наскільки цей досвід згодився для перекладів?
Через Центр країн Північної Європи в нас є тісні стосунки з посольствами. Ми були кураторами різноманітних виставок і проектів в Україні. У сенсі налагодження зв’язків, обмінів студентами, викладачами — такий досвід дуже додає. Адже ми розповідаємо про Україну, вони пізнають щось у нас. Через посольство ми пробивали якісь гранти також на видавничі проекти. Все тісно взаємопов’язано, і це позитивний досвід.
Також протягом трьох років ви були аташе з питань культури та науки у Фінляндії. Вам сподобалось?
Ми на факультеті міжнародних відносин всі перебуваємо в резерві Міністерства закордонних справ. Хоч не кожен може поїхати працювати за кордон. Я поїхала у Фінляндію, але з умовою, що робочою мовою буде шведська. Адже Фінляндія двомовна, а фінською я не володію. Послом тоді був Петро Сардачук, дуже мудра й хороша людина, чудовий дипломат. Нам багато чого вдалося тоді досягти в царині культурних обмінів.
Я б хотіла поговорити про ідентичність, навіть національну ідентичність. Перекладаючи, ви теж вбираєте в себе якусь частину їхньої культури. Чи відчуваєте, що перейняли шведську, норвезьку культуру?
У перейманні цих культур посприяло і перекладацтво. Бо за будь-якої нагоди я намагалася пройти шляхами героїв тих чи інших книжок. Наприклад, гори та перевали із «Замку у Піренеях» Ґордера ми з чоловіком об’їздили майже усі. Коли ти подорожуєш країною, яку прожив до того, як побачив, — це фантастика.
Восени минулого року я була на перекладацькій резиденції в Осло. Мені не працювалося в номері, у чужих умовах, тож я сідала на трамвай і їздила з одного кінця в інший різними маршрутами. Виходила на кінцевій, йшла кілька зупинок, пересідала на інший маршрут. Я бувала в Осло багато разів, але цього разу мешкала там сама і сприймала це місто як хотіла. Зараз Осло для мене є набагато ріднішим, аніж рік тому. Я люблю Норвегію і люблю закохувати в неї людей.
Ви багато працюєте інтелектуально, і це потребує великого зосередження. Для відпочинку радять займатися чимось тактильним. Мартін Поллак колись мені казав, що «любить копатися в землі та рубати дрова». Я бачу, у вас тут вазонки є, земля. Які допоміжні практики використовуєте, аби відновити ресурс?
Я маю маленький город на десять квадратних метрів. Зараз важче, бо вже знаю, що таке крижі, і не можу нагинатися. Але все одно — люблю спостерігати, як все росте. Зранку я роблю каву і з тою кавою йду на город. Що виросло? Що підтягнулося? Це насолода.
Ви коротко згадали, що відчуваєте втому і те, що треба трохи збавити темп. Попри те, інтенсивно працюєте. Що спонукає вас не зупинятися і додає сили?
Я не можу не працювати. Процес перекладання — не лише фактичний, а навіть просто мисленнєвий — невід’ємний від мого щодення, у свята й вихідні — теж. А ще існують такі звичні реалії, як дедлайни. Є замовлення і є термін його виконання. Я мушу вкладатися. Однак, справді, подумую про те, щоб менше брати на себе. Підростає молоде покоління скандинавістів, і це дуже тішить.
401 thoughts on “Наталя Іваничук: «Завжди намагаюся зав’язати знайомство з авторами, яких перекладаю»”