Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди»

Українське видання роману Саллі Руні «Нормальні люди» — одна з найбільш очікуваних новинок цієї осені. Здається, він не залишив байдужим нікого. Наші оглядачки вже прочитали роман і написали про нього #ДвіДумки.

Оглядачки

Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди» 0

Віталіна Макарик: В англомовному букстаграмі роман Саллі Руні був справжньою сенсацією. Його швидко екранізували (ні, я не дивилась серіал, чекала на книжку). Тож було цілком нормально згоряти від нетерплячки в очікуванні українського перекладу історії про (не дуже) нормальних людей, які любили одне одного так сильно, що не могли жити окремо, але мали у стосунках щось, що не давало їм бути разом. Доволі банальна історія, здавалося б. Як письменниця зробила з неї твір, який захопив тисячі читачів? Чи справді він аж так зачіпає? 

Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди» 0

Юлія Дутка: Мені теж торік траплялось чимало відгуків на «Нормальних людей», але дикого бажання одразу взяти цю книжку до рук не виникало. І що це за назва? З натяком на те, що вони точно не нормальні? Чи такі нормальні, що аж нудно? Типу тих персонажів, у яких кожен знаходить себе, але все одно нічого не змінює? Як бачите, ще до появи цієї книжки українською в мене було багато запитань. Чи зміг текст відповісти на них усі — будемо розбиратись. Хоча книжки, де нікого не вбивають, я не дуже люблю.

Нормальні

Юля: Асоціювати себе з Маріанною та Коннелом не просто легко, це не потребує жодних зусиль. Нерозуміння старшокласників, куди податись далі, заледве дорослі запитання — що робити зі своїм життям? Пошуки свого місця, своїх людей — добре, якщо вдається знайти хоча б одне, багатьом ніде не буває затишно, ніде не як удома. Тому так, вони цілком нормальні. Нормальні люди, які роблять передчасні висновки, які бояться болю, якого можуть завдати інші, то охоче роздирають власні рани.

Вона не звертає увагу на думку інших, а він навпаки відчайдушно хоче всім подобатись. Вона з дитинства не відчувала любові, йому ж її не бракувало. Здається, ці двоє могли б дати одне одному саме те, чого не вистачає, але вони не афішують, не розмовляють, на позір не звертаючи уваги. У школі їх одне для одного не існує, але… коли вони опиняються на самоті, відкривається портал в особливе місце, де між ними є міцна дружба і дещо більше.

І не кажіть, що ви не переживали суперечливих почуттів! Віто, що скажеш?

Віта: А хіба всі ми (ну окей, більшість із нас) не були такими у старшій школі? Людьми, які намагалися вписатись, але не дуже виходило. Людьми, які надто переймались тим, що про нас подумають інші — не так друзі, як ота «зграя», з якою ти проводиш свої шкільні роки. Людьми, які робили вигляд, що нам от зовсім-зовсім байдуже на думку інших, заривались у свої книжки, зберігали незворушний вигляд, а в душі страждали від самотності?

У цьому сенсі Маріанна і Коннел абсолютно нормальні підлітки. Вона — з тих, які ховаються за непохитною байдужістю, гострять свій і без того гострий інтелект як зброю проти недолугих присікувань учителів і чіплянь однокласників, відмежовуються від колективу і виглядають снобами, але в душі плекають болісну впевненість, що просто не варті любові. Він — із тих, кого люблять і вчителі, і учні: дуже розумний хлопець, який вдало маскує свій розум спортивними досягненнями, популярний у товаристві, вродливий, впевнений у собі. Але насправді у кожного з них є те, що не дає їм жити і спати нормально. Те, що попри нестримний потяг не дає бути разом.

Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди» 0
Кадр із серіалу за мотивами роману «Нормальні люди»

Ніт, не нормальні

Віта: Маріанна взагалі-то могла би бути типовою статусною дівчинкою — вона з багатої родини. Але родина там така, що ховайся на шкільній парковці і чекай, поки не розбредуться по своїх кімнатах, бо буде лихо. Вона живе в абсолютно токсичному середовищі і сама отруєна ним, хоча одразу й не розуміє цього. Коннел натомість має досить теплі стосунки з мамою, а батька в нього немає. А ще їм бракує грошей, тому він в одних кросівках займається спортом і ходить на вечірки. Він переймається тим, щоб не втратити свій статус (здобутий не грошима батьків, а власними силами) в очах друзів. Взагалі надто переймається чужою думкою. Тому готовий пожертвувати своїми почуттями до Маріанни — єдиним справжнім, що в нього є, — щоб зберегти статус-кво. Хоча насправді, будьмо відвертими, всім пофігу, з ким він спить, гуляє, з ким почувається щасливим.

Знайти «свою половинку» і отак просто її відпустити — хіба нормальні люди так роблять? Окей, підлітки помиляються. Але, здається, після вступу до університету в них є шанс почати все з чистого аркуша. Та позиції змінюються: тепер Маріанна — популярна, а Коннел — аутсайдер. Окрім того, є ще проблема соціального статусу (гроші, завжди гроші), проблема вибору (ми в тому віці, якось каже Коннел, що кожне наше рішення робить вирішальним вплив на наше подальше життя [дисклеймер: це не точна цитата]). Вони не можуть одне без одного — це без слів очевидно усім, хто опиняється з ними в одному товаристві. Але знов і знов залишають одне одного.

Юлю, як ти думаєш, що з ними не так?

Юля: Знаєш, я бачила стосунки (якраз в університетські часи), у яких сходились-розходились, ніби за розкладом, тож ця пара мене не особливо дивує. Хоча їхні стосунки глибші, ніж у багатьох закоханих. Вони справді цікавляться одне одним, а не просто бачать в очах іншого себе і насолоджуються цим теплом. Але ці їхні танці довкола слона в кімнаті напружують. Так хочеться їх струснути і сказати: та припиніть, ваше довго і щасливо ще може настати. Здавалось би, на новому місці їм не треба буде нічого вдавати і доводити. Та раптом міняються ролі: вона — популярна, він — десь на периферії. І це знову пробиває дірку в їхніх стосунках, через яку витікає щастя та порозуміння.

Дорослі люди, могли би вже зрозуміти, що й до чого. Поговорити, послухати, знайти консенсус… Але хто з нас достатньо сміливий, щоб сказати, що нам подобається, що нас не влаштовує? Зробити цю гучну заяву і подивитись, що буде. В книжках це ж якось працює, але це не нормальна книжка.

Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди» 0
Кадр із серіалу за мотивами роману «Нормальні люди»

Ви там взагалі нормальні?

Юля: Вони такі нормальні у своїй ненормальності, що мені періодично доводилось відкладати книжку. Так, Маріанна і Коннел не є людьми з адекватним сприйняттям, хоч вони і друзі, але все ж не завжди, тобто радше завжди не розуміють одне одного. Вірять у натяки, чи що? Але це не «Інститут» Кінга, де можна було телепатично відправити послання, а ірландська історія Саллі Руні, яка могла трапитись будь-де. Мені як читачеві все зрозуміло, я щиро вболіваю за те, щоб у них все вийшло. адже персонажі дуже симпатичні і натерпілись, а вони ніби посліпли і поглухли. Чи мову відібрало…

Останні кілька розділів немовби ножем ріжуть. Та так, що хочеться вити від безсилля і взяти цю історію в свої руки, трохи підправити і зрештою змусити заради їхнього ж добра. Та навіть у фіналі вони не на одній сторінці… і стільки залишається несказаним. Хоча, думаю, Віто, за якихось кілька років вони таки зрозуміють, що між ними відбувається.

Віта: Роман Саллі Руні, окрім всього іншого, також про те, що люди забувають, що телепатія не працює і що чужі емоції ми іноді зчитуємо неправильно, а почуття інших людей взагалі переважно лишаються нам невідомими. Похибки в інтерпретації між Маріанною та Коннелом трапляються надто часто і псують надто багато. Десь під кінець вони ніби й починають говорити ротом про те, що в них на душі, але це не означає, що інша сторона чує в цих словах саме те, про що хотілося сказати. І знову, знову до любові домішується біль.

Я б описала цей роман всього трьома словами: нестерпно, ніжно, боляче. Його фінал — взагалі не те, чого очікуєш від романтичної історії. Ой, ну але хіба вона романтична? І взагалі, можливо, саме так і роблять нормальні люди?

Нестерпно, ніжно, боляче: #ДвіДумки про роман «Нормальні люди» 0
Кадр із серіалу за мотивами роману «Нормальні люди»

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить глибокі психологічні історії. І хто не хоче лишатись осторонь найгарячіших світових новинок.

Юля: Тим, хто хоче емоційної муки, роману, який викликає бурю емоцій та бажання частково його переписати.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто хоче чогось легкого і розважального. Це не воно.

Віта: Тим, хто вважає роман про стосунки чоловіка й жінки банальністю і не любить витрачати свій час на подробиці життя вигаданих людей.

Схожі книжки

Віта: Мені цей роман трохи нагадав «Без Меріт» Коллін Гувер та «Книгу Балтиморів» Жоеля Діккера. Але насправді «Нормальні люди» не схожі взагалі ні на що.

Юля: Мені вони теж ні на що не схожі, тому пораджу вам ще чогось з ірландським духом. Зверніть увагу на «Місто Боуган» Кевіна Баррі і «З жінками по-доброму не можна» Ремона Кено.