Художній репортаж в Україні з’явився ще у 1920-х роках. Українські репортери та репортерки Майкл Йогансен, Олександр Мар’ямов, Софія Яблонська та інші їхали по свої історії на Далеку Північ, на Схід, до Африки, Азії чи Китаю. Однак через репресії комуністичної влади яскравий репортажний спалах цілої плеяди митців не став довготривалою традицією.
«Сучасним авторам, які хочуть писати художні репортажі, варто знати, що для української літератури цей жанр не є чимось новим, є цілий пласт текстів, з яких варто черпати натхнення і легкість письма. Утім, я б не сказала, що сучасний український репортаж буквально продовжує літературні експерименти 1920-х років. Це – зовсім інший підхід до текстів, зовсім інші особливості жанру», – пояснює журналістка і репортажистка, дослідниця художнього репортажу Марія Семенченко.
Вона зазначає, що поки що зарано говорити про окрему школу, адже автори ще шукають свій стиль. Як кураторка Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець», Марія помічає вплив і польської, і американської шкіл, і самобутні тексти. Поки що в книгарнях найбільше перекладів саме польського художнього репортажу, тож його вплив відчутний передусім.
На її думку, розвиток українського художнього репортажу спричинили одразу декілька чинників, серед яких драматичні події в Україні останніх років, що потребують глибшого осмислення; видання українських перекладів світового репортажу; повернення із небуття текстів українських репортерів 1920-х років; поява медій, які готові публікувати художні репортажі. Важливу роль відіграють конкурс «Самовидець», переможці якого можуть видати власну книжку, та видавництва «Темпора» і «Човен», які спеціалізуються на виданні книг художнього репортажу українських авторів та авторок. Окремо дослідниця відзначає Марічку Паплаускайте, яка роками намагалася достукатися до редакторів ЗМІ, щоб переконати їх публікувати художній репортаж, а тепер створила репортажне медіа Reporters.
Марія Семенченко додає: «Від репортажів-ковзань автори переходять до репортажів-занурень. Усе більше репортерів та репортерок нарешті відчули цей жанр і відходять від звичайного, нехай і талановитого, фіксування подій чи переказу історій до більш глибоких та осмислених текстів. Якщо раніше автори не надто відходили від газетного стилю, хіба додавши метафор та епітетів, то сьогодні цього вже менше, натомість з’являються тексти-явища».
Авторка блогу Yakaboo підготувала добірку із 10 книг «нового українського репортажу», які обов’язково варто прочитати.
«Україна: масштаб 1:1» – перший український художній репортаж, що з’явився на полицях книгарень. Сам автор називає її «нечітким портретом» України», на сторінках якого з репортажами сусідують есеї та нариси. Щоб написати книгу, Криштопа проїхав усю країну від Заходу до Сходу, від Півночі до Криму. Він усюди шукав те, чого не позначиш на карті інакшого масштабу аніж 1:1 – люди та їхні долі.
Саме через людей автор намагається зрозуміти країну – її минуле, що подекуди законсервоване у 1980-х, її теперішнє, де кожен намагається знайти собі місце, та майбутнє, яке поки що видно надто нечітко.
Колективну історію він розбирає на окремі пазли й перетворює її на пам’ять кожного й кожної. Чорнобильські самопоселенці, снятинська мафія, донбаські шахтарі, затоплене Прикарпаття, кримські бочки з хімічними відходами, севастопольські бабці – усе це знайдене Криштопою у спробі відповісти на запитання «Хто ми є?». Він подорожує не тільки в просторі, а й у часі. А «найкраща машина часу – це Україна».
Олег Криштопа – журналіст, прозаїк і есеїст. Працював у локальних івано-франківських виданнях, на радіо, у газеті, створив проєкт журналістських розслідувань «Закрита зона». У 2013 році переміг у першому конкурсі художнього репортажу «Самовидець».
Наталка Гуменюк поїхала на Близький Схід у розпал «Арабської весни». Її репортажі розповідають про революцію, далеку від України географічно, але таку близьку за змістом – скинути колишній лад, звільнитися. Вона намагається достукатися до української аудиторії попри байдужість до всього не-європейського – того, що, здається, не стосується нас. Саме тому «Майдан» і «Тахрір» у назві не розділяє нічого, окрім простору.
У книзі немає порад чи оцінок, попри те, що чується виразний голос авторки. Вона говорить про Тегеран і Каїр, алавітів і шиїтів, військових і художників, активістів і кібердисидентів. Але насправді завжди говорить про нас усіх – людей, що почали революцію і мусять перетворити її на жадану свободу.
Наталка Гуменюк – журналістка-міжнародниця, співзасновниця «Громадського телебачення». Працювала на «Інтері», «Новому каналі», ICTV, стажувалася у The Independent, BBC та The Guardian.
Туреччина без курортів і туристів – себто та, яку ми не знаємо – у книзі Ославської говорить до нас голосами «неправильних» громадян. Її герої – біженці, християни, сирійці, «терористи», курди. Історія країни за останні п’ять років постає як наслідок змін влади, репресій, міграції, страху та надії останніх століть. Тому книга Ославської – це книга про Туреччину, яка могла б не стати собою, а так і лишитися б строкатим регіоном, звідки беруть початок річки Месопотамії.
Це одна з перших книг сучасного українського репортажу, що розповідає про «зовнішній» світ. До неї увійшли тексти з 2015 по 2019 рік – у цей час Світлана подорожувала Туреччиною і працювала в таборі для біженців.
Світлана Ославська – українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку на Луганщині, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше – в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України.
Публікувалася у виданнях Hromadske.ua, Reporters.media, TheUkrainians.org, Zaborona.com, часописах «Критика», «Локальна історія», «New Eastern Europe», «Фокус» та інших.
Олеся Яремчук проїхала тисячі кілометрів Україною, щоб знайти гагаузів, німців, євреїв, вірмен, ромів, месхетинців, татар, шведів, ліптаків, що живуть поруч десятками й сотнями років, але лишаються непоміченими. Вона розповідає про народи, чия історія та культура тримається на конкретних людях – іноді на останніх залишенцях.
Її 14 історій – це й спостереження, і дослідження, і проживання іншого життя. Поза тим виникає запитання – а чи дійсно те життя інше? Можливо, ми не змогли повністю прийняти все наше і зрозуміти, що ми – різні?
Олеся Яремчук – журналістка та репортажистка. Працювала у газеті «День», виданні «Літакцент», онлайн-журналі The Ukrainians, «Українському журналі» у Празі та New Eastern Europe у Кракові. Кураторка конкурсу художнього репортажу «Самовидець», фотовиставок і літературних програм, членкиня Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу.
The Ukraine – книга невизначеного жанру – чи то репортажі, чи то есеї, чи то оповідання. Натомість назва її чітко дає зрозуміти, що книга – саме про ось цю конкретну Україну, що відбувається з нами зараз. Найбільше – про Донбас, яким він був і яким став.
Артем Чапай працював над книгою вісім років. Буденність автора подекуди здається кітчем і сюрреалізмом, але саме це та «ось-Україна», яку ми знаємо. Історії гомеричні і сумні, трешові й болючі, про життя до революції і життя на лінії війни. Вони всі – про людей, які в книзі й очах Чапая прекрасні, навіть коли самі цього не знають.
Артем Чапай – письменник, перекладач, репортер. Член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу. Писав репортажі з війни. Автор кількох художніх книг.
Людина, яка в 21 столітті шукає свого Бога, – це може звучати дивно, але насправді є дивовижно й невипадково. Про таких – незвичайних і дивовижних – пише Марічка Паплаускайте у своїй першій книзі. Вона зібрала історії 11 людей, які по-різному відчувають себе частинками «Божого плану». Пастор, який врятував тисячі залежних від вулиці й наркотиків дітей у Маріуполі. Науковець, якого викрали та ув’язнили бойовики «ДНР». Власниця успішного бізнесу, яка не змогла зарадити смерті власної доньки від рідкісного захворювання. Новонавернений християнин, засуджений довіку за вбивства та зґвалтування. Столяр, який таємно від комуністичної влади провадив Богослужіння на квартирах вірних.
Марічка Паплаускайте — українська репортерка; співзасновниця та головна редакторка онлайнового журналу Reporters; викладачка Школи журналістики Українського католицького університету. Народилася в Миколаєві. Має історичну та журналістську освіту. Працює у жанрі художнього репортажу.
Двічі лауреатка відкритого конкурсу для журналістів «Text». Фіналістка Конкурсу професійної журналістики «Честь професії – 2019» у номінації «Найкращий репортаж».
Ця книга – частина серії «Ліхіє дев’яності» від видавництва «Темпора». Криштопа вирушає до сучасного Івано-Франківська, щоб знайти там минуле двадцятирічної давності. Він і сам добре пам’ятає місто на зорі незалежності, знає його закутки і те, що від них лишилося. Його співоповідачами стають письменники, музиканти, бізнесмени, політики, старі знайомі й не знані раніше герої. Івано-Франківськ на сторінках книги перестає бути туристичним, натомість стає живим і харизматичним.
З чого починався «Станіславський феномен», як зникли останні кримінальні авторитети, хто нажився чи обіднів на закритих заводах, як зникали культові забігайлівки і чому деякі з них витримали турбулентність 1990-х – Івано-Франківськ у книзі Криштопи повертається в минуле і сам себе пригадує. А заразом і продовжує спроби автора зрозуміти, ким ми стали опісля «ліхіх».
Павло Стех «Над прірвою в іржі» (Темпора, 2018)
«176 гривень 90 копійок на квитки; 3 доби в дорозі; 10 електричок; 11 міст; 7 областей, безліч людей і декілька аргументів у відповідь на питання, чому я ніколи звідси не поїду», – так сам автор каже про свою книгу. Він проїхав Україну по периметру державного кордону в електричках – транспорті, що перетворює лінію кордону на лінію оголеного дроту. Люди – зневірені, простодушні, добрі, приємні й не дуже – не мають за що ховатися в електричці. І постають перед Стехом самими собою.
В іржавих вагонах досі ходять анекдоти про Брежнєва, продають пластмасовий непотріб, бігають галасливі діти, сваряться пенсіонери, випивають мужики – цей спосіб пересування поза часом і простором. І подекуди маргінес електричок може розповісти про країну більше, ніж прикрашені мегаполіси.
Павло Стех – журналіст, репортажист. Працював у харківських виданнях, писав про культуру. У 2017 році переміг у конкурсі художнього репортажу «Самовидець».
Єлизавета Гончарова «(Не)воля» (Темпора, 2019)
Єлизавета Гончарова два роки досліджувала Донбас, щоб провести межу волі та неволі тих, хто лишився поблизу війни. Її книга – своєрідний путівник людською здатністю вирішувати власну долю в умовах, далеких до миру. Чи зможуть коли-небудь бути вільними діти з сиротинців на Донбасі, якщо і в спокійні часи вони не мали права вирішувати за себе? Що трапиться з ув’язненими, що вийдуть за стіни буцигарень? Чи є власна воля в людей, що живуть на лінії фронту, або ж тих, кого утримували в полоні на тимчасово окупованих територіях?
Єлизавета Гончарова – журналістка, репортажистка. Кураторка конкурсу художнього репортажу «Юний самовидець». Переможниця конкурсу «Самовидець» у 2016 році.
Денис Казанський «Чорна лихоманка» (Темпора, 2015)
Донбас, яким ми його не знали: копанки і сотні смертей під землею, розмови в офіційних кабінетах і на місцевих «розборках», незаконні тони чорного підземного золота і гарячкова погоня за ним. Казанський розповідає про нелегальний видобуток вугілля на Донбасі з часів отримання Україною незалежності – знайомі політики, бізнесмени, міністри й президенти фігурують у схемах, гвинтиками яких стають місцеві, чию долю часто вирішують без них.
Копанки у невеличких селах, де ще в «нульових» люди вручну добували собі вугілля, безробіття і будинки-руїни, терикони і нелегальні шахти, спуски під землю у ванній і хвороби легень, обвали та страйки, крадіжки й фінансові махінації, невдалі контракти та антиукраїнська пропаганда – автор показує Донбас зсередини, аж з-під землі.
Денис Казанський – журналіст, політичний оглядач і блогер. Працював у виданнях «Український тиждень», «Четверта влада», на телеканалі 3s.tv.
33 thoughts on “Новий український репортаж: що читати”