Співавтор «Наших котиків» Валерій Пузік: «Писати потрібно тут-і-зараз»

У січні 2015 року художник, письменник і режисер документального кіно Валерій Пузік пішов добровольцем у зону АТО і впродовж семи місяців брав участь у бойових діях на Донбасі в складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектора (ДУК ПС). А в кінці січня 2020 у прокат вийшов український фільм «Наші Котики», та ще й однойменна книжка, де, у співавторстві з режисером Володимиром Тихим, світ побачили кіноповість та новели Валерія Пузіка «Бліндаж». Вони є своєрідною передісторією «Наших Котиків». Обидві частини книжки й фільм об’єднують одні й ті ж персонажі: «Літо», «Професор» та «Грін». Авторка блогу Yakaboo поспілкувалася з Валерієм та розпитала, як йому творилося на передовій, як творчість сприяла оговтуванню та звідки в «Наших Котиків» лапки ростуть. 

валерій пузік
Валерій Пузік

Майдан, а за тим захоплення Криму й початок війни ― в такий час мистецька душа відчуває особливо велику напругу. Малювання, фотографування, знімання, щоденникові записи та, врешті, прозові тексти ― ти намагався всіма можливими способами зафіксувати події, учасником яких став?

Насправді, коли пішов добровольцем у ДУК, у мене й думки не було щось там писати, малювати чи фотографувати. Я, звісно, взяв із собою два чистих блокноти формату А5 на 200―300 сторінок, але вони довгий час лежали без діла. Усе сталося набагато пізніше й вимушено, коли мене направили в ДУК-інфо, ― інформаційний підрозділ Добровольчого українського корпусу, який тільки-но починали формувати. Основним моїм завданням було збирати актуальну інформацію з фронту й оформляти все в «хроніку за тиждень», паралельно робити інтерв’ю, писати тексти про «трофейну» зброю, а також історії бійців, байки тощо. Я все це записував то в один блокнот, то в інший. Це була робота, яка мені не подобалася, але вона дала поштовх робити щось своє, зокрема малювати й фотографувати. У ДУК-інфо стояли добротні компи, програми для монтажу, а я з собою привіз екшн-камеру, і така ж була в тодішнього мого керівника «Самурая».

Одну з цих камер я дав Максиму Кривцову, який їхав на ротацію в Піски, аби він зняв побут, бойові будні, загалом усе, що зможе і що йому буде цікаво. Я знав його раніше, ми познайомились на літературній школі в Карпатах, обоє писали поезію, хоча й зараз намагаємось писати. Макс був у третій штурмовій роті, взяв собі позивний «Далі» й носив вуса як у справжнього Сальвадора Далі. А у мене був позивний «Фінчер» — на честь Девіда, того самого, що зняв «Бійцівський клуб».

Ідея робити кіно виникла не одразу. То виглядало якось так: зніми щось, а я змонтую. Макс зафільмував ― я це змонтував, а знайомий музикант Паша Сайнер із Білої Церкви написав музику. Він скинув три композиції буквально через кілька днів, і одна з них дуже чітко передавала атмосферу напівзруйнованого селища. Роботу назвав «Перемир’я» ― це тягуча, депресивна «бродилка» зруйнованими Пісками, з вибухами, пострілами, підвалами, розмовами про 200-х і 300-х. Ця короткометражка й стала для мене відправною точкою. За подібним принципом ми зробили ще одну ― «Буду повертатись». Але, як на мене, вона виявилась невдалою. На тому історія з ДУК-інфо закінчується, бо я перевівся в артилерію, де були майже всі «мої» хлопці. «Мої» тому, що разом проходили вишкіл у Десні. Там мене й «пробило»: я продовжував писати, почав малювати та фотографувати. У мене навіть був напарник «Жорж». Він більше фотографував, я ― писав. Але то була не художня проза, а щоденникові записи.

Скласти усе це до купи я захотів пізніше, і навіть була крута можливість це зробити. «Примарна зона» відкрилася у львівській «Дзизі» наприкінці лютого 2016 року. В експозиції: щоденникові записи, вірші, картини, фрагменти з робочого матеріалу документального фільму «Шахта» і короткометражки «Перемир’я», «Буду повертатись», «Широкіно ― 19.03». Все, що можна було вліпити, я вліпив. І це ось «вліпив» остаточно й поставило крапку. Пам’ятаю, як ми вийшли після відкриття на Вірменську, — я, Іра (дружина, — прим. авт.) і наш друг Іван. «Більше не буду малювати», ― сказав я. Тоді в мені помер художник.

Я збирався повернутись на війну. Якраз у той момент готувався черговий виїзд арти на передову, в Авдіївку та промзону. Я хотів туди, але мене не полишало відчуття, що якщо поїду, то вже точно не повернусь. Іра сказала: «Поїдь і скажи батькам». Поїхав я на тиждень. Це було довге прощання, все ніяк не міг сказати причину свого приїзду. Це виглядало дуже дивно: усі дні я писав. З п’яти оповідань, які були написані тоді, чотири пізніше увійшли в книжку «Моноліт». Під час того, як я писав, у навушниках постійно лунали тибетські мантри, ті самі, які слухав на війні. Свідомість була затуманеною, прямо транс якийсь…

На фронт я тоді так і не поїхав, і основною причиною «відтягування» моєї війни стало власне те відчуття майбутньої смерті. Це важко пояснити. Я наче обирав: жити мені чи ні.

Знаю одне, якби тоді поїхав мій «розрахунок» (кілька осіб, що працюють на артилерійській позиції й «обслуговують», у моєму випадку, міномет) у складі «Колумба», «Гайди» та «Молодця», ― я би поїхав до них не вагаючись. Це ті люди, з якими я більше копав, аніж стріляв влітку 2015 року, але коли справа доходила до пострілів, то ми робили все чітко і злагоджено, без зайвих думок і команд. Ми знали, що потрібно робити і як. Ми були одним живим механізмом, і їм можна було довіряти під час виконання будь-якого завдання. Зрештою, довірити життя. Нашою зброєю був «Волошка» ― автоматичний міномет 82-го калібру. Але «Молодець» вже був у «Азові», «Колумб» ― у Нацгвардії, а «Гайда» переїхав у Грецію…

Фото з виставки Примарна зона

Про те, що відчуваєш, не завжди можна правильно розказати. Яким із цих способів, на твою думку, ти зміг (чи ще ні) передати те, що тоді відчував?

Після «Примарної зони» я зрозумів, що все це зібрати докупи просто неможливо. І якщо розглядати комплексно ― то ні в текстах, ні у фотографії, ні, тим паче, в живописі чи графіці, я не зумів передати своє внутрішнє відчуття. Бо «Примарна зона» ― колективний щоденник, де серед текстів були також записки Максима Кривцова та вірші Юрка Вовкогона. Влодко Кауфман, куратор галереї, дав повну творчу свободу в стінах «Дзиґи», але у мене не вийшло… Хоча й відвідувачів було багато, і відгуки здебільшого позитивні, але то не те, чого мені хотілося.

Книжка «Моноліт» ― саме про це відчуття наближення смерті, з провідниками у потойбіччя, історіями з дитинства. Книжка про вічні повернення. «Моноліт» є першою частиною трилогії «Paranoid», друга книжка якої ― роман «Шахта» ― написаний на основі щоденників, а третя ― книжка оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Остання має вийти друком орієнтовно восени цього року.

Зараз виходить чимало творів про війну, зокрема й від ветеранів АТО. Але існує думка, що написати добрий твір про війну можна лише після всіх тих страшних подій, а не зараз, по гарячих слідах. Що думаєш із цього приводу?

Я думаю, що писати потрібно зараз. Це, по-перше, допомагає учасникам бойових дій зафіксувати для себе якийсь свій стан і навколишню дійсність, зрозуміти певні речі, можливо, знайти якісь відповіді для себе. По-друге, це клаптикова історія, і кожна розповідь ― як маленький пазл великої картини. Писати потрібно тут-і-зараз. Дуже зручною є позиція: «нехай повоюють, розберуться, а ми потім напишемо». Я подібного начитався, коли був скандал із номінацією «Голоси героїв», а потім із Книжковим Арсеналом, який відмовив видавництвам, що друкують книжки ветеранів. У мене немає ілюзій: можливо, хтось напише краще, можливо, це станеться через 20 років, але якщо не писати зараз, то й через 20 років не буде кому писати. Хіба що з-за кордону хтось напише.

Війна триває, і кожна книжка ― цеглина в перемогу. Ми воюємо не тільки за землю, ми воюємо найперше за свідомість. Для мене, наприклад, програмним текстом 2019 року є «Життя після 16:30» Олександра Терещенка. Якщо коротко, це історія кіборга, якому відірвало руки в ДАПі й він у свої майже 50 років намагається навчитися жити без них. Це дуже щемлива історія про неприйняття суспільством інвалідів війни, неприйняття себе, потім ― усвідомлення. Це історія сили духу. Книжка, яку варто прочитати всім. І я дуже хочу, аби саме за цією книжкою зробили повнометражний ігровий фільм. Це не скиглійська історія, там є гумор, добірний і хороший.

Війна триває, і кожна книжка ― цеглина в перемогу. 

Як ставилися побратими з передової до твоєї творчості під час перебування в зоні бойових дій та після закінчення служби? Чи хтось просив тебе написати про них?

Побратими сприймали все позитивно. Інколи я малював їхні портрети та карикатури, інколи розмальовував гільзи на подарунки. Фотографуватись спочатку не хотіли, але згодом звикли, а після навіть просили якісь фото, аби скинути дітям, дружинам. Саме звідси, мабуть, і розуміння, що потрібно робити тут і зараз. Роман «Шахта» власне про всіх моїх «побратимів», про наш маленький, на 30 людей, підрозділ. Ніхто не просив написати, але це якось само вийшло. Вони запитували: «Що ти там пишеш?», «Щоденник? Круто! Дай почитати!». Це я просив, аби вони писали щось у ті мої блокноти. Хтось писав, хтось ні. Тож «Шахту» я «складав» 5 років. Текст написаний, лишилось тільки видати, хоча б лімітованим тиражем у кількасот примірників, хоча б для «своїх». Мене це цілком влаштує.

Твої щоденникові записи ― це фіксування якихось дрібних щоденних епізодів, чи це все ж спроба пояснити насамперед самому собі, що відбувається навколо тебе і з тобою?

Так, це фіксація усього: побут, розмови, монологи, записки Максима Кривцова, хлопця з позивним «Київ» та інших, новини з фронту, звіти ОБСЄ, приватні повідомлення тощо. Зрештою, десь на третьому році писання/переписування з того хаосу почала складатися цілісна картинка і відбулося своєрідне забігання наперед. «Проявлення» майбутнього. Це дуже специфічний текст. Чимось схожий на «Лінкольн у бардо» Джорджа Сондерса, чимось на «Улісс» Джойса. З одного боку ― це потік свідомості, а з іншого ― немає нічого, крім дій, описів і діалогів, сухої звітності ОБСЄ та новин із фронту.

Чи вимальовування/виписування всього побаченого допомогло тобі оговтатися після повернення додому, чи цей період ще триває, адже випускаючи це все з себе, ти ніби переживаєш усе заново?

Якби я не писав, думаю, було би складніше. Це ніби випустити пар чи зменшити внутрішній тиск. Я завершив трилогію «Paranoid» восени минулого року і мене попустило. Коли написав останній текст, це був вересень 2019-го, то відчув себе безпорадним хлопчиськом. Я довго не міг прийти до тями й дати відповідь на просте питання: «Що робити далі?». Через кілька місяців відповідь з’явилась. І йшов я до цього довше, ніж здається на перший погляд. Це буде серія з 10 книжок, а основним місцем дії ― Одеса.

Чи у тебе вже були якісь чіткі задуми до того, як тобі зателефонував Володимир Тихий і ви почали працювати над вебсеріалом «Бліндаж»?

Усе сталося випадково. Я саме приїхав від батьків, моя військова форма лежала на найвиднішому місці. Тинявся квартирою, не знаючи, як правильно зробити: зателефонувати батькам і сказати, що їду в Авдіївку, чи поїхати й потім на місці зателефонувати. Це якраз той період, коли війна ще не відпускає. Саме в цей період «митарств» і зателефонував Володимир Тихий і розповів ідею вебсеріалу «Бліндаж». Так я й познайомився з Гріном, Професором і Літом. Довго не міг зібратися з думками й уявити їх, але Володимир постійно направляв у правильне русло. Він написав перші історії. Вони були референтами. Потім і я почав писати, два тижні не виходив із квартири. Моєю проблемою було те, що перетягував у ці історії свої тригери…

Коли написав останній текст, це був вересень 2019-го, то відчув себе безпорадним хлопчиськом. Я довго не міг прийти до тями й дати відповідь на просте питання: «Що робити далі?»

А як ви з Володимиром Тихим писали новели для «Бліндажа»? Адже їх тридцять, а екранізовано тільки три. Чому не продовжили роботу над вебсеріалом?

Це мали бути короткі епізоди по дві, максиму п’ять хвилин. Без чіткої прив’язки до часу. Ці персонажі просто існували собі в бліндажі й з ними траплялося щось кумедне. Дуже багато історій я взяв із власного досвіду, або ж описав ті, які чув на базі ДУК ПС. Деякі серії писав Володимир Тихий, деякі я. Перші три серії вийшли восени 2016 року, й одразу стали вірусними. Я такого навіть не очікував. Їх постили у Facebook, скачували й перезаливали. «Кабанчики полетіли» за тиждень набрали десь пів мільйона переглядів. Це якщо враховувати перезаливання на інші платформи.

Ідея була в тому, аби створити пілотні серії, а потім вийти на телеканали і робити цей контент для телеекранів, але жоден із каналів не підтримав проєкт. Хоча, як мені відомо, давали згоду на показ. Перші серії були зняті власними силами BABYLON’13. Після прем’єри було також оголошено, про збір історій від військових. Їх можна було відправити на пошту BABYLON’13. Деякі історії мої побратими скидали безпосередньо мені, а скільки точно прийшло на поштову скриньку, я не пам’ятаю. Там було достатньо сюжетів, аби серіал жив не один сезон.

А після трьох випусків вебсеріалу, з’явився перший варіант фільму «Бліндаж», над яким з вами працював режисер Роман Любий. Що було не так у першому варіанті сценарію і завдяки чому з’явився другий?

Це мав бути повнометражний дебют Романа Любого. Сценарій досить «нерівний» в плані самого сюжету, як на мене. Там були історії з вебсеріалу, деякі мотиви я переносив із книжки «Моноліт», зокрема, новелу «Бойові равлики». Літературний сценарій повнометражного фільму «Бліндаж» ― навіть не комедія, хоча гумор там присутній. Починав писати його я на основі вебсеріалу, потім приєднався Роман. Згодом ми зустрілися в Одесі й намагались переписати все заново, відштовхуючись від того, що вже є. Але не вийшло.

У книжці «Наші котики. Бліндаж» вміщено дев’ять історій, а екранізована з них лише «Кабанчики полетіли». Чому для публікації було вибрано лише дев’ять історій?

Я збирав цей рукопис на літературний конкурс «Гранослов». Відкрив папку, в якій лежали всі новели, і почав вибирати, що можу взяти для рукопису. Зрозуміло, що я не брав текстів Тихого та історій, які надсилали на скриньку BABYLON’13, а лише ті, що сам написав. Вибрав дев’ять, уклав їх приблизно за хронологією подій. Рукопис отримав одну з нагород конкурсу «Гранослов — 2019», а також сертифікат на видання книжки у Видавництві Марка Мельника, яке опікувалось номінацією. Згодом я дописав вступ і вставив, як післямову, матеріал Андрія Кокотюхи про вебсеріал, який був опублікований на «Детектор медіа». Тобто «Бліндаж. Дев’ять історій» мав вийти в серії «Лауреати Гранослова» у 2020 році, але вийшов разом із «Нашими Котиками» у «Фоліо».

Як відбирали історії до «Наших котиків»? Чому додали «Бліндаж», — не хотілось видати усі тридцять історій окремою книжкою?

Ми писали кожен те, що хотів, і вже з написаного Володимир Тихий вибирав, що знімати. І перші три серії ― це власне початок. Якими були б інші серії, я не знаю, самому цікаво. Через кілька тижнів від початку зйомок я почав писати кіноповість за сценарієм Володимира Тихого. Книжку і фільм робили паралельно, тим вони, як на мене, й цікаві. Між ними є різниця і в деталях, і в самій формі подачі.

А додати «Бліндаж» запропонував Олександр Красовицький, який звідкись дізнався, що є літературна версія сценарію фільму, кіноповість «Наші Котики», і запропонував її видати. Ідея додати до цієї книжки додаткові історії також його. Щодо усіх 30 історій ― то скоріше «ні» ніж «так». Можливо ще 10. Там дуже багато дійсно «сирого» матеріалу, з яким потрібно ще працювати. А чи потрібно це ― я не знаю. Тож «Бліндаж. Дев’ять історій» ― це можливість дати друге життя текстам, які були написані для вебсеріалу.

Чи в першоджерелі була ця містична частина про Смерть, чи її, як і супергеройський екшн, додав режисер під час зйомок фільму? Звідки там взявся манекі-неко ― статуетка японського котика, який закликає лапкою щастя?

У нашому з Любим варіанті тексту був чорт, який «проявлявся» тоді, коли Професор починав випивати, але він чітко не прописаний, бо ж це просто «білка». Професор у нас був трохи «аватаром» і розмовляв російською. Думаю, це було правильним рішенням із боку Володимира Тихого сісти й переписати все заново. Фільм від цього лише в плюсі. У сценарії дуже багато реальних епізодів. Наприклад, каска, яка спадає з голови Літа на початку ― це реальна каска, яка упала з голови мого побратима «Страніка», коли ми виїздили з шахти «Бутівка». У мене навіть складалося враження, що кузов, у якому їдуть Професор, Літо і Грін, це той кузов, у якому їздили ми. Ланц, борти, сумки ― все ніби влітку 2015-го.

У Тихого дуже великий багаж роботи саме з документальним матеріалом, і це дуже чітко відчувається в драматургії та загальному візуальному настрої фільму. Це стосується й антуражу. Зрозуміло, що форма комедії диктувала своє, і військовий гумор в стрічці набув іншого візуального втілення, але це та «фантазія» і той гротеск який, мабуть, відбувається в голові кожної людини, яка потрапляє на фронт. Це надзвичайно крута робота зі смислами і наративними складовими.

Сценарій повністю написаний Тихим. Смерть придумав він. І «Наші Котики» ― це зовсім інша історія, ніж та, яку писали ми з Романом Любим. Це нова точка відліку. А японський котик був принесений на знімальний майданчик художником-постановником, але пізніше у знімальної групи виникла ідея зробити, так би мовити, «лагідну українізацію».

«Наші Котики» ― це збірний образ усього, що було на фронті, починаючи з 2014 року. І цей образ густо приправлений, з одного боку, сарказмом і самоіронією, а з іншого ― за цим усім ховається страх реальної смерті, забуття та поразки. 

А що там з аудіокнижкою «Бліндаж»? Чи вона вже є, де можна послухати?

Аудіокнижкою займається «Фонація Продакшн», наразі все трохи зависло, потрібно розв’язати певні питання. Але, думаю, найближчим часом все владнається. Літо озвучує Дмитро Тубольцев, головний герой фільму «Наші Котики», Професора ― Володимир Пантелюк, Гріна ― Олег Терновий. Іван Шапкін, продюсер проєкту, справжній професіонал, і ті фрагменти, які він скидав і демозапис ― вони дуже живі. Сподіваюся, що проєкт аудіокнижки “Бліндаж. Дев’ять історій” таки буде реалізований цього року.

В одному з інтерв’ю ти сказав, що «“Наші Котики” ― це спроба написати нову кінолітературу, якої насправді в Україні дуже мало». У чому особливості кіноповісті? Чи цікава книжка для тих, хто спочатку подивиться фільм?

Кіноповість як жанр в українській літературі виник давно. Основоположником  вважають Олександра  Довженка. Він  писав деякі свої літературні  тексти з урахуванням специфіки кіно. «Зачарована Десна», «Україна в огні», навіть Довженкові «Щоденники» вражають своєю кінематографічністю.  Кіноповість ― це текст, що пишеться насамперед для читача, але має чітку прив’язку до специфіки кіно. Хорошим зразком цієї умовної колаборації кіно та літератури, і, можливо, першовідкривачем, як жанру, є тексти режисера і скульптора Івана Кавалерідзе. Можна виділити кіноповісті «Коліївщина» та «Прометей». Обидві звучать наче поеми. Ритм, образи, будова самого тексту. Тобто, кіноповість чи, у випадку з Кавалерідзе, кінопоема, ― це не новинка на теранах України. Вони були, є і будуть. Серед яскравих мітів, особисто для мене, є «Сповідь» Сергія Параджанова, «Дзеркало» Андрія Тарковського, тексти Федеріко Фелліні та Тоніно Гуерри. Окрім фільмів цих режисерів, дуже цікавою ланкою їх творчості є саме літературні тексти. Те, як вони їх будують. Те, наскільки вони співзвучні, або ж ні, з кіно. Деякі, як от «Сповідь» Параджанова, лишились тільки на папері. 

«Наші Котики» ― й справді спроба актуалізувати жанр кіноповісті. Є кіно і є книга. Я кілька разів чув, що книжку називали «сувенірною» продукцією, але це не так. Фільм і книжка доповнюють одне одного. Це додаткова реальність існування головних героїв, інший вимір з іншими історіями. У книжці є багато сюрпризів для читачів, згадок про реальних людей, описування ситуацій, що траплялись на фронті тощо. Книжка й фільм, хоч і комедії, але засновані на реальних подіях. За цим гумором ховається цілий пласт людей, які воювали, або ж продовжують захищати Україну на передовій. «Наші Котики» ― це збірний образ усього, що було на фронті, починаючи з 2014 року. І цей образ густо приправлений, з одного боку, сарказмом і самоіронією, а з іншого ― за цим усім ховається страх реальної смерті, забуття та поразки. 

Можу з упевненістю сказати, що книжка також буде цікавою тим, хто дивився фільм. Люди хочуть продовження, пишуть, запитують. Коли «Наші Котики. Бліндаж» тільки вийшли друком, але їх ще не було в книгарнях, у мене виникло відчуття, що це не книжка, а ніби київська перепічка: «Три, будь ласка. І з автографом». Якось так. 

Ната Коваль
Ната Коваль — фотографка, журналістка, літературознавиця. Досліджую японську культуру – працюю над авторським проєктом Nihon no monogatari (日本の物語). Пишу про комікси, японську манґу та аніме.

Залишити відповідь