Леся Українка перед квантовим стрибком: велика письменниця, яку ми знаємо іншою

Чому 25 лютого – день, знаковий для української культури, можна сьогодні прочитати на безлічі українських онлайн-ресурсів і приватних сторінок у фейсбуці. Навіть якщо раптом так сталося, що ви лишилися без смартфона й інтернету в якихось далеких від цивілізації місцях, до вас мають шанс докричатися обласні й районні газети. Вам не дадуть забути, хто народилася цього дня, 25 лютого, далекі 148 років тому на Житомирщині.

Хай це й відбувається щороку й у день Х від тематичних публікацій буває нікуди подітися, але змога вкотре поговорити про Лесю Українку насправді щоразу виявляється по-новому необхідною. Здавалося б, сотні разів обговорена й проговорена розумнішими за нас людьми, увічнена в рушниках на стінах шкільних кабінетів української літератури й на 200-гривневій купюрі, ця постать і її творчий доробок (тут було місце для всіх констатацій штибу «унікальний» і «непересічний») реактуалізуються в тому, що називається українською культурою. І нема на то ради.

Третя після Тараса Шевченка й Івана Франка. Дівчинка в віночку й вишиваночці, яка стояла й слухала весну. Чи не поодинокий мужчина в українській літературі (ану, ану, чиї це були слова?). 2019 рік, а ці образи й конотації, як вирізки зі старезних районних газет, продовжують повторюватися, навіть особливо не міняючись – бо нащо? – в нових районних газетах. Закріплюючи їх, легітимізуючи й роблячи зручними для більшості українців, а отже, непорушними й заледве не класичними. Яке там знання мов, яка драматургія європейського рівня, який там, боже збав, фемінізм. «Нашалеся» лишається в нашій колективній уяві просто хворобливою жінкою, яка хотіла щастя (і цю фразу, яка, мабуть, закарбувалася в моїй ДНК, я почула навіть не на уроці української літератури, а на поважній літературознавчій конференції), дівчинкою в віночку, надривною поеткою, яка писала про досвітні огні й ще щось там про Мавку. 

Проте 2019 рік, як жоден інший, має чимало цікавих способів щось із цим зробити. 

От, до прикладу, виставка «Квантовий стрибок Шевченка» наробила чимало галасу останніми тижнями. Повісити портрети батька нації – на станції метро – в образах Людини-павука, Фріди Кало, Елвіса Преслі й робота Бендера з «Футурами». Ясна річ, таке нікого не могло лишити байдужим. Чи доклалися останні десять років до того, щоб і Леся Українка одного дня могла постати перед своїми сучасними читачами в подібних інтерпретаціях? Як і які з її творів перевидаються, аналізуються, екранізуються? Одразу наголошу, що дискурс районних і обласних газет в цій статті не зачіпатиметься – у 2019 році перевидання Лесі Українки з дівчиною в віночку на обкладинці мало кого здивує й ще менше людей зацікавить.

Діджитал

Почати, певно, варто з найсвіжішого. Справді розкішний подарунок до цьогорічного дня народження Лесі Українки зробили продюсерські студії JS Films і FX Films, презентувавши перший тизер байопіку про Лесю Українку під робочою назвою «Леся Українка. Узлісся», частково профінансованому Українським культурним фондом. За словами членів команди, в короткому, проте атмосферному відео (яке знімали, до речі, в Голосіївському парку), письменниця постає перед глядачами в один із найдраматичніших моментів свого життя – перед смертю Сергія Мержинського. 

Цікаво також те, що в фільмі, окрім загального огляду біографії «неканонічної», живої й сучасної Лесі Українки, обіцяють зробити акцент на містицизмі в її творчості і його зв’язку з життям письменниці. Байопік із нотками містичного трилеру – як вам таке? Хай там як, перший тизер фільму виглядає дуже обнадійливо й свіжо, як і молода акторка Дар’я Полуніна в ролі Лесі Українки. Аби тільки терміни виходу аж дуже не затягували.

До речі про затягнуті терміни й довге очікування. У 2017 році на YouTube з’явився тизер-трейлер майбутнього мультфільму «Мавка. Лісова пісня» за мотивами «тієї самої» поеми Лесі Українки. Та ж сама поема – проте з саундтреком від «ДахаБраха» і графікою, ну, ще не рівня Pixar, але вже дуже далекою від радянських і пострадянських мультиплікаційних зображень. Крім того, студія Animagrad, яка втілює в життя цей проект, не полінувалась прописати для Мавки власний мікровсесвіт із милими тваринками, магічними рослинами й іншими, дуже своєрідними й симпатичними характерними особливостями. Потенціал у мультфільму явно величезний – причому як український, так і міжнародний.

Проте перший короткий ролик зібрав на YouTube уже майже 9 мільйонів переглядів, а дата виходу мультфільму досі переноситься. Станом на сьогодні у статті на Вікіпедії, присвяченій «Мавці», зазначено 2019 рік, проте в травні минулого року на презентації проекту в рамках Kyiv Comic Con продюсерська група мультфільму говорила про 2020-2021 як найреалістичніші терміни. За час роботи над проектом вигляд мультика (зокрема й самої Мавки) дещо видозмінився, як і сам його сюжет – так, скажімо, персонажка драми-феєрії Лесі Українки Килина у мультфільмі Animagrad постане не як заповзятлива українська молодиця, а як підприємлива бізнес-леді, яка прагне використати магію лісу й самої Мавки для власної вигоди. Так чи так, проект уже став повноцінною франшизою: так уже зараз можна придбати різноманітну сувенірну продукцію з його символікою аж до перевидання «Лісової пісні» із зображенням головної персонажки на обкладинці.

Незвичне бачення Лесі пропонує фанатам українська мистецька група Krolikowski Art у серії «2-BI Lesya». 

Графіті

Непорушна трійця класичного укрліту прикрасила своїми зображеннями стіну київського будинку на вулиці Грушевського, 4 ще на початку 2014 року, коли події Революції Гідності увійшли в фазу відкритого протистояння з силовиками. Ці графіті, що згодом отримали назву «Ікони революції», вже кілька разів намагалися пошкодити чи замалювати, і громадськість щоразу реагує на новини про це надзвичайно бурхливо. Відтак, символічне значення постаті Лесі Українки для української культури наново «кодифікували» вже в термінах сучасного мистецтва.

Насправді графіті, присвячених Лесі Українці, в Києві доволі багато – серед них як типові зображення жінки в вишиванці, так і спроби переосмислення образу письменниці. Прикметно те, що частина з них створена іноземними художниками за мотивами творів Лесі.

Дитяча література

Найприкметніше, що з’являється в дитліті у зв’язку з Лесею Українкою та її творчістю – навіть не численні банальні перевидання творів зі шкільної програми, а переосмислення біографії письменниці як історії, яку дітям можна й варто розповідати. Перш за все, тут варто згадати дві українські антології історій про успішних жінок, які вийшли протягом 2018 року – «Сила дівчат. Маленькі історії великих вчинків» та «Це зробила вона». Для формату таких антологій, запозиченого в американських «Казок на ніч для дівчат-бунтарок», важлива не лише історія, а й ілюстрація – і тому, й іншому відведено по сторінці. Тобто – ще плюс два не зовсім типових зображення іконічної постаті й дві історії про її життя, що намагалися водночас і висвітлити найважливіші факти її біографії, і продемонструвати, чому і чим вона може бути цікава сучасним дівчаткам-бунтаркам і хлопцям-бунтарям. Особливо цікаво було поглянути на те, як про Лесю Українку для дітей може розповісти літературознавиця й багаторічна дослідниця її творчості Тамара Гундорова. 

Загалом же моя велика мрія – найближчими роками побачити на українському ринку дитячої літератури біографію Лесі Українки в форматі й оформленні (а, може, навіть у цій самій серії) на рівні тих, що ми бачили на прикладі книжки «Шевченко від А до Я» Леоніда Ушкалова чи серії біографій видатних жінок від видавництва Nebo BookLab Publishing. І більше перевидань творів, так – ілюстрованих українськими художниками й художницями й виданих у форматі книжкового артефакту, гідного стояти на будь-чиїй полиці. Бо зараз ми справді так можемо.

Видання/перевидання творів

«Новина» про те, що наші класичні поети, співці нації й духовні наставники, виявляється, писали ще й прозу, дуже часто шокує непідготовлених читачів. Он у Тараса Шевченка проза так і взагалі є російськомовна, і про неї досі не дуже говорять як читацьке фанатське коло, так і літературознавці, бо й тим, і іншим досі ще не зовсім зрозуміло, як і що про неї краще говорити. І хоч Леся Українка писала прозу здебільшого українською, до 2015 року про неї теж не надто говорили й не дуже чули. Тому видання «З людської намови», впорядковане видавничим центром «Академія», просто мусило колись з`явитися – і, сподіваюся, воно в цій серії буде все ж не останнім.

Проза Лесі Українки місцями тенденційна. Так, тут усе та сама тема життя жінок-селянок, яка суттєво перегукується з сюжетами Марко Вовчок. Цікавіші її імпресіоністичні замальовки-«образочки», що навіть ті самі картини сільського побуту роблять об’ємнішими й виразнішими. Помітно складніше їй і «втримати» сюжет у прозі, тому фінали цих творів часто відкриті. Навіть для непідготовленого читача буде очевидно, що, скажімо, Ольга Кобилянська, сучасниця й близька подруга Лесі Українки – куди вправніша стилістка й із прозовими жанрами працює значно легше. Але незважаючи ці зауваження, в своїй прозовій творчості Леся Українка розкривається зовсім із іншого боку – тут, попри проблематику, згладжується різкість і радикальність інтенцій боротьби, гіркоти від несправедливості й загалом конфліктності, яку бачимо в поезії й драмах. Тому на запитання, чи варто читати цю прозу, відповідь однозначна – так. Шкода тільки, що цей перший перевиданий збірник прози Лесі Українки не набув аж такого широкого розголосу. Втім, це точно виправило б красивіше й «артефактніше» перевидання. Під 150-річчя, скажімо. І ще видання перекладної прози. Якщо вже мріяти – то ні в чому себе не обмежувати.

Літературознавство

Роки незалежності позначилися посиленням літературознавчої цікавості до постаті Лесі Українки, а отже – і появою надзвичайно сильних і ґрунтовних досліджень її життя та творчості. Соломія Павличко, Віра Агеєва, Тамара Гундорова та Оксана Забужко своїми статтями та монографіями, без перебільшення, створили цілковито новий образ Лесі Українки в українському літературознавстві. Включилися до цієї дискусії й діаспорні студії Лесі Українки, і робота відбувалась настільки активно й плідно, що до кінця 2000-х, здавалося, було сказано все, що в принципі можна було сказати про Лесю Українку. Принаймні саме таке враження складається при спробі оцінки того, скільки взагалі помітних літературознавчих праць, присвячених їй, вийшло в останні роки. Перевидання «Notre Dame D’Ukraine» Оксани Забужко, що планується найближчим часом, очевидно, ризикує (вкотре) стати чи не найпомітнішим явищем – втім, цілком імовірно, що молоді амбітні дослідники й дослідниці зараз працюють над новими сенсаціями. Масштаб творчого доробку Лесі Українки дає для цього всі підстави й можливості.

Прикро, що практично непоміченою лишилась книжка «Леся Українка. Драми та інтерпретації», що вийшла взимку 2011 року, теж саме під день народження письменниці. Особливість цієї праці полягає в тому, що це перевидання вибраних драм Лесі Українки з літературознавчими коментарями-інтерпретаціями із застосуванням тих чи тих методик аналізу тексту. Ми з моїми тепер колегами, тоді ще студентами Могилянки, коли прийшли на цю презентацію, жартували, що ця книжка має всі шанси стати чи не першим українським підручником із літературознавчого аналізу. Втім, попри вартісність і цікавість концепції, ця книжка теж не спричинила аж такого ажіотажу – що не скасовує того факту, що для знавців творчості Лесі Українки вона лишається must-ом.

Мемуаристика

Натомість справжнім проривом як для «лесезнавства», так і, без перебільшення, для української культури загалом став тритомник листування Лесі Українки, впорядкований Валентиною Прокіп, що вийшов у видавництві «Комора» в період із 2016 по 2018 рік. На презентації першого тому на львівському Форумі видавців у вересні 2016 року Оксана Забужко зазначила, що «гріх для української культури – мати таку діячку і лише через 100 років здобутись на те, щоб видати її листування без купюр». Три томи листів – 1876-18971898-19021903-1913 років – дають змогу під новим кутом зору поглянути на відповідні періоди життя письменниці. Вони, як ніщо інше, докладаються до того, щоби замість портрета в рушниках чи пафосного бронзового погруддя перед читачами постала жива, яскрава й творча людина в повноті своїх переживань, емоцій і роздумів. Окрім того, ці листи стають артефактом і живим свідченням епохи, документуючи її з боку приватного життя представниці української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття. І так, це справді дуже добре написано й це справді дуже цікаво читати. Надто тим, у кого досі оскома від шкільної програми й читання районних газет.

Українська громадськість виявилась не готовою до «Квантового стрибка Шевченка» в прірву сучасної культури, від якої ніякою духовністю й ніякими моральними догмами вже не позбутися. На жаль, можна припустити, що майже такою самою була б і реакція на аналогічну виставку, присвячену Лесі Українці. І найприкріше в цьому всьому те, що постать Лесі Українки так само цілком надається до осучаснення, перепрочитання, перепродумування. Та і, я чомусь не сумніваюся – вона б сама радо приміряла національну блузку Фріди Кало чи навіть маску Людини-павука. Бо ці вінки та рушники, припалі пилом, вже мають не найкращий вигляд на такій жінці, як вона. Не наша, а своя власна й загальнокультурна – Лариса Косач, Лариса Квітка, “Хтось біленький”, Мишелося. Леся Українка.

(Visited 1 748 times, 2 visits today)