- Надійка Гербіш, авторка понад 15 книжок для дітей і дорослих, серед яких найвідомішими є її «Теплі історії», торік з головою пірнула в історичну тематику. Так, влітку 2020 р. були опубліковані її історичні повісті для дітей «Ми живемо на краю вулкана» і «Яблука війни», а нещодавно вийшла друком «Велика різдвяна книжка», створена у співавторстві з Ярославом Грицаком і присвячена історії цього свята.
- Авторка блогу Yakaboo поговорила з письменницею про присутність книжки у її житті, про міста, в які хочеться повертатися, необхідність говорити з дітьми про трагедії, а також про виклики і знахідки, які трапляються під час роботи над книжками.
- - Надійко, коли у твоєму житті з’явилася книжка?
- - Ти знала, що будеш письменницею ще в дитинстві. Коли з’явилося це усвідомлення?
- - Чому обрала для життя Тернопіль?
- -Ти очолюєш цю ініціативу і збираєш навколо себе людей?
- - Як і коли з’явилося розуміння, що ти можеш допомагати здійснювати мрії, надихати?
- - Ти видаєшся в кількох видавництвах, з якими наразі працюєш найтісніше?
- - Як так сталося? Звідки в тебе любов до історії?
- - Аудиторія твоїх книжок «Ми живемо на краю вулкана» та «Яблука війни» — дитяча й визначена як для 7–11 років. Чому саме такий вік?
- - Вони вимагають саме родинного читання. У видавництві «Портал» є тематично простіші книжки, але саме твої най…
- - А як їх мотивувати це робити?
- - Які були складнощі в роботі з текстами?
- - Це від його історії написалася книжка?
- - Що тебе наповнює, коли є відчуття, що ресурсу замало?
- - Що було першим для тебе — дитяча віра в чудо чи спочатку були ритуали, а віра додалася пізніше?
- - Плавно підводжу розмову до «Великої різдвяної книжки».
- - Чи траплялися несподівані для тебе знахідки під час роботи над книжками «Порталу»?
- Авторка: Мар`яна Хемій
Надійка Гербіш, авторка понад 15 книжок для дітей і дорослих, серед яких найвідомішими є її «Теплі історії», торік з головою пірнула в історичну тематику. Так, влітку 2020 р. були опубліковані її історичні повісті для дітей «Ми живемо на краю вулкана» і «Яблука війни», а нещодавно вийшла друком «Велика різдвяна книжка», створена у співавторстві з Ярославом Грицаком і присвячена історії цього свята.
Авторка блогу Yakaboo поговорила з письменницею про присутність книжки у її житті, про міста, в які хочеться повертатися, необхідність говорити з дітьми про трагедії, а також про виклики і знахідки, які трапляються під час роботи над книжками.
- Надійко, коли у твоєму житті з’явилася книжка?
Ще до мого народження. Мама була студенткою, я народилася в дім, заповнений її книжками та книжками її батьків. Книжки були завжди і всюди.
- Ти знала, що будеш письменницею ще в дитинстві. Коли з’явилося це усвідомлення?
– Ще до школи. Почала робити собі книжки, ще коли писала перевернутими в інший бік «и» і «я». Писала і малювала, знаючи, що це був не журнал, а саме книжка. То був якийсь пунктик, практично «доля».
- Чому обрала для життя Тернопіль?
– Я виросла в Тернополі, закінчила там гімназію, ліцей, перший курс університету… але потім вийшла заміж і переїхала в Збараж. Кинула університет після першого курсу, вступила в Києві до іншого, на заочну форму, і паралельно почала працювати. Потім ми ще переїжджали: жили в Олександрії; у Лодзі; якийсь час жили в Кракові. Робочі пропозиції, які надходили, ішли в комплекті з місцем проживання — чи то пропозиція з польської університетської кафедри, чи то з доброї київської компанії. Буває, відмовлятися дуже складно. Але нам добре, де ми зараз є. А мені добре працювати дистанційно для американської компанії.
Не можу того пояснити, але в мене є відчуття дому саме в Тернополі. Тут є частка мого середовища, плюс я знаю, що тут можу зробити щось вартісне, що це моя культура, на яку можу вплинути і де можу бути аґенткою змін. Мені затишно в Києві, Львові, Франкфурті, затишно в Лодзі, Кракові, Відні, Лондоні та Нью-Йорку (ну, в Нью-Йорку не дуже, але в інших американських містах окей), але там я просто одна з багатьох. А в Тернополі маю відчуття, що можу впливати через ініціативи, які не є публічними.
Наприклад, щотижня веду групу для молодих мам, і знаю, що через неї впливаю (сподіваюся, позитивно) більше, ніж всіма своїми книжками — на їхнє життя, на життя їхніх дітей, на їхні сім’ї. Це компанія, з якою ми разом ростимо дітей, навіть разом хворіємо коронавірусом. Я бачу, як в їхньому житті працює це щоденне нагадування «ти можеш мріяти, і тобі все вдасться» — навіть якщо в тебе четверо чи п’ятеро дітей, або дитина з ДЦП чи з аутизмом (а все це є в нашій компанії).
То не публічна робота, не те, що додає бонусів у кар’єрі, я не запишу то в резюме, зрештою. Та є відчуття, що живу недаремно, що на своєму місці й роблю вартісну справу, навіть якщо цього не бачать сторонні (особливо — якщо цього не бачать сторонні!). Деінде було б інакше: запрошують на вже готове місце, мають очікування, а вдома можеш просто собі бути — і тим просто-буттям уже служити.
-Ти очолюєш цю ініціативу і збираєш навколо себе людей?
– Так, це ініціатива при церкві. Але вони самі збираються. Подруга кілька днів тому вислала мені фотографію кількарічної давності й каже: в той день змінилося моє життя. Тоді я приїхала з Лодзі, а вона прийшла до мене в гості й запитала, чи можу порадити якусь школу для дітей з аутизмом. Ми знайшли їй школу для дитини з аутизмом. А сьогодні Юля — успішна майстриня, недавно он знялася в цікавому телешоу — така вона наша зіронька. Вона завжди мала великі задатки, тож той день і та зустріч нічого їй не додали. Але в якийсь опосередкований спосіб допомогли їй повірити в себе. Власне, ця жінка збирає нас в себе вдома — вона моя улюблена повелителька винних чізкейків.
Є люди, які роблять щось справді класне, ну а я просто приходжу, їм смачне, говорю з ними і, десь між іншим, трохи надихаю. Дрібна місія, але працює.
- Як і коли з’явилося розуміння, що ти можеш допомагати здійснювати мрії, надихати?
– П’ятнадцять років тому, коли я переїхала до Збаража по одруженні. Місто виглядало жахливо й сіро. Мені було нудно, тож організувала благодійну освітню ініціативу в місцевому ПТУ. А там майбутні слюсарі, електрики… багато з них мали такий, ну, трохи втрачений вигляд. Це кидало виклик. Тож я запрошувала класних спікерів, сама давала лекції. І, здається, щось нам тоді та й вдавалося.
- Ти видаєшся в кількох видавництвах, з якими наразі працюєш найтісніше?
– Для кількох видавництв я здебільшого пишу маленькі проекти. Наприклад, в мене є давнє партнерство зі «Старим Левом» і «Свічадо». А видавничо-освітній проект «Портал» зараз, по суті, є моєю другою роботою — багато ресурсу йде саме туди, це великий кавалок мого життя.
- Як так сталося? Звідки в тебе любов до історії?
– З глибокого дитинства, причому з такого глибокого, що я навіть не пам’ятаю — ще в школу не ходила, а мене це цікавило. Я ставила дуже багато питань. Моїм найближчим другом був дідусь. Він був вчителем, мав багато було книжок. Він був розумним, походив із цікавої родини і мав у своїх рукавах чимало добрих історій. Зокрема, про маленький опір начебто такому великому радянському союзу. Історії дрібних перемог і переслідувань однаково захоплювали. Ще у першому-другому класі я почала цікавитися власним родоводом.
Узагалі, я прогулювала багато уроків, у старших класах прогуляла всю математику, фізику, біологію, пізніше прогулювала пари з ненайулюбленіших предметів у всіх трьох університетах, де вчилася. Але в ліцеї у мене був прекрасний директор. Кажуть, є люди свого часу, а є люди, які випереджають свій час — і він був із тих других. Пан Сергій Музика був моїм викладачем зарубіжної літератури. Недавно у розмові пригадала одну історію, пов’язану з ним, і вперше написала йому листа, де подякувала за те, що він зробив для мене. А була то така історія: я не прийшла на випускний іспит з його предмету, який він же й приймав. Ну просто сплутала день і пішла натомість на побачення зі своїм теперішнім чоловіком. Та пан директор не поставив мені «не з’явилася», а поставив «відмінно». І то була не єдина історія поваги і натхнення. Мій вчитель був досвідченим паном, а мені було 15–16 років — однак він ставився до мене як до рівної собі. Стараюся бути такою ж. Але до чого я це все казала? А, от історію я ніколи не прогулювала, мені було цікаво завжди.
Коли здобувала другу вищу освіту в Лодзі, предметом моїх прицільних досліджень були Перша та Друга світові війни. То була магістратура за напрямком міжнародних і політичних досліджень. Мене не цікавлять скіфи, сармати, древляни, древні єгиптяни чи хто там іще. Натомість є кілька тем, які мені цікаві, і про них збираюся писати й надалі.
- Аудиторія твоїх книжок «Ми живемо на краю вулкана» та «Яблука війни» — дитяча й визначена як для 7–11 років. Чому саме такий вік?
– Вважаю, що з дітьми треба говорити про такі складні теми, — це перше. Друге — це той вік, у який я пишу собі — маленькій Надійці, в якої не було таких книжок. Моя донька може про це все поговорити зі мною, як захоче, а зі мною не було кому про це поговорити. Навіть дідусь говорив не все те, що мені хотілося б знати. Але основне: це та література, яку батьки ще читатимуть разом із дітьми.
- Вони вимагають саме родинного читання. У видавництві «Портал» є тематично простіші книжки, але саме твої най…
… трагічніші, так. Я постійно повторюю фразу Честертона про те, що дітям казки потрібні не для того, щоб розказати, що є дракони, — діти і без нас знають, що дракони є. Казки потрібні, щоб показати, що драконів можна перемогти. У мене є мій сімейний досвід — я з дуже раннього віку читала Гюго, Толстого. Ті тексти мене і формували, і травмували водночас. Вони закладали мені тектоніку — різну. Але я не мала з ким то проговорити. У мене класна мама, яка вкладала в мене дуже багато любові, уваги, часу, і ми говорили на всі теми. Наприклад, про секс я дізналася не від хлопців на вулиці, з якими дружила, а від мами. Ми говорили також про українську історію, але мені все бракувало якихось пазликів, і то муляло страшно.
Тепер я говорю зі своєю дитиною. Розумію, що наш досвід неможливо екстраполювати. То що можу зробити? Можу написати книжку, яку дитина сама не читатиме.
У мене це усвідомлення прийшло в Лодзі, і я почала свідомо писати для дітей на болючі теми книжкою «Мене звати Мар’ям». Вона про біженців. Я написала магістерську роботу про освітні практики в інтеграції біженців. Юридичний термін «біженець» був створений після Другої світової війни. Прецедентом була безглузда смерть євреїв, які дісталися берегів Америки, але їх не прийняли, бо існувала квота на емігрантів. Але ж то були не емігранти! Вони повернулися тоді в Європу й зазнали трагедії Голокосту. Вижили далеко не всі. Я розуміла, що коли пишу про біженців, то нібито краще писати для старшої аудиторії, і мені як осяяння прийшло — ні, не для старшої, вони не читатимуть, їм нецікаво. Я напишу таку книжку, щоб її читали в школі — і її справді рекомендували до вивчення в середній школі. І я знала, що в такий спосіб захоплюю і дітей, і їхніх батьків.
- А як їх мотивувати це робити?
– По-перше, є така відома фраза невідомого автора: «Де формується читач? — У тебе на колінах». Це інвестиція, спільний якісний час. Я стараюся промотувати це через свій блог, через соцмережі, але розумію, що аудиторія обмежена. З іншого боку, якийсь час тому ми почали з донечкою робити вдома свічки з вощини — це приємно, красиво, цікаво, корисно, фотогенічно… Я то багато фотографувала і постила, де могла. А зараз я бачу, що це вже тренд, і певні люди пишуть, що підгледіли ідею в мене кілька років тому. Я розумію, що це впливає — в Льюїса є термін «інфікувати радістю», а я пробую інфікувати добрими ідеями.
Соцмережі допомагають поширювати ідеї швидше, але я не вірю, що спрацює, коли ми просто будемо говорити «Батьки, читайте дітям». Наше покоління не вірить диванним експертам, ми самі собі експерти. І тому я не вірю в просвітництво заради просвітництва, тільки у заразність особистого прикладу.
- Які були складнощі в роботі з текстами?
– Мені було складно писати «Ми живемо на краю вулкана» і «Яблука війни», але найбільший внутрішній надлам відчувала, працюючи «Дім, який ти любила, мамо». Той текст містить історії, які реальні люди — родичі двох героїв того воєнного часу, оповіли мені особисто. У квартирі одного з них, блаженного Миколи Конрада, ми зараз мешкаємо. Цей отець загинув як мученик — його розстріляли в лісі енкаведисти. Свого часу він викладав у майбутнього Патріарха Йосипа Сліпого — був його гімназійним вчителем. Також він співпрацював із митрополитом Андреєм Шептицьким, вів полеміку з Іваном Франком. Для мене було важливо розповісти його історію.
- Це від його історії написалася книжка?
– Спочатку мені зателефонувала пані, яка колись була у мене на презентації, і сказала, що хоче розповісти історію родини — подарувати її, лишити в спадок. Я описала ту історію. У той час ми переїхали на знімну квартиру в Тернополі, і вже потім дізналися, чия то була квартира колись.
- Що тебе наповнює, коли є відчуття, що ресурсу замало?
– Виспатися. Я нарешті виспалася, коли мала коронавірус, бо проспала майже цілком перших п’ять днів. Насправді повноцінного сну мамі, яка працює, бракує завжди. І мені здається, що це те, про що треба не те що говорити, а кричати — «Мами, спіть!» Діти ростуть, робота робиться, але ви залишаєтеся, ви передчасно старієте, передчасно даєте місце для якихось болячок. Пам’ятати про себе важливо, бо будь-яка жінка, будь-яка людина є коштовністю. До речі, тут дуже вдячна Вікторії Бородіній та Ігорю Козловському, які багато говорили зі мною саме про важливість піклування не лише про душу, але й про тіло — завдяки їм я навчилася розпружуватися на кариматі, віднаходити точку опори в собі.
Наснажує сім’я, але сім’я — це теж те, що водночас дає ресурс і те, що його забирає. Ти вкладаєш, ти любиш її, ти не можеш не віддавати. Це природно, але про ресурс треба пам’ятати.
Мене наснажують піші прогулянки — ми живемо біля озера, я багато ходжу набережною. Спілкування з однодумцями. Проекти, над якими ми працюємо. Спілкування з людьми, які мислять так само, і то справді багато дає, бо є відчуття несамотності не лише в життєвому просторі, але й в інтелектуальному. Для мене це велика коштовність теж. Подорожі наснажують, коли вони є. А в карантині їх дуже бракувало.
Узагалі, робота зі складними темами забирає багато ресурсу. Для мене то був складний емоційний стан надриву, надламу. І витягувало з нього, окрім сім’ї і якихось буденних радостей, написання «Великої різдвяної книжки» у співавторстві з Ярославом Грицаком. І хоч у ній багато про війну, але там все одно є про надію Різдва. І ще — тоді ми працювали з освітнім відділом «Порталу», я брала участь у зумах, коли обговорювали цей період. У якийсь момент Діана Житня-Кебас (психологиня «Порталу» — авт.) каже: давай проговоримо, бо я бачу, що тобі складно. Воно не дається просто так, ці книжки у певному сенсі вистраждуються з себе, і хоча я залишила там максимум світла, але, по суті, світло я видавала з себе, а залишалася з порожнечею, яку треба було наповнювати. І я безкінечно вдячна людям, які були для мене світлом у той час. Зокрема, Ярославу Грицаку і Маріанні Кіяновській.
- Що було першим для тебе — дитяча віра в чудо чи спочатку були ритуали, а віра додалася пізніше?
– Ще зовсім малою пробиралася в церкві аж до самого священика і дуже уважно слухала. Я — правнучка православного священика, який став священиком за радянської влади. Спершу він був вчителем, тоді його забрали на фронт, там він був офіцером, але його демобілізували, бо вчителів бракувало. Та коли радянська влада, прийшовши, заявила, що в школі не можна говорити про Бога (а він був глибоко віруючою людиною), він сказав: окей, пацани, не можна, то не можна, ну то я йду. Висвятився на дяка, потім на священика. Його родина через то потерпала. Але десь воно передається — моя мама он уже купу років служить місіонеркою в Кенії від благодійної волонтерської організації. А я мріяла стати монахинею, але натомість взяла і закохалася.
Здається, цей вислів є у Твардовського — про випадання молочних зубів віри. Я жодного разу не зневірювалася в Бозі, завжди вірила в Нього, але було кілька випадків, коли повністю розчаровувалася у всьому поза Ним. Власне, після того, як це сталося зі мною одного разу, почала той проєкт «Навчіть мене мріяти» у ПТУ.
Потім були інші складні моменти переосмислень після важких втрат. Наприклад, втрати вагітності. Досі пам’ятаю листи, які писала Богові тоді.
Цей світ поламаний і неідеальний, але є життєствердна фраза про те, що Христос приходить туди, де найдужче смердить. Він є з нами в нашому найсильнішому болі. Зараз відбувається багато поганого, і ми не можемо змінити світ, зробити його кращим жодною книжкою. Але є Христос. І то — моя найміцніша надія.
- Плавно підводжу розмову до «Великої різдвяної книжки».
В цій книжці є все, у що я вірю. Там є багато іронії — це не книжка для святенників. Є у ній про Озіріса, про Бітлз, про Брюса Вілліса в майці — і кожна жінка зрозуміє, чому я на тій майці наголошую: то дуже красиво! Є багато про музику. Книжка сучасна і незашорена. Але разом із тим, у різній музиці, у Віллісі, у війнах, у всіх цих образах — серйозних чи іронічних, є віра, є Христос.
Немає книжок ідеальних, і це теж не ідеальна книжка, але її так сильно люблю, як не любила жодної книжки до того. Читаючи, можна почути, як змінюється тембр — чути один голос, а тоді інший. Були тексти, що писалися окремо. Ми з Ярославом Грицаком однаково читали їх навзаєм і часом щось доповнювали.
Інколи мені здавалося, що це як текстова розмова. Перший текст, який написався в ту книжку, — «Крихітко, хай там тобі сніжить», у книжці він останній. Я написала його, й у відповідь отримала текст, який у книжці йде перед ним. То справді текстовий діалог, співтворчість.
Редакція написала в анотації, що «голоси двох авторів переплітаються», і Ярослав пожартував, що цього достатньо, і що хай потім дослідники думають, що хто писав, як то було у випадку з піснями Леннона-Маккартні. Те порівняння з Ленноном-Маккартні мене дуже розсмішило, і я подумала — окей, за смішний жарт можна пробачити те, що моє ім’я іде на книзі першим, проти моєї волі і всупереч логіці. На це теж Ярослав запропонував жарт: Саймон і Ґарфанкл запекло сперечалися, кого в їхньому дуеті записувати першим. Зрештою, переміг Саймон, бо запропонував писати прізвища в суворо алфавітному порядку: спочатку Саймон, тоді — Ґарфанкл. Раптом що, я в цій історії не Саймон!
- Чи траплялися несподівані для тебе знахідки під час роботи над книжками «Порталу»?
Так, звісно. Розкажу про одну, особисту. Я, коли була мала, швидко навчилася читати і багато читала, і, що важливо, малювала по книжках, домальовувала, дописувала щось своє, навіть не вміючи писати. І потім, коли дідусь залишив мені в спадок книжку свого батька — я побачила, що навіть у ті часи (а він народився ще до 1900 року) він сміливо малював по книжці — і для мене це було такою радістю: бачити, що він писав на берегах. Умберто Еко казав, що неповага до книжки — не писати по ній.
Власне, коли писала котрусь із цих книжок, то тоді дістала старі дідусеві документи і листи, які він писав від руки чорнильною ручкою — деякі розгорнула вперше!
Запитала теж Ярослава Грицака, чи він пише по книжках, на що він відповів, що в нього всі книжки чорні; і що він має таку формулу — чим чорніша книжка, тим вона краща. А ще днями подруга розповіла, що читала й малювала сердечка на берегах «Великої різдвяної книжки» біля фраз, що найбільше її торкалися, на що її донька сказала: «Мамо, та хоч по тій книжці вже не малюй!» — «Надійка казала, що то буде неповага до книжки», — відповіла вона донечці й малювала спокійно далі. Сердечками!