Нові історії від сучасної української авторки Христини Лукащук: щоденник «Мова речей» і повість «Цікаво ж». «Мова речей» – інтимний щоденник еміграції, написаний мовою ніжності, втрат та пошуку себе. Це голос жінки, яка полишила не лише свою країну, а й колишню себе. Пориньте в цей мікрокосмос, де кожна річ – це спогад, емоція та крихітна істина, закамуфльована під тривіальне та буденне. Повість «Цікаво ж» – це історія про любов, кордони й чесність перед собою. Жодного пафосу – лише щира розмова та чесність із самою собою. Ми маємо лише одне життя та вибір – бути тою, якою хоче бачити нас світ, чи тою, хто ми насправді є? Цей літературний диптих достукується до самих глибин вашого серця – читаємо!
Уривок з книжки
Мова речей
* * *
Люблю речі. Це така довга і тиха любов, яка триває все усвідомлене життя. Мої спогади з дитинства — це сукеночки. Мамині, які вона одягала на роботу чи урочистості, мої, зазвичай дуже короткі, які мама прикрашала власноруч вишитими квіточками. Чужі, специфічного крою, з вирізаною дірочкою навколо пупчика, завбільшки з долоньку. Та то запам’яталась найбільше. Така, у жовті квіти з помаранчевими і рудими пелюстками.
Тоді ще не вміла сказати, що вона мені подобається чи що хочу таку саму. І тоді ж ще не вміла реагувати на емоції, котрі викликають у мене речі, які страшенно подобаються. Мені п’ять, і я просто вкусила свою однолітку в ту дірочку. Та верещала не своїм голосом. Я, збентежена і налякана, стою збоку. Збігаються всі. Мої, її батьки і навіть сусіди. Село ж все таки. Її вспокоюють, мене сварять. Вимагають пояснення. А що я можу їм пояснити у свої п’ять? Що люблю речі нетипові, що вони більше про мене, ніж про ту дівчинку? Що в мене прокинулася заздрість і я з нею не впоралася? А чому в неї така сукеночка є, а в мене нема? І звідки беруться такі сукеночки, я теж спитати не вміла. Тож, зціпивши зубки, мовчу.
Коли моїй донечці було п’ять, в Україні з’явилися секондхенди. І це стало моєю любов’ю. Відтоді питань, де живуть оригінальні речі, у мене не існувало. Завжди знаходила щось виняткове, навіть якщо речі були перебрані перекупками тричі. Так, відтоді подруга стала мене називати вітчизняною Джессікою Паркер. Я ж чулася собою, наскільки це можливо. А ще зауважила, що де б я не була, в якому місці, місті чи куточку країни, у таких магазинах віднаходила рівновагу. Це були мої рятівні острівки, де все знайоме, зрозуміле і майже рідне.
Чаріті-шоп (Charity shop) — то моя окрема любов. Це така собі альтернатива моїм секондхендам, але з додаванням ідеї, смислу і серця. Це особливе місце. Це місце, де зупиняється час. Такий собі портал в інший вимір. Коли переступаю поріг такого магазину, час зупиняється. Для мене перестає існувати весь світ. Зникають люди, відчуття сьогодення з його клопотами. Зникають думки, що в моїй країні війна, що донька в перший день війни ухвалила рішення лишитися у своїй квартирі, вдома, що приготувати на вечерю і скільки булок потрібно купити на канапки для чоловіка до праці.
Коли зупиняється час, з’являється тиша. І в цій тиші поволеньки оживають голоси. Спочатку тихі і невиразні. Згодом усе чіткіші й чіткіші, аж складаються в окремі історії. Вже шість років, як волею випадку я опинилася в Англії. Якщо, звичайно, історію любові можна назвати випадком. З майбутнім чоловіком ми знайшлись на платформі для знайомств. Він жив на острові, про який я ні дня не мріяла. Але що ж, подумалося тоді, яка різниця, де писати тексти і малювати ілюстрації, головне — що кохана людина поруч.
Все виявилось зовсім не так, як я собі уявляла. Різниця була, і то суттєва. Я не врахувала безлічі моментів і деталей, які були в моєму житті автоматично налаштованими, тож вважала їх нормою. Покинула місце, де все було моїм. Друзі, близькі люди, мова, історія, їжа, повітря, звички, традиції, продукти. І опинилася в місці, де все чуже. Люди, мова, історія, їжа, краєвиди. Як одержима, кинулася вчити мову, намагалася знайти відповідники продуктів, до яких звикла, читати історію. Марно.
За якийсь час відкрила для себе чаріті-шопи. І щось між нами клацнуло. Щось магічне і назавжди.
18 червня 2024 року. День перший.
Коло мене чотири чаріті-шопи і один на кшталт антикварного. Відвідування цих магазинів — частина моєї прогулянки до моря. Це, звичайно, коли в мене є трохи більше часу і бажання розвіятися. Це мої зупинки. Зупинки, де я стаю собою. Де я стаю мисливицею. Мисливицею за неймовірними історіями, які розповідають речі. За своїм шостим чуттям, яким майже непомильно виловлюю речі цінні. За собою, до якої звикла і за якою часом сумую.
Для походів у чаріті-шопи в мене є своя схема, навіть можна сказати, ритуал. До речі, мої трапези відбуваються за схожою схемою. Кинувши короткий погляд на ляду, вітрину, стіл чи тарілку, я одразу знаю, в якій почерговості їстиму страви. Навіть якщо страва одна, я чітко знаю, в якій послідовності накладатиму на ложку чи виделку інгредієнти чи з якого боку їстиму стейк або рибу. Це мій спосіб максимально насолодитися процесом, розтягнути задоволення і, обов’язково, залишити собі щось на кшталт «вишеньки на торті» для останнього акорду втіхи.
Чаріті-шоп від організації, яка опікується бездомними тваринами, останній у моєму маршруті. Так, саме він і є тією «вишенькою на торті». І так, тут найчастіше купую особливі речі, як-от кашмірові светри на ґудзики чи антикварні тарілки початку століття.
Нині в попередніх магазинах нічого не купила. Моя друга натура мінімаліста часом таки перемагає. На стійці біля прилавка — а це ніскілечки не таємниця, що саме в таких місцях розвішують найкращі речі, — моє треноване око вихопило темно-гранатовий колір. Авжеж, колір має значення. Беру до рук маринарку.[1] Перше, що бачу — Armani. Що ж, цікаво, цікаво. О, розмір М. Мій. Ну а далі вже все злагоджено і віртуозніше від будь-якої балерини на сцені. Йду з маринаркою до люстра. Знімаю свою куртку, а це, зауважте, червень. Міряю. Поправляю цицьки, бо віднедавна перестала носити станики і все, що може стискати, а маринарка з виточками, будь вони неладні. Сидить як влите. На темно-синьому — великі горохи темно-червоного кольору і фуксії. У голові вже складаються десятки варіацій композицій.
— О, він вам ідеально пасує, — дівчина з-за ляди до мене і одразу до своєї колеги на залі, — а глянь-но, як тій пані гарно в тому піджаку.
— Справді! — відповідає та. Вішає останню річ. Підходить до мене і оглядає зі всіх боків. — Справді дуже гарно і вам личить.
А мені більшого й не треба. Я вже знімаю з вішака вечірню сукенку фіолетового кольору, яку запримітила ще на вході. Щось між фуксією і червоним. Притуляю до себе, зверху прикриваю полою маринарки. Є. Пасує ідеально. Ті дві охають від захоплення.
— Добре око! — каже та, що поруч.
— Дякую, я це люблю, — відказую. І чисто імпульсивно видаю: — Коли хочете, то можу й вам такі композиції створювати.
— Так? — дивиться з недовірою.
— Якщо вам потрібен волонтер, то я готова!
— Так, так, — закивали головами обидві. — Дуже потрібен. Коли ти зможеш почати? — та, що ближче до мене.
— Тобі пощастило. Луї — менеджер цього магазину, — підморгує мені та, що за лядою.
— А коли потрібно? — я все ще не вірю, що це відбувається. Давно мрію сюди потрапити волонтером, але ніяк не наважувалась це озвучити.
— Прийдеш у понеділок на 10:00?
— Так, авжеж! Дякую, дуже вам дякую. Я така щаслива! — це весь набір доступних мені слів, якими намагаюся виразити радість. Трохи впріла від надлишку емоцій, аж окуляри запотіли.
— Тоді до понеділка! — Луї, мій новоспечений шеф, чи пак шефиня.
Мрії здатні здійснюватися. Мені дали повну свободу робити все на свій розсуд. Коли хочу і скільки хочу. Лишалося те «коли і скільки» описати цифрами, і все. Вибрала понеділки та вівторки з 12:00 до 16:00.
Покупка дня:
Жіночий піджак Armani, 100% шовк, розмір М — 10 фунтів.
