Є книжки, які читають заради сюжету. Є ті, що захоплюють фактами чи відкриттями. А є книжки, які читають для того, щоб згадати. «Моя Херсонщина» Сергія Сорокунського належить саме до таких. Це не путівник, не історичне дослідження і не збірка рецептів, хоча в ній є елементи кожного з цих жанрів. Насамперед це книжка про пам’ять — особисту, родинну й колективну. Вона нагадує, що справжня батьківщина живе не лише на карті, а й у запахах, смаках, голосах і людях.
Автор книжки — Сергій Сорокунський, підприємець і аграрій із села Музиківка на Херсонщині. Він не позиціонує себе професійним письменником і чесно говорить про це вже на перших сторінках. Саме ця відвертість стає однією з найбільших переваг книжки. Текст не намагається справити враження літературною майстерністю заради самої майстерності. Навпаки — він звучить як щира розмова людини, яка дуже любить свій край і відчуває відповідальність за те, щоб його історії не зникли. Книжка також має особливе символічне значення: вона стала спробою зафіксувати культурну пам’ять Херсонщини в час, коли цей регіон переживає одну з найтрагічніших сторінок своєї історії.
Структура книги нагадує мандрівку. Спочатку автор знайомить читача із землею, на якій виріс, розповідає про степ, Дніпро, море, дитячі спогади та родинне коріння. Потім переносить у світ херсонської кухні, де кожна страва стає історією. Бекмес, домашня томатна паста, рибна юшка чи вино — це не просто рецепти, а спосіб говорити про людей, які поколіннями жили на цій землі.
Окрему силу книжці надає розділ із розповідями жителів Херсонщини. Тут звучать голоси фермерів, рибалок, волонтерів, переселенців, дітей і митців. Це невеликі історії, але саме вони формують емоційне ядро книжки. Автор не драматизує їх штучно й не прагне зробити кожен текст героїчним. Навпаки, через прості спогади про дім, роботу, родину чи запах кавуна він показує, що справжня цінність регіону завжди була в людях.
Далі книжка знайомить читача з природою та культурою Херсонщини: Олешківськими пісками, Джарилгачем, Асканією-Новою, Дніпровськими плавнями, театральними фестивалями, музикою й мистецтвом Півдня. Завершується вона роздумами про майбутнє — не як абстрактну мрію, а як віру в те, що пам’ять, культура й люди здатні відродити навіть найбільш поранену землю.
Стиль Сергія Сорокунського дуже образний і ліричний. Практично кожен розділ побудований на відчуттях: запахах, кольорах, звуках, знайомих майже кожному українцю. Іноді текст більше нагадує прозову поезію, ніж класичний нонфікшн. Автор свідомо не перевантажує книжку датами чи статистикою. Його мета — не пояснити Херсонщину, а допомогти її відчути.
Особливо цікаво виглядає поєднання різних жанрів. У книзі поруч існують особисті спогади, есеї, інтерв’ю, нариси, кулінарні рецепти й навіть невеликий словничок місцевої говірки. Усе це працює на одну ідею: показати регіон не через офіційні факти, а через повсякденне життя його людей.
Головна перевага «Моєї Херсонщини» полягає саме в її людяності. Це книжка, яка не говорить про війну як про центральну тему, але постійно показує, що саме намагаються зберегти люди попри війну. Вона нагадує, що культура складається не лише з музеїв чи пам’ятників, а й із домашніх рецептів, сімейних історій, місцевих слів, краєвидів і спільної пам’яті.
Цю книжку варто читати всім, хто хоче краще зрозуміти сучасний український Південь. Вона буде цікавою тим, хто цікавиться історією регіонів України, культурою, гастрономією, подорожами або людськими історіями. Але найбільше вона, мабуть, відгукнеться тим, хто знає, що таке сумувати за домом — незалежно від того, де цей дім знаходиться.
«Моя Херсонщина» не дає готових відповідей і не прагне бути енциклопедією. Вона робить щось важливіше — залишає після себе відчуття, ніби ти щойно побував у місці, де ніколи раніше не був, але яке чомусь стало тобі близьким.
