Між мовами: Історії перекладачок Yakaboo Publishing

Між мовами: Історії перекладачок Yakaboo Publishing

До Національного тижня читання, присвяченого перекладам, ми запитали перекладачок Yakaboo Publishing про роботу над книжками: що потребувало найбільше пошуків, як вони зберігали авторський голос і які рішення стали для них особливо важливими.

Наталія Рудзинська (Валевська) розповідає про «Жінок, що біжать з вовками», Наталія Іліщук — про «Єнні», Оксана Михайлова — про «Пацієнтку Х» та «Очевидицю», Тетяна Писанка — про роботу над біографіями Агати Крісті й Джейн Остін, а Альона Воронкіна — про переклад трилогії «Сага про Кровну Клятву» Джона Ґвінна.

Тема цьогорічної кампанії Українського інституту книги — «У пошуках спільної мови». Про те, як ця спільна мова з’являється між автором, перекладачкою та читачем, — далі від першої особи.


Наталія Рудзинська (Валевська) про переклад книжки «Жінки, що біжать з вовками»

Мабуть, найбільший виклик — не загубити голос Клариси Пінколи Естес. Він дуже унікальний, ні з чиїм не сплутаєш — глибокий, глибинний, багатозмістовий. Місцями майже заклинальний. У її текстах переплітаються міф, психологія і поезія — і дуже особиста розмова з читачкою.

Коли я почала роботу, у певний момент у мене з’явився страх: а що як цей голос щось втратить, проходячи крізь мене? Що як я мимоволі його спрощу, заберу частину тієї глибини, яка робить Естес — Естес? Я ж хто? Звичайна жінка, мама, перекладачка, зі своїм побутом і клопотами. А тут через мене має прозвучати такий потужний і своєрідний голос.

Але що глибше я заходила в текст, то ясніше ставало щось дуже важливе: цей голос — насправді і мій теж. І багатьох моїх подруг. І жінок моєї родини, моїх пра-Жінок. Він живе глибоко: під щоденними справами, ролями, обов’язками, під усім тим, що заповнює наше життя і часто не залишає простору для розмови з собою. Коли це усвідомила — відчула, що можу довіритися процесові значно більше. Не тому, що мій голос і голос Естес однакові. А тому, що я можу знайти його відлуння в собі.

Одним із найважливіших стало поняття «Дика жінка» — Wild Woman, навколо якого побудована вся книжка. Слово «дика», «дикість» у нашій культурі може асоціюватися з чимось некерованим, небезпечним, нецивілізованим — з чимось, що треба приборкати. Але що глибше занурюєшся в книжку — а разом із нею і в себе як жінку — то ясніше стає, про яку дикість ідеться. Про природну, первісну частину жіночої сутності — про інтуїцію, свободу, внутрішню силу, про здатність відчувати себе і жити у згоді з такою собою. Було важливо зберегти саме слово «дика» — не намагатися зробити його лагіднішим чи зручнішим.

Одна з найбільших моїх радостей від цієї книжки — це слово «Вовчиця», яке після її виходу зажило власним життям. Після «Жінок…» ми з моєю подругою почали називати одна одну Вовчицями. Іноді навіть Вовчичками. І це дуже тепле слово. Мені подобається, що в ньому є прийняття складності жіночої природи. Адже жінка — не тільки зайчик чи берегиня. Вона може бути дуже різною. Ніжною і лютою, вразливою і сильною.

Знайти спільну мову між авторкою, перекладачкою і читачкою — це, напевне, про простір, у якому одна жінка може почути іншу, а іноді, через її голос — і саму себе. Мабуть, найбільше щастя перекладачки — знати, що ти допомогла цій зустрічі відбутися.

Фото: Настя Телікова

Наталя Іліщук про переклад книжки «Єнні»

Сіґрід Унсет була моєю перекладацькою мрією майже десять років. Після першого року вивчення норвезької я потрапила на літню школу в норвезькому Ліллегаммері, де жила Унсет і де зараз знаходиться її садиба-музей. Памʼятаю, тоді ми зі школою мали там екскурсію, де я почула багато цікавого про цю норвезьку нобеліантку, відтоді зацікавилася авторкою, почала читати її твори та біографії, дивуючись, що досі її твори не виходили українською.

Я працювала з оригінальним текстом 1911 року, тогочасна мова досить сильно відрізнялася від сучасної норвезької, була радше схожа на сучасну данську.

Авторці властиві яскраві описи тогочасного життя, міст і місць, де відбуваються події роману. У випадку з «Єнні» йдеться про детальні описи римських вуличок та памʼяток початку ХХ століття, норвезькі будні, життя мистецької молоді, багато архаїзмів та історизмів, які потрібно було детально дослідити. Я знайшла навіть окремі норвезькі словнички, де малозрозумілі сьогодні слова, які використовувала Сіґрід Унсет у своїх текстах, пояснені сучасною мовою.

Ми начебто читаємо психологічний роман, де внутрішній світ та переживання героїв на першому місці, однак жодна деталь фону не є зайвою, а лише допомагає нам краще уявити світ, про який йдеться.

Точно знаю, що, перекладаючи зі скандинавських мов, майже завжди виникають складнощі з передачею власних назв. Тут постійно доводиться обирати між стратегіями транскрипції та транслітерації, враховуючи також різні діалектні особливості норвезької вимови. У «Єнні» було ще багато італійських назв, також поодинокі данські, шведські, німецькі. Для кожного тексту, над яким працюю, веду нотатник з іменами героїв та іншими власними назвами, щоб наприкінці вкотре по всіх пройтися та узгодити.

Щоб зберегти голос і стиль автора, як на мене, варто якомога краще знати його біографію, контекст написання твору та загалом непогано розумітися на його творчості. Зробити текст природним для українського читача допомагають начитаність, досвід і гарні редактори.

Перекладачі мають розуміти абсолютно все, про що йдеться, і добре уявляти все, що описується. Тож значна частина роботи — це глибокі дослідження та «копання» в інтернеті, щоб підібрати найкращу альтернативу перекладу для кожного слова.


Оксана Михайлова про переклад книжок «Пацієнтка Х» та «Очевидиця»

Що «Пацієнтка Х», що «Очевидиця» — це книги, які зосереджені на професійній діяльності: психологиня в першому випадку та офтальмологиня у другому. Відтак у тексті використовується специфічна лексика, коли описуються стани їхніх пацієнтів. І мені необхідно було враховувати цю специфіку. Щодо «Очевидиці» я навіть шукала, чи дійсно описане можливе та які українські відповідники діагнозів та станів є коректними.

Щодо «Пацієнтки Х» цим випадком була власне назва. Ця книжка має альтернативну назву. На Goodreads, наприклад, вона відмічена як «The Patient X or The Woman in Ward 9», але в багатьох виданнях збережена лише одна з назв. Якщо відкриєте українське видання, то побачите, що вона і у нас так само має дві альтернативні назви — «Пацієнтка Х або Жінка з палати №9», хоча лише одна винесена на обкладинку. Я майже до останнього не знала, яка саме з двох назв буде в фінальній версії.

Наомі Вільямс у своїх трилерах створює дуже клаустрофобне відчуття. Не в останню чергу за рахунок стилістики, якою написані її книги. Вона гарно поєднує барвисті описи емоцій та почуттів, але активні дії подає короткими, часто навіть «рубленими» фразами. Я намагалася, як перекладачка, зберегти цю динаміку, яка поєднує і легкий перебіг історії, і меланхолійність, що накочує на фокальних героїнь.

Щодо «Очевидиці» — мені подобається, як інакше звучить «голос» персонажа в розділах «Спостерігач» і окремі моменти, яких у цих розділах вдалося досягти (з компромісами, але я загалом задоволена). Проте я не можу розповісти про це детально, бо тоді проспойлерю деякі твісти сюжету.

Щодо перекладів, мені здається, легко застосовується правило «коли все зроблено добре — цього не помічають, зате, коли щось не так — це одразу бачать». Тож у відгуках люди дуже рідко взагалі відмічають переклад, вони говорять про сюжет, персонажів, підняті теми. І, насправді, для мене часто показником добре зробленої роботи є те, що мене не згадують у негативному сенсі.


Тетяна Писанка про роботу над біографіями Агати Крісті й Джейн Остін

Над будь-яким перекладом виклик у роботі — це вже сам факт, що ти маєш передати історію максимально близько до тексту автора, адже перекладач — своєрідний «медіум» між автором і читачем, і це велика відповідальність.

Звісно, в роботі траплялося всього, але довго думати довелося над біографією «Джейн Остін. Вдома» від Люсі Ворслі, оскільки текст містив велику кількість описів інтер’єрів будинків і треба було передати атмосферу місць, у яких формувалася письменниця.

Не знаю, чи вдається зберегти голос і стиль автора, це має оцінити читач. Але якщо серйозно, то я маю своїх бетарідерів, на яких апробовую фрагменти тексту, і їхня оцінка для мене — важливий маркер сприйняття моєї роботи в цілому.

Непомітною для читача залишається звірка фактів, місць, назв, професійної лексики тощо. Я маю свої алгоритми перевірки тексту, і себе, які допомагають у роботі, один з них – глосарій. Це такий собі перелік важливих і складних слів, назв, імен тощо по кожній книзі, який допомагає у роботі і у фінальній вичитці тексту.

Для мене знайти спільну мову — це перш за все знайти те влучне слово українською, яке найбільш точно і тонко передасть слово авторське, відгукнеться читачеві українською та заохотить до читання.


Альона Воронкіна про переклад трилогії «Сага про Кровну Клятву» Джона Ґвінна

Це новий світ. Цілком новий світ, прописаний до найменших дрібниць. Довелося гарненько почитати про давньоскандинавську зброю, кораблі і навіть одяг. А ще — розмаїття усілякої нечисті й міфічних істот, які завдяки майстерності слова Джона Ґвінна і майже кінематографічній точності описів просто постають перед очима.

Адаптація імен була для мене мегаважкою. Адже мало того, що більшість скандинавських імен мають певне значення, як і слов’янських, власне, але у вояків-вікінгів ще ж були і прізвиська! Ревна Заячіноги, Варґ Безклепки і Орв Тишкомнишком — мої улюблені. Традиційні назви зброї, будинків, предметів побуту… І окремим пунктом — фрази давньоісландською, якою сейдр-відьми у Ґвінна промовляють заклинання.

Заглиблення в контекст, відчуття кожного героя і загалом авторського стилю потребує чимало ресурсу. Іноді переписуєш один абзац по п’ять разів, бо щось помітила у тексті нове і переосмислила для себе чиюсь особистість чи якісь обставини. А ще — уніфікація. Для Ґвінна це було мегаактуально: тьма-тьмуща героїв, географічних назв і специфічних термінів. І це надважливо і водночас дуже важко — тримати їх усіх у голові, щоразу перекладати однаково, пам’ятати історію і шлях кожного. Навіть коли маєш перекладацькі нотатки, що за обсягом наближаються до телефонного довідника.

Найбільше запам’ятався момент, коли скальд — це такий поет-співець, наче давньоскандинавський кобзар — починає співати сагу про кінець світу і народження нового. Довелося трохи попітніти, аби перекласти. Пісня, незвична ритміка, загадкові герої… Адже у світі Ґвінна не правлять скандинавські боги, на них є лиш алюзії — він вигадав своїх.

А ще згадую роботу з епіграфами: Джон Ґвінн використав як епіграфи цитати зі «Старшої Едди», де описується кінець світу. Я тоді ще була не зовсім у контексті, тож почала шукати переклад англійською чи українською. І знайшла. Український поет, письменник, перекладач Максим Сальва переклав «Віщування Вьольви» з давньоісландської, і саме його переклад було використано в тексті. І нам би радіти, що маємо такого крутого співвітчизника, але пан Максим загинув на війні у 2024 році. Ще одна непоправна втрата. І глибокий сум. Ніколи не знала цю людину особисто, але надзвичайно гірко, що він більше не перекладатиме скандинавських саг…

Конкретний перекладач повинен працювати зі «своїм» текстом. Вкрай важко перекладати книжку, яка тобі самій не подобається. Текст, який лягає на серце перекладачеві, завжди знайде шлях до серця читача. Література — спільна мова сердець. Видавця, автора, перекладача й читача.