Оглядачки
Віталіна Макарик:
Уже сама назва роману викликає якісь бентежні почуття. Дослівно перекладається як “Диво-струмок”, але чи не вчувається в цій назві вам якийсь крик, якесь благання про допомогу? Мені – так. Тим паче, що й анотація обіцяє таємничий злочин та його розслідування. Зрештою усе виявилося зовсім не так, як я собі нафантазувала, побачивши книжку, але теж цілком навіть непогано.
Юлія Дутка:
В мене вона теж викликала тривогу, особливо в комбінації з красивою обкладинкою, з якої на тебе дивиться вочевидь неживе обличчя. Хоча анотація не готує нас до того, що все ж буде в романі. З анотації ми бачимо тільки дебати адвокатки і прокурора, але тут значно більше. Але справа дуже непроста, а все тому, що кожен тримається за свою брехню, кожному є, що втрачати.
Дивосубмарина
Юля: Так називають пристрій для кисневої терапії, адже він і справді схожий на герметичний підводний човен. Та й шоломи, якими подається кисень, теж нагадують оті старі водолазні з історичних фільмів і “Форту Буаяр”. От тільки дивосубмарина нікуди не пливе. Вона припаркована в сараї на краю лісу. Там вона приймає тих, кого така терапія може зцілити: діток та їхніх матерів, а ще одного дорослого чоловіка, який в цій історії теж відіграє важливу роль.
Поки малі пацієнти вдихають кисень та спостерігають за мультиками, матусі спілкуються. Кожна з них вже втомилась від того, що її материнство – постійний подвиг. В кожної з них її горе найбільше. Вони свідомо і несвідомо порівнюють проблеми своїх дітей. Вони свідомо і несвідомо заздрять одна одній, а ще більше тим, чиї діти не потребують цього всього. Чиї діти… в межах норми.
Попри те, що терапія має доведену ефективність – багатьом справді стає краще, але балони з киснем – велика пожежна небезпека, про такі випадки відомо. Але цей ніби невеликий ризик аж ніяк не може затьмарити позитивного впливу на пацієнтів. І все ж ми читаємо про трагедію. Що стало її причиною: потенційна небезпека субмарини, свідомий намір чи ланцюжок випадкових подій, кожен з яких призвів до БАМ!
Віта: Основний контингент пацієнтів диво-субмарини – це діти з неврологічними та розладами аутичного спектру і їхні матері. Саме тому роман занурює нас у середовище матерів “особливих” дітей. Їхні діти – різного віку й мають різні діагнози. Усі вони максимально стараються задля своїх синів і дочок. Життя матерів дітей з інвалідністю – таке важке, що нікому його не побажаєш. В ньому є багато щоденних нелюдських зусиль, виснаження, старань, і лише інколи – маленькі перемоги. І багато-багато любові. А ще – конкуренція між собою. Кому легше? Кому більше “пощастило”? Хто більше старається? Кому вдалося?
Елізабет поклала своє життя на те, аби допомогти сину Генрі. Спеціальна дієта, насичений розклад найрізноманітніших терапій. Навіть помітне покращення – не причина для неї перестати старатися. Інші матері дивляться на неї з повагою, але і з заздрістю. Їй дістався легший варіант, вважають вони. Порівняно з їхніми проблемами вона – немов на курорті. А ще є інша категорія мам, яка водить протести під диво-субмариною і переконує, що лікування дітей з аутизмом – це тортури. Мовляв, то лише особливості світосприйняття, і не треба їх коригувати, слід дозволити дитині жити у тому світі, який їй транслює її мозок.
Скільки людей – стільки думок, але саме це стає іскрою для багатьох конфліктів, через яку спалахне дещо значно страшніше, ніж банальна побутова сварка. І поки клієнти субмарини страждають під гнітом своїх сумнівів і думок, її власники мучаться від інших переживань.
Чужий, чужий-2
Віта: Родина Ю – Пак, Янг і Мері – могла б стати рекламою для американської мрії корейців: виїхали у Штати, мають будинок, відкрили власну справу, донька от-от вступить до коледжу. Якби не купа “але”, які встеляють їхню історію на споді. Через що довелося пройти родині, поки Мері була “гостьовою донькою” американців, її мама тяжко працювала на них, а тато гарував удома, щоб заробити на поїздку у США і возз’єднання з родиною? Як їм живеться у малесенькому захаращеному домі, де вся приватність забезпечується тоненькою шторкою від душу? Як почувається Мері, кмітлива, чутлива і самотня кореянка у середовищі американських однолітків?
Злидні, з якими бореться родина Ю – це не найбільша проблема. Зрештою, вони вміють і готові багато й важко працювати, тож є шанс, що колись вдасться вибратися із них. А от що робити з відчуттям непотрібності? З тим, що почуваєшся чужим на цій землі? Не завжди вмієш належно сформулювати свою думку чужою мовою, не завжди відчитуєш культурні коди… Мабуть, і це зрештою можна пофіксити, але коли?
Юлю, як гадаєш, чи зможуть Ю стати щасливими у Штатах?
Юля: Можливо, колись. Але зараз і раніше Штати для них – країна мрії, яка зустріла не хлібом-сіллю, а тісними брудними вуличками, задухою і браком сну. Якщо в Сеулі вони жили, то в США виживають. І справа не тільки в тому, що їм бракує на важливе, а в тому, що десь по дорозі вони втратили часточку себе та назавжди віддалились. Між Паком і Янг – багато таємниць, між Мері і Янг вже немає близькості. Немає підтримки, немає сім’ї. Воно не те, щоб стовідсотково вело до катастрофи, але наближало її.
Знаєш, мені здається, що родина Ю навіть не намагалась стати в США своєю. Вони всі – відлюдьки, і навіть помешкання не налаштовує на спілкування з сусідами. Вони нікого не підпускають близько, навіть в Мері (Ме-Хі) не особливо є друзі, хоча в доньки найменше проблем зі спілкуванням, але рана, яка залишилась з перших її американських кроків, коли було стільки незрозумілого і так легко було стати посміховиськом, все ще кровить. Можливо, в Сеулі їм буде краще? Адже Південна Корея останніми роками дуже змінилась та стала однією з найзаможніших країн світу. Та може бути так, що для Ю як для сім’ї немає майбутнього вже ніде.
Lie to Me
Юля: Правда настільки гірка? Саме тому тут вона нікому не дається? Бо, знаєте, жоден персонаж цього суду ще не був повністю відвертим з журі присяжних. Кожен щось приховує. Саме тому Елізабет і сидить на лаві підсудних. Бо вона теж має брудну таємницю, яку воліла б приховати. Але чи винна вона? Чи винна вона в тому, що її Генрі не пережив останнього сеансу кисневої терапії, поки вона лежала біля струмка, слухаючи музику в навушниках. Що не каже Мати Тереза? Про що мовчить Пак? Чому карається Янг? Чому Мері така перелякана?
Енджі Кім розгортає сюжет повільно та ретельно і, здається, всіляко затягує з розкриттям таємниці, від якої у вас точно перехопить повітря. Бо, мабуть, такого після виснажливих перестрілок прокурора, який поводиться як старий друг, та причепливої адвокатки, ви не очікували. Але кому від того стане легше? Чиє життя, окрім тих, які вже розлетілись на скалки, пожертвують на олтарі правосуддя? Цього не дізнаєтесь до останніх сторінок, бо павутина брехні аж надто густа.
Віта: Складається враження, що всі герої цього роману пов’язані тісним колом брехні. Воно стискається дедалі дужче, от-от когось задушить. Або вони почнуть говорити правду, або зрештою зведуть самі себе в могилу. Бо навіть дрібненькі і, здавалося б, цілком неважливі, приватні, домашні скелетики, сховані в їхніх комодах і багажниках, впливають на загальну картину злочину. А отже, і на те, кого визнають винним чи навіть засудять до страти. Колода свідчень і доказів з кожним судовим засіданням перетасовується дуже ретельно, видаючи під завершення несподіваний розклАд. Чи вдасться присяжним з’ясувати, на кому висить провина за страшну трагедію?
“Міракл-Крік” – роман, написаний у формі судового процедуралу. Тож, окрім доволі глибокого занурення у проблеми матерів, які виховують дітей з аутизмом, та корейських імігрантів, він також пропонує зазирнути у залу суду і зблизька поспостерігати за судовим процесом. Прямі й перехресні допити, представлення нових доказів – все це зображено дуже ретельно, детально і цікаво. Тому, гадаю, для майбутніх чи чинних юристів цей роман стане у пригоді.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить спостерігати за судовими засіданнями.
І цікавиться проблемами, описаними вище.
Юля: Шанувальникам психологічних детективів, які готові до глибокого занурення.
Кому не варто читати
Юля: Тим, кому не вистачає терпіння для повільного розгортання сюжету.
Віта: Надміру чутливим особам. А також тим, хто, навпаки, від детективів чи трилерів чекає більше крові і напруги.
