У 1997 році роман «Бог дрібниць» Арундаті Рой приніс їй Букерівську премію. Через 20 років після свого літературного дебюту індійська письменниця написала свій другий роман — «Міністерство граничного щастя», який вже переклали 50-ма мовами. З’явився і україномовний переклад, про який авторки блогу вже мають #ДвіДумки.
Оглядачки
Юлія Дутка: Мої знання про Індію обмежуються міфами, випусками «Орла і Решки» і «Богом дрібниць» Арундаті Рой — і наразі вона єдина східна письменниця, стиль якої мені імпонує. Я була готова до того, що «Міністерство граничного щастя» читатиметься важче, ніж такі люблені мною трилери, але не чекала, що так затягне ця історія повстань, болю та середньої статі.
Віталіна Макарик: Якщо чесно, я не фанатка східних культур, зокрема й Індії, але маю слабкість до лауреатів Букерівської премії. Її Арундаті Рой отримала за свій перший роман, «Бог дрібниць». «Міністерство граничного щастя» опублікувала через десять років після нього і в ньому продовжила говорити про рідну країну — мультикультурну, розхристану, складну. Для мене цей роман став шансом пізнати її — екзотичну, але не туристичну, Індію.
Життя серед смерті
Віта: Життя у країні, яка стала уламком себе-колишньої із купою суперечливих територій, у країні, де сусідять мусульмани, індуїсти і християни різних вірувань і відгалужень (і не скажеш, що мирно), у країні, де градус напруги надзвичайно високий і в будь-який момент може вибухнути абсолютно реальна, не метафорична бомба — єдиною сталістю цього життя є смерть. Вона (і тільки вона) може остаточно визволити від страждань. Вона може застати тебе зненацька — коли ти, наприклад, сидиш на балконі з донькою, дивлячись на вулицю. І коли ти думаєш, що смерть уже забрала свою данину — ось же, якраз іде поховальна процесія! — то раптом вона помножує її у кільканадцять разів. І ось уже наступного дня ховають шістнадцятьох убитих у сутичці і плюс одного — того, кого не донесли до цвинтаря напередодні.
Чи можливе життя в умовах смерті? Так! Воно пристрасне і яскраве, повне барв (хай навіть домінантними кольорами тут є шафрановий, колір повстанців, і червоний, колір крові). Воно сповнене любові — до тих, хто належить до твоєї спільноти, до давніх друзів і до віднайдених дітей. Мені здається, не дарма осередком спокою і радості у цій історії, її безпечним місцем, у якому вирують світлі й глибокі почуття та позитивні емоції, власне, центром життя стає цвинтар. У цьому є щось глибоко символічне, як гадаєш, Юлю?
Юля: Цвинтар як лейтмотив чи не вперше трапляється мені в літературі (принаймні, досі на моїй пам’яті там ніхто не жив). Тут же він — не просто місце для нового старту (зазвичай загробного), а цілком собі локація для зібрань, адже це — готель, зоопарк, школа, притулок для знедолених та загублених, яким не знайшлось місця деінде. Очевидне бачення, та разом з тим цей цвинтар — та ж Індія, яка оговтується від конфліктів між народностями, кастами, бідотою і багатими. Її боротьба ще триває, її кров ллється. Та на цвинтарі Анджум ми не бачимо смерті, хоча смерть всюди, тільки не там.
Ми бачимо Індію в часи кризи. Революції рідко бувають безкровними, та й руйнування підвалин, які вистояли століттями, не може бути безболісним, когось в цих руїнах та й поховає. Хтось помирає від куль, хтось від гніву натовпу, а хтось мирно спить, коли колеса вантажівки прокладають дорогу через його тіло… Щоб нове народилось, старе має померти? Невже так обов’язково і без цього ніяк? Коло Сансари не розривається, а тільки продовжує цикли народжень і смертей, радостей та страждань.
Дві статі в одному тілі
Юля: Коли бралась за «Міністерство граничного щастя», не уявляла, що вона на початку перекликатиметься мені не стільки з «Богом дрібниць», як з «Середньою статтю» Джеффрі Євгендіса — історією Калліопи, яка через стільки років вибрала з двох для себе чоловічу сутність. Тут же двостатеве дитя, яке виховували хлопцем, вибрало бути дівчиною — яскравою гіджрою Анджум — зіркою, музою, яка, зрештою, оселилась на кладовищі.
«— Знаєш, навіщо Бог створив гіджр?
— Ні, а навіщо?
— То був експеримент. Він вирішив створити живу істоту, нездатну бути щасливою. І створив нас.»
Гіджри — не травесті-діви чи перформери, які розмивають свою ідентичність одягом, перуками та макіяжем. Вони радше застрягли у чужому тілі і понад все хочуть отримати своє, те, яке вважатимуть правильним. Вони готові до калічень (бо те партачення операціями назвати складно), до дорогих терапій неякісними препаратами, щоб хоча б трошки наблизитись до того, що відчувають. Їм важко бути щасливими, тому що їм ніколи не комфортно.
З іншого боку, завдяки своєму особливому статусу їм можна трохи більше, ніж іншим. А чим тебе вразили гіджри, Віто?
Віта: Гіджри належать до так званих недоторканних каст. Їх водночас і стороняться, і вважають святими. Для родини гіджра часто стає ганьбою, прокляттям роду. А сторонні люди можуть підійти до неї за благословенням. Іноді цей статус може врятувати життя, але від цього не завжди стає легше. Аджнум, переживши жахіття вуличної різанини лише тому, довго не може оговтатися від того, що стала «щасливою долею різників». Бо який сенс у тому, що ти буцімто приносиш щастя, якщо не можеш дати його тим, кому дійсно хочеш? Словом, оця невизначеність зі статтю (зрештою, більшість із них точно знають, хто вони/ким вони прагнуть бути насправді) — не єдина і, певно, не найбільша драма, яку носять у своїх серцях гіджри.
З іншого боку, я вражена рівнем їхньої взаємопідтримки і взаємодопомоги. Вони об’єднуються в окремі осередки, разом мешкають, ведуть спільний побут і живуть за встановленими у домі правилами, допомагають одна одній у важливих справах і в дрібних клопотах, а ще — захищають свої права. Чим викликають інтерес в активістів великих міжнародних правозахисних організацій — і, як на мене, Арундаті Рой частенько іронізує над візитами до Індії і діяльністю в країні цих активістів і журналістів. Адже, познімавши свої інтерв’ю, написавши звіти і провівши дослідження, вони повертаються собі додому, залишивши країну наодинці з її проблемами і, по суті, нічого особливо не змінивши. А проблем тут вистачає — окрім громадянської війни у Кашмірі, це й техногенні катастрофи, і корупція місцевих чиновників, і жорстокість та свавілля поліції. Іноді здається, що цю країну ніщо і ніхто не врятує. Але, на відміну від заїжджих правозахисників і медійників, що вдають із себе небайдужих, гіджри таки тримають (і втримують!) на своїх плечах всі ті традиції, які споконвіку робили їхній світ стійким і зрозумілим.
Нове життя
Віта: «Міністерство граничного щастя» — історія яскрава й об’ємна, наче кругла скринька для прикрас, розмальована густими штрихами насичених кольорів. Лише повністю покрутивши її в руках і роздивившись зусібіч, отримаєш максимально повну картинку. Так і роман Арунтаді Рой крутиться довкола кількох основних історій, які авторка показує нам з точки зору різних дійових осіб — і тих, що спостерігають віддалік, і безпосередніх учасників, щоразу відкриваючи перед нами нову перспективу і додаючи фрагментів до цілісного зображення. І всі ті «вічні» теми й сюжети — любовний трикутник (чи радше чотирикутник), материнство, самопожертва, повстання проти влади, пошук своєї ідентичності — завдяки такому авторському підходу набувають якогось особливого, свіжого вигляду.
Одна з центральних тем — тема народження і бажаних-небажаних дітей, яка повторюється у різних варіаціях. Жінки, спроможні народити, відмовляються від своїх доньок, покидаючи їх на милість натовпу. А потім жінки або гіджри, яких природа забула наділити опціями материнства, знаходять цих маленьких дівчаток і дарують їм невичерпну материнську любов і турботу. Інколи тією, хто покинув, і тією, хто знайшов, виявляється та сама жінка. Мабуть, в реальній Індії не кожна покинута чи загублена дитина знаходить новий дім. Але в цій історії вдосталь тих, кого рятують із великого й небезпечного світу і дарують любов, турботу і нове життя.
У цьому теж прихована певна метафора, над якою хочеться (і варто) добряче поміркувати. Як, зрештою, і загалом над романом: він приховує значно більше сенсів та ідей, ніж ті, які помітні на поверхні.
Юля: На пробу «Міністерство граничного щастя» виявилось таким багатошаровим, що виділити навіть кілька тез тут складно, але спробую. Оскільки роман насамперед соціальний, то тема взаємин тут ключова: ми починаємо з батьків і дітей, спостерігаємо за подружжями, друзями, цілими громадами та ворожістю народів. Разом з авторкою проходимо еволюцію від любові до ненависті, а потім позбуваємось ненависті та примирюємося з собою і світом. Можемо повставати або ж просто чекати кінця заворушень у підпіллі.
Тим часом можна шукати своє призначення, вчитись і навчати, берегти та виховувати, плекати та захищати все: від власного вибору до людей, які пішли слідом. Адже навіть серед війни життя не припиняється ні на мить. І тим уособленням життя на згарищах та полях битв стала маленька панна Джебін, яка колись виросте великою дівчинкою у вільній Індії, де кожен матиме право на самовизначення, але поки вона цього не розуміє та перебуває у комфорті цвинтаря, де панує мир, а її виховують невтомні матусі.
«Міністерство граничного щастя» — сімейна сага у кращих традиціях жанру. От тільки сім’я в цій книжці — вся Індія.
Пряма мова
«Довкола на багато миль розкинулось місто. Тисячолітня столиця-чарівниця, яка склепила повіки, але насправді не спала, навіть о цій порі. З її Медузиного черепа визміювалися сірі естакади, переплітаючись і розплітаючись під покровом жовтого серпанку, що ширився навколо ліхтарів з натрієвими лампами.
Їхні високі, вузькі тротуари оторочували зморені сном тіла бездомних: перший упирався головою в п’яти наступного, той — наступному, і так далі — доки сягало око. У складках її розтягненої пергаментної шкіри зберігалися давні таємниці. Кожна зморшка була вулицею, кожна вулиця — карнавалом. Кожен уражений артритом суглоб — амфітеатром, що міг обвалитись будь-якої миті. Саме там століттями розігрували історії любові та божевілля, глупоти, насолоди і невимовної жорстокості. Тепер, одначе, мало благословитись на світанок її воскресіння. Нові господарі хотіли, щоб свої вузлуваті, варикозні вени вона сховала під імпортними панчохами у сіточку, поморщені цицьки запакувала у стильний бюстгальтер з наповнювачем, а зболені ноги втиснула у гостроносі туфлі на високих підборах. Спонукали її вихляти старими стегнами і загинати вгору кутики вуст, демонструючи застиглу порожню посмішку. Саме того літа Бабуся стала шльондрою».
«Літо відродження міста було також літом афер — афер з вугіллям, афер із залізною рудою, афер з житлом, афер зі страхуванням, афер з гербовим папером, афер з телефонними ліцензіями, афер із землею, афер з дамбами, афер зі зрошуванням, афер зі зброєю та військовим спорядженням, афер з бензиновими насосами, афер з вакциною від полімієліту, афер з рахунками за спожиту електроенергію, афер зі шкільними підручниками, афер з гаданими святими, афер з пільгами через посуху, афер з автомобільними номерами, афері зі списками виборців, афер з посвідченням особи, — завдяки яким політики, бізнесмени, бізнесмени-політики та політики-бізнесмени привласнювали такі суми державних грошей, які годі собі й уявити».
«У нашій частині світу нормальність трохи подібна на варене яйце: під буденною, одноманітною поверхнею білка криється жовток страхітливого насильства. Саме наша постійна стривоженість цим насильством, спогади про його колишні діяння та страх перед майбутніми проявами й установлюють правила, за якими такий багатогранний і різноманітний народ, як ми, продовжує співіснувати — продовжує жити разом, відчувати взаємну повагу і час од часу навзаєм одне одного вбивати. Доки та поверхня на місці, доки жовток не витікає, доти з нами все буде гаразд. У кризові моменти розуміння всього цього допомагає поглянути на ситуацію з відстані і належно її оцінити».
«Дивна ситуація: ми не могли — і далі не можемо — довіряти навіть тим, хто судячи з усього, мав би бути на нашому боці. Навіть тій клятій поліції».
«Ціле життя я робила таке, що аж смішно. Народила дитину. Ось її».
«Діль Афрозе-беґум була відомою пристосуванкою, яка вважала, у цілковито буквальному сенсі, що можна змінюватися разом із часами. Коли Рух, таке враження, набирав щораз сильнішого і сильнішого розмаху, вона виставляла свій наручний годинник за пакистанським часом. Коли ж брав реванш окупаційний режим, переводила його на півгодини вперед — на час уже індійський. «Годинник Діль Афрозе-беґум — то ніякий не годинник, — говорили у Долині. — Насправді це — газета».
«Для мене моя партія — це батько і мати. Вона часто робить не те, що треба, помиляється. Убиває не тих людей. Жінки долучаються до боротьби не тільки тому, що вони такі революціонерки, але й тому, що не можуть зносити страждань дома. Патрія каже, що чоловіки і жінки рівні, але все одно багато чого просто не розуміє. Я знаю, що товариші Сталін і голова Мао зробили багато доброго, але й багато поганого також. Але залишити свою партію я не можу. Не можу жити поза нею».
— Зрештою, може, ви й маєте рацію, — сказав я йому тоді на кухні. — Може, ви й маєте рацію, але так чи інак вам ніколи не перемогти.
— Навпаки, як на мене, — посміхнувся він, помішуючи роґан-джош у каструлі, з якої доносився чудовий аромат. — Може, рації ми й не маємо, а проте вже перемогли.
«Ось так і почалося повстання. Смерть була всюди. Смерть була всім. Кар’єрою. Прагненням. Мрією. Поезією. Любов’ю. Самою молодістю. Перетворилася, по суті, на ще один спосіб життя. Цвинтарі виростали у парках і на луках, біля річок та гірських потоків, на полях та лісових галявинах. Надгробки прокльовувалися з землі, ніби зуби з ясен у малих дітей».
Кому читати
Юля: Шанувальникам сімейних саг, романів на основі історичних подій і потретів епохи — «Міністерство граничного щастя» виглядає дуже справжнім.
Віта: Тим, хто любить пізнавати справжнє, неглянцеве і нетуристичне життя далеких країн. І тим, хто стежить за творчістю лауреатів Букерівської премії.
Кому не варто читати
Віта: Тим, в кого алергія на екзотику і тим, хто не любить складних, багатошарових текстів, які торкаються гостро соціальних і політичних проблем.
Юля: Тим, хто віддає перевагу романтичним зображенням конфліктів та не терпить натуралізму, адже часто картинка у цьому творі вельми жорстока.
Схожі книги
Юля: «Середня стать» Джеффрі Євгенідіса та «Бог дрібниць» Арундаті Рой — болючі історії, розтягнуті на роки.
Віта: «Коротка історія семи вбивств» Марлона Джеймса — так само безжально чесна картинка життя іншої далекої країни — Ямайки.
9 thoughts on “#ДвіДумки про новий роман лауреатки Букерівської премії Арундаті Рой”