Що читає команда Meridian Czernowitz

MERIDIAN CZERNOWITZ — мiжнародна лiтературна корпорацiя та одноіменний масштабний поетичний фестиваль (а також — і видавничий проєкт).  Назва ініціативи походить від давньої назви міста Чернівці, де і проходить фестиваль, — Czernowitz, а також від промови Пауля Целана, який довгий час проживав тут. Meridian — так називалася промова Целана й описане ним літературне поняття.

5-8 вересня відбудеться вже Х Meridian Czernowitz, і напередодні події команда розповіла нам свої книжкові рекомендації:

мерид-Pomerantsev

Святослав Померанцев – президент MERIDIAN CZERNOWITZ

Тарас Прохасько «Так, але…» (Меридіан Черновіц, 2019)

Тарас Прохасько – суцільна, потужна, свіжа, оксамитова енергія. І доки ми всі чекаємо роман Прохаська, будемо насолоджуватися есеїстикою. 

Книжка з секретом. Текстова частина поєднується з 24-ма картинами відомої київської художниці Олени Придувалової, написаними спеціально для цієї книжки.

Талановитий Пітер придумав стильний та дотепний артбук. Описав дюжиною фраз всі знання світу про дітей. Українською та англійською. Катя створила образи думкам.   

Ігор – великий майстер і творець. Може перетворити радіо на мистецтво, наприклад. 

Тіло книжки створила професорка-фрік, талановита та стильна Лідія Стародубцева.

Оксана Забужко та Юрій Андрухович перші сказали, що українська література – це кайф. «Польові дослідження…» – приквел до того, що зараз називається сучукрліт.

lopata

Євгенія Лопата – директорка фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ

Шведську літературу я відкрила для себе відносно нещодавно, фактично три роки тому, коли ми з друзями та однодумцями прийняли рішення організовувати у Полтаві Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Poltava – фестиваль української та шведської поезії. Як германіст, я добре знаюся на німецькомовній літературі, а ось скандинавська, конкретно кажучи, шведська – була для мене terra incognita, ключ до якої відкрив Петер Енґлунд, з яким завдяки тому ж Meridian Poltava мені пощастило познайомитися, зі своїм фундаментальним твором про Полтавську битву. Часто цю книжку класифікують як історію про одну із найбільш скорботних сторінок в історії Швеції. Я ж радше, підсилена успішним досвідом проведення фестивалю за участі шведських поетів у місті їх «скорботної сторінки», подала би меседж Енґлунда інакше: 1709 року Швеція програла війну, але чи можна сьогодні насправді вважати це поразкою?

Більше, ніж самого Юрія Андруховича, я люблю хіба що тексти Юрія Андруховича. Завжди дотепні, завжди точні, завжди продумані та доверешені. 

Невимовно пощастило бути відповідальною редакторкою Юрієвих «Коханців Юстиції», тож прочитала книжку десятки разів, готуючи до друку. Але із кайфом перечитую її знову і знову – щоразу знаходжу щось раніше не зауважене. Так майстерно затягнути читача у гру слів і підтекстів міг лише він – Андрухович – з усією своєю геніальністю та віртуозністю. Беззаперечний must-read. 

shutiak

Лілія Шутяк – прес-секретарка MERIDIAN CZERNOWITZ

Мало хто знає, що я фанатію від Стівена Кінга. Історії та монстри, яких він вигадує, викликають не лише захват, але часом і заздрість. Як йому це вдається? Одна з книжок автора, з якої раджу починати знайомство з Кінгом, – «Зелена миля». Це своєрідний роман-спогад, у якому автор розповідає історію від імені тюремного наглядача Пола Еджкомба. Тут задіяні відразу два часових проміжки – 1932 рік, коли герой працює у в’язниці, та більше 50-ти років потому, коли він перебуває у будинку для літніх людей. В книжці йдеться про те, що одного дня до тюрми потрапляє величезний негр Джон Коффі, якого звинувачують у вбивстві сестер-близнючок. Але на вигляд він цілком сумирний і навіть беззахисний чоловік, який боїться темряви. Чи міг такий когось убити? 

Поїхати до Африки – це та з моїх мрій, яка, мабуть, ніколи не здійсниться. Ще один привід заздрити «королю репортажу» Ришарду Капусцінському. Адже він не лише там побував, але ще й захопливо описав, що бачив. Багато уваги в тексті автор приділяє життю простих людей, які щодня борються за місце під сонцем (у всіх сенсах). «Життя тут – це невпинні зусилля, постійно повторювана спроба знайти крихкий і нестабільний баланс між виживанням і знищенням, який весь час порушується».

У книзі письменник змальовує чимало диковинок, які для європейського читача стануть відкриттями. Наприклад, чому на вулицях можна побачити кілометрові кольорові ряди каністр або як пір’я білого півня рятує від злодіїв. «Африка – це країна, що постійно перебуває в русі, в дорозі, в пошуках». А долучитися до них – одне задоволення. Тим паче у компанії одного з кращих репортажистів ХХ століття.

Моє цьогорічне відкриття. Це перший твір автора, написаний українською мовою після його переїзду в 2014-му з Донецька на Київщину. Так і головний герой роману – Габа – з початком війни на Донбасі переїжджає до столиці. Тут він намагається знайти своє місце в абсолютно іншому ментальному та культурному середовищі. У своєму романі автор ставить чимало питань, пов’язаних із національною ідентичністю українців, мовою, культурою та світосприйняттям. Протягом усього твору героєві не дає спокою кобиляча голова, яка є втіленням дитячих страхів. Що вона символізує, належить дізнатися читачу. Як і зробити різні, не завжди приємні висновки про те, хто ми і куди прямуємо.

У дитинстві я страшенно захоплювалась пригодницькою літературою і просто марила подорожами та пошуками стародавніх скарбів. Тепер все це знайшла в серії книжок польської письменниці. Це нонфікшн для підлітків у стилі Індіани Джонс, що пишеться ними ж про власні пригоди. Книжку доповнює чимало інформативних вставок, мап, газетних вирізок, малюнків, схем тощо. А найважливіше – це таємниці, які ще чекають героїв попереду. Такі книжки дуже допомагають розслабитися. Особливо, якщо ти дорослий. 

мерид-Manzhos

Ірина Манжос – ґест-менеджерка фестивалю, кураторка Літературного целанівського центру

«Кожен, хто має душу, хоче час від часу побути на самоті». «Кімната для печалі» – збірка, яка не має нічого спільного з печалю, болем та самотністю. Навпаки, для мене вона про теплі осінні вечори, ностальгічні, але такі приємні, спогади, добро та загадковість. Це саме та книжка, з якою хочеться залишитися наодинці, відчути атмосферу та настрій, відшукати знайомі місця і персонажів. А ще її завжди мало.

11 оповідань, які пов’язані між собою коханням, очікуванням, сподіванням, вірою в майбутню зустріч. 

11 історій, які не мають ні happy end`у, ані чудес, але змушують зупинитись, замислитись, знайти вихід і насолодитися тишею.

Пам’ятаю, одного дня ми з мамою переглядали список літератури, рекомендованої до читання влітку, серед якого був «Маленький принц». Мама сказала, що вона дуже любить цю книжку і, напевно, ми почнемо з неї. Настільки яскраві спогади залишилися з того літа, що тепер в мене є одна єдина улюблена колекція – я збираю книжки Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» різними мовами світу. Мої друзі знають про цю колекцію і привозять з подорожей не магнітики, а книжки. Почесне місце в ній займає видання українською мовою від Аба-би-га-ла-ма-ги. Перечитую цей твір раз у 2 роки, щоб потішити дитину всередині себе, переосмислити життя і щоразу отримувати нові емоції.

«Нехай тобі не буде темно,
не буде чорно й невиразно,
нехай все буде недаремно,
невипадково, своєчасно».

Цю збірку так і хочеться описувати віршами, відчувати ритмами, зображувати картинами. 80 віршів Сергія Жадана + 150 ілюстрацій харківського художника Гамлета = 1 книжка, до якої тягнуться руки, коли хочеться віднайти надію на мир, спокій, отримати естетичне задоволення. Написана просто про найголовніше, гарно про найглибше. 

Колись я починала знайомитись із сучасною українською літературою саме з віршів Жадана і одразу прочитала всі його, видані на той час, поетичні збірки. Зараз я дуже часто повертаюсь до них, коли мені хочеться чогось життєвого, важливого, але легкого і мелодійного. «Антені», власне, ідеально пасує така характеристика.

Нещодавно з колегою зауважили, що Олександр Бойченко – чи не єдина людина, яка має стільки цікавих історій зі свого життя і життя його знайомих і друзів, що ще жодного разу він не повторювався на презентації, дискусії чи в спілкуванні з нами. А розповідей ми чули чимало. Переказати ми їх, звісно, не зможемо так, аби люди сміялися, як під час його виступів, бо не наділені таким почуттям гумору. Натомість в нас є його збірки, які я завжди раджу прочитати своїм знайомим. Зібрані в книжці новели писалися для сайту zbruc.eu і журналу «Країна» впродовж двох років. Коротко, влучно, яскраво – ці тексти читаються на одному диханні. «Хто пише, той знає, яке це щастя – писати. Більшим за щастя писати є тільки щастя не писати. Читати, дивитися, слухати – і не мусити з жодного приводу висловлювати своєї неоціненної думки, не втрачати жодної чудової нагоди промовчати», – каже автор. А нам і не хочеться говорити, коли говорить він. Хочеться більше слухати і запам’ятовувати. А ще щиро сміятися.

(Visited 457 times, 1 visits today)