Нещодавно у видавництві «Теза» вийшла книжка «Що знаходять в Хрулях» — про пригоди двох братів і їхньої подружки в селі Хрулі. Що справжнього залишилося в тексті від однойменного села, а що є тільки художньою інтерпретацією письменниці, чи потрібно у дитячих текстах порушувати серйозні теми і чому сучасні діти переживають більше пригод на сторінках книжок, аніж в реальному житті, — ми дізнавалися у авторки книжки Насті Мельниченко. А також з’ясували, що історії Святослава, Сашка і Ксені однією книжкою не обмежаться, буде ще більше пригод!
Далі — пряма мова письменниці.
Пригоди в місті — можливі? Чи місто не сприяє фантазії?
Сприяє, сприяє, у мене була повістина про те, як герої потрапляють у катакомби, мені здається, якщо пишуть про пригоди в місті, це завжди якісь катакомби. Але загалом у місті не так вже й просто втрапити в пригоду, коли ти дитина, бо сучасні діти весь час під наглядом. І, пишучи про міські пригоди, все частіше автори описують власне дитинство — добу без смартфонів. Я обрала писати саме про село, напевно, тому, що всі мої власні пригоди у дитинстві відбувалися у селі. Коли мені було 5,5 років, тато переїхав у село і забрав мене туди. І я там прожила три роки, а коли я повернулася в Київ, для мене це був жах і кошмар. Я зрозуміла, що не є вільна настільки — в Києві я весь час була під наглядом. Життя було строго за графіком. І це була школа, музична школа, гурток, знов школа, музична школа, гурток, — і нічого не відбувалося. А в селі, по суті, ти без нагляду, і можеш робити все, що хочеш, і тому моє дитинство там було сповнене пригод. Ми їздили верхи, пасли корів, драли гнізда, лазили по деревах, бігали на річку і стежили за дивакуватими сусідами. Коли я згадувала, вже будучи дорослою, про дитинство, виявилося, що я пам’ятаю тільки дитинство в селі, в місті не пам’ятаю, хоча в селі це було тільки три роки життя. Але вони були ключовими в плані формування мене як особистості.
Сучасні діти VS дитинство авторки: куди поділись пригоди?
У мене було дитинство сповнене пригод, ми постійно десь лазили зранку і до ночі. Чому ж зараз мої діти сидять вдома? Напевно, тому що у сучасних мам є певна схильність до гіперопіки через тривожні і небезпечні часи. Багато з нас нині не може відпустити дитину погуляти у дворі, боїться, впадає в паніку, якщо дитина без смартфона чи не бере слухавку. Сучасне життя диктує такі правила. І, виходить, діти просто не привчені до самостійного життя і пригод.
Щойно ми почали їздити в Хрулі 4 роки тому, якраз я купила там хату, то діти довго на вулиці ходили зі мною за руку. У Хрулях не їздять машини, там нема траси чи небезпечних місць. Але діти не могли зрозуміти, що тут можна ходити не за ручку, що тут безпечно.
Дуже довго їх світ в Хрулях обмежувався хатою і двором, вони не могли вийти і завіятися десь. Та й не дивно! Все життя ми жили на Харківському шосе, там лиш машини і парковки, і я не відпускала їх гуляти самих у двір. Лиш поступово, рік по року, вони навчилися їздити на велосипедах по селу чи хоч якось пересуватися територією.
Коли вони зараз приїжджають в село, я відбираю у них смартфони, аби хоч якось стимулювати пошук пригод. Досягненням є те, що дітиська весь час пориваються на човни, катамарани, на річку, але на річку вже я їх не можу відпускати, бо я не впевнена, що вони гарно плавають, настільки, щоб самим піти. Хоча я, коли мені було 7 років, сама плавала, в Сулі, в тій же самій річці. Я не уявляю, як мої батьки не боялися мене відпускати… Зараз моїм одному 11, іншому 10, я їх не можу відпустити. Часи змінилися, і уявлення про батьківство та опікування дітьми — теж.
Хрулі: справжні й художні
Село абсолютно реальне, там реальні назви, навіть деякі імена людей я не змінювала, хоча самі образи людей, звісно, вигадані або доопрацьовані. Я, до речі, дуже боялася, що селяни зараз попрочитують книжку і образяться, тому що їм може здатися, що начебто це про них писано.
Я не прикрашаю в книжці нікого, пишу як є. Герої у мене не світлокосі діти-вундеркінди, а часто буркотуни, катають істерики, маніпулюють, обманюють. Звичайні собі діти.
Так само й інші персонажі: вони не прикрашені. Вони просто люди. Хтось каже щось неприємне, хтось може дозволити собі дражнитися чи обзиватися. Це не добре і не погано, це просто життя і люди.
Образ баби Надешки — збірний. Може здатися, що це про конкретну літню жінку, яка живе у конкретному місці конкретного села, але насправді це є уособлення такого собі образу Української Відьми. Не того фольклорного, а саме реального. Про відьму бабу Надешку розповідав мій дідусь. Він зараз живе в Білорусі, але походить з Луганщини. Мені так запам’яталося, як він розповідав історії про бабу Надешку, яка була дуже мудра, але яку всі вважали відьмою. Це була людина, яка відає. До неї всі зверталися за порадами, вона вигадувала відповіді на запитання, на запити людей. Вона могла порадити, що робити. І це, скоріше, було не з точки зору ворожіння — от зараз я наварю вам жаб’ячих лап і щось начаклую, ні. Це була мудрість, але завуальована в відьомський образ, щоб людям швидше дійшло і мало вагу. Бо люди сприймають мудрі поради набагато краще, коли їм здається, що це супер-пупер чарівницьке знання. Але, по суті, вона давала дуже кмітливі, але дуже реальні і практичні поради.
Одна з історій: коли була німецька окупація в тих місцях, до баби Надешки звернулися мешканці села, які дуже боялися фашистських загарбників. І баба Надешка порадила їм вдавати, що у них у всіх чухно (вони казали чухно — це короста по-нашому). І, згідно з цією легендою, що мій дід розказував, коли німці прийшли в село, всі селяни почали шалено чухатись, і німці побоялися це село захоплювати і обійшли стороною, тому що вважали, що воно все заражене. І це пішло від цієї баби. І, водночас, ці такі дуже мудрі реальні поради були присмачені добрячим відьомським фльором.
Образ баби Надешки з дідових оповідок перейшов у книжку. Вона так само начебто дає якісь відьомські завдання героям, але насправді доводить дітей доглибинного розуміння, бачення інших людей, відчуття людяності, співпереживання, дружби, любові. Але, звісно, дітям би не зайшло, якби їм хтось сказав: так, ану співчувай цій самотній людині, в неї нікого немає! Це було б надто в лоб і дещо далеко від інтересів дітей. Тому такі важливі повідомлення і подаються мудрою бабою Надешкою під прикриттям містики. Хоча насправді містики в книжці зовсім нема, вона повністю реалістична.
Головні герої: Сашко і Святослав
У мене діти — Северин і Ярослав, вони читали книжку. Я кажу, дивіться, я ж з вас, по суті, списала ці образи. Северин спочатку сказав, ні, це не з нас, нас ніхто не впізнає, бо там ми не названі своїми іменами. Кажу, повір мені, Северин, ти прочитаєш й зрозумієш, тебе не треба називати, щоб ти себе впізнав. І дійсно, вони себе повпізнавали. Але старший мій, Ярослав, так трошки маніпулює, починає: угу, в книжці ми брали човен і кудись плили, а в справжніх Хрулях ти нас не відпускаєш. І починає на мене тиснути. Тоді і я маніпулюю, кажу: слухайте, в книжці вони вміли плавати як слід, а ви не дуже плаваєте. От навчіться плавати і беріть човна!
А молодший Северин каже: угу, ми так не можемо, як там написано, там написано, що ми такі сміливі, ми ж не такі. А я їх запевняю, що насправді вони дуже і дуже сміливі.
Я тішуся, що вони із задоволенням читають мої книжки і намагаюся засунути в них побільше того, що хочу сказати дітям, але що вони не сприймають, коли казати їм “в лоба”.
Інші герої: Вадим
У Хрулях люди всі працюють зранку до ночі, їм немає коли водити дітей, як міським, на якісь басейни чи розвивалки. Та й ніякого дозвілля спеціального для дітей там нема. Зрозуміло, що нема коли їм серед посівної чи жнив піти з дитиною купатися на річку.
Коли Павло, мій колега — який в книжці Вадим — приїхав у це село, він взяв на себе приємність спілкуватися місцевими дітьми, зокрема з одним хлопчиком. І він цю дитину навчив плавати, кататися на ковзанах і лижах, вони подружилися. І там в Паші весь час на голові хтось сидить, якісь діти місцеві приходять, і коли я приїжджаю, бачу, їм цікаво, бо в Паші ковзани, коняка, якісь кози, лижі, луки, катамаран, човні і діти товчуться весь час довкола Пашиного дому. Ще у Паші є електрогітара і балалайка, кільце для баскетболу і ще купа всього, про що може мріяти дитина.
Паша там живе постійно. З нього й списано образ Вадима. Він доглядає за господарством, розвиває в Хрулях туризм — намагається розвивати принаймні. У нього є майстерня, він робить вироби з глини. Та й порається, господарча діяльність вся на ньому. І це правда те, що в книжці написано — він дійсно як велика дитина. Мої діти спочатку думали, що це підліток, просто виглядає, як дорослий. Зокрема саме завдяки цьому у нього прекрасні стосунки з дітьми, він так класно з ними взаємодіє — дорослим, напевно, було б важко.
Серйозні теми в пригодницьких текстах: чи сприймають їх діти
Багатьом не сподобався початок книжки, тому що він нудний — бо там про розлучення і про мамину депресію. Щодо того, чи такі теми не будуть відштовхувати, я весь час згадую у цьому контексті серію «Друзів», де йшлося про «тьотю, яка співає правду». Коли героїню серіалу Фібі запрошували як дитячу виконавицю — щоб вона поспівала про корівок, про якихось зайчиків-кроликів, вона приходила і співала дітям про геїв, про смерть бабусі, ще про щось таке несподіване як для дитячих пісень. Всі дорослі були шоковані, тому що їм здавалося, що це жах, про таке не можна з дітьми говорити, а діти навпаки до неї тягнулися, бо це була тітонька, яка співає правду.
Я пишу дітям правду. У моїх книжках діти читають живу мову, бачать живих людей, потрапляють у реальні ситуації.
Мені здається, ми накладаємо свої фільтри на сприйняття дітей і у нашій інтерпретації певні теми — то є дуже тяжко і складно. Але діти з цим живуть, і як би ми не хотіли їх огородити, вони все одно постійно стикаються з багатьма неприємними темами: і смерті і маминих сліз, і якихось сімейних криз як от розлучення чи зрада. Коли я була маленька, не тільки в мене була, у половини мого класу була проблема — батько-алкоголік. Тому що розвалився Радянський Союз і ми всі, по суті, виростали з батьками-алкоголіками або це були одинокі матері, які виховували дітей. З точки зору дорослих, це була трагедія. Але наше дитяче сприйняття це скрашувало, для нас це не була трагедія, це була буденність.
Напевно, мені б хотілося почути тоді в дитинстві від мами, чому тато п’є, або чому вона не розлучиться з татом; або чому мама плаче; або чому вона нервова. Чому працює на трьох роботах, замість того, щоб гратися зі мною. Я б хотіла почути відповідь на ці питання, а мені ніхто цього не пояснював, це просто була органічна частина мого життя під грифом «без коментарів». А я б хотіла коментарі, наприклад: «Це не тому, що ти погана. Це тому, що такі часи складні, і треба якось виживати». В книжках про це теж не йшлося. Тому чудово, що зараз в багатьох книжках піднімаються складні теми.
У книжках я намагаюся показати дітям, що якщо є неприємні явища в їхньому житті, у них є якісь передумови. Це все не тому, що їх не люблять, і не тому, що вони погані. А просто є мама, яка щось переживає, є супутні обставини, але що б не відбувалося довкола — у цьому не вина дитини.
Депресія як спосіб розповісти про проблеми зі світу дорослих
У мене не було на меті написати книжку про депресію (за сюжетом мама героїв страждає на депресію), але в якийсь момент прийшло усвідомлення, що певні складні теми можна згадувати «між іншим», акуратно вводячи їх у світ дитини. Головні герої бачать, що з мамою щось не так, що вона була весела, а стала сумна, раніше ними займалася, а зараз тільки лежить. Важливо показати, що це не про них, а про маму і її проблеми. Сюжет закручується довкола того, що діти хочуть допомогти мамі, але зрештою мама звертається до фахівця, починає приймати медикаменти, і їй стає краще.
Нещодавно в мене теж діагностували депресію, і я бачила, як реагують діти на зміни в моєму стані. До мене старший підходив і казав: мама, а чому ти раніше завжди була така весела, а зараз така якась понура і ходиш, тебе нічого не радує, тебе все дратує, що змінилося? Ти нас більше не любиш?
Тобто він бачив, що щось змінилося, але не міг зрозуміти, що. Мені здалося, що важливо пояснити, що мами — це окремі особистості, в яких свої таргани, в яких свої внутрішні переживання, зміни всередині, зсуви. Але при цьому діти лишаються улюбленими і хорошими для мами завжди.
Про відсутність дорослих персонажів-чоловіків
Мені кілька разів закинули, мовляв, чому у книжці нема тат, нема дорослих чоловіків? А й справді. Це було несвідоме, яке виплюснулося на сторінки книжки.. І коли я почала писати нову книжку, другу з серії під назвою «Від Хрулів до Зюзюків», то спеціально почала вводити чоловіків. Але у мене стався ступор. Виявилося, що я не маю досвіду, як описувати батька, тому що в мене нема досвіду дитинства з татом в класичному, правильному розумінні.
Зараз я маю стосунки з чоловіком і слухаю про його історію родинного життя, про його досвід. Він розповідає, що тато з ними робив, куди вони ходили, як вони проводили час, чого тато навчав. І для мене це просто як відкриття — я цього не бачила, в мене не було цього. У моїх друзів, подруг цього не було, тому що після розвалу совка наші батьки поспивалися, шлюби розпалися і це було повсюдне явище. Якщо так згадати, у кого з моїх подруг був батько, такий класичний — я не можу цього згадати, реально не було. І це велика трагедія. То звідки мені брати образи тат для книжки?
Мені хочеться подати приклад якихось здорових стосунків, нехай не зі свого досвіду. Я надихаюся: у фейсбуці підписана на Артема і Уляну Гукасових, у яких дев’ятеро дітей, з них шестеро прийомних. Не знаю, що в них всередині твориться, але з того, що я бачу ззовні, то це такий приклад тата і мами, про яких би хотілося мріяти. Зараз, коли пишу про Ксеніну прийомну родину, я намагаюся з них списувати модель і побудову стосунків.
Від серйозної підліткової літератури до пригодницького жанру
У «Що знаходять в Хрулях» та в підліткових книжках «Я не боюсь сказати», «А тепер усе інакше» (яка скоро має вийти у видавництві «Видавництво») — різні задачі. То дійсно все було серйозно. Але я зрозуміла: я сама по собі людина весела і, з одного боку, хочеться виконувати таку просвітницьку функцію і якось вирішувати певні соціальні проблеми, а з іншого боку, хочеться трохи відпустити себе і, наприклад, просто пожартувати на сторінках.
Але ця пригодницька форма теж несе певні ідеї — я намагалася ввести лінію дівчинки, яка прийшла з інтернату, яку цькують, не приймають. У наступній книжці героїнею стає саме вона, і стає очевидно, що вона дещо дезадаптована у соціумі і не знає багатьох речей, які відомі її одноліткам. Про це важливо говорити, розкривати її внутрішній світ і переживання.
Про письменницькі виклики і відповідальність перед читачем
Зараз я пишу книжку-продовження «Хрулів», і в мене в письменництві стала така дилема: трьом персонажам — а це Ксеня, Сашко і Святослав — треба об’їздити Україну, населені пункти з дивними назвами. Це насправді відповідальність — я розумію, у нас в Україні немає сполучення, я ж не фантастику пишу, а реальну книжку. Сполучення немає, і як їм добратися у всякі Свинолупівки чи Криві Коліна? Ага, їм потрібно їздити автостопом. Але ж вони не можуть у 12 років їхати автостопом, ми ж пишемо реальну книжку. Що робити?
Я вирішую, що треба ввести дорослу персонажку — з’являється супроводжуюча жінка, яка з ними мандрує. Але як автостопниця з досвідом я розумію, що вчотирьох вони далеко не заїдуть автостопом, бо зазвичай у машинах немає стільки місця. Плюс ця доросла героїня перетягує всю вагу розповіді на себе, бо зрозуміло, що у неї більше досвіду, вона швидше розплутує якісь таємниці і вирішує питання, не виникає цієї пригоди, яка сталася б з дітьми, якби вони були без дорослих. Я думаю, Боже, що ж робити. Я її виводжу з оповіді, і от вони знову мандрують самі. А я думаю, Господи, а якщо це діти начитаються і поїдуть автостопом — це ж жах, ні, не можна. Не в 12 же років, хай у 17-18 їдуть! І знову ввожу ту нещасну героїню, яка мусить супроводжувати дітей у їхній подорожі.
Але це була реальна задача, як зробити, щоб вона не впливала на оповідь, але, водночас, була присутня як доросла, яка наглядає за малолітніми героями. І я вирішила, що окей, вони з нею домовляються, що вона приїжджає в якесь місце, малює етюди (вона за книжкою — художниця), а в цей час діти займаються своїми справами, потім вони переїжджають далі. Тобто таким чином я викрутилась, тому що дійсно постало таке питання, що робити. З одного боку, хочеться всі ці неймовірні пригоди, з іншого боку, розумієш, що потім начитаються і побіжать втілювати на свою голову.
Продовження пригод
Буде цикл — три книжки. Друга буде називатися «Від Хрулів до Зюзюків». У нас є дуже багато класних населених пунктів з химерними назвами. Я подумала, що це можна використати, і стараюся їх всі зібрати в одній оповідці. Друга буде ніби про відкриття України, про те, чому Україна зараз така, як є. Герої мандрують і говорять з людьми і потроху збирають пазлик про величезний шмат нашої історії — про Радянський Союз. Ця книжка — напівдокументальна, я використовувала там реальні історії людей, які пережили депортацію, заслання в Сибір, голодомор.
А третя книжка серії — про відкриття себе, це вже героям буде по 13 років, і вони в собі будуть знаходити якісь зміни, якось намагатися себе пізнати, сам сюжет я ще не придумала, бо коли та третя книжка буде, але знаю, що загальна ідея буде про пізнання себе.
304 thoughts on “Авторка книги «Що знаходять в Хрулях» Настя Мельниченко: про депресію, реальність без прикрас і дитячу літературу”