10 несподіваних фактів про Маріам Петросян

Історію про незвичайних дітей «Дім, в якому» вірменська письменниця Маріам Петросян писала 20 років, з 1991 по 2009 рр. Ще 10 років книга йшла до українського читача — і в 2019 її переклад нарешті видали у видавництві #книголав. Хтось у нас вже знав про цю книгу і гуляв її світом, де всім героям, як і тобі під час прочитання, хочеться сховатися. Хтось же тільки почув про неї — і поспішив прочитати або купити своєму підлітку, якому вона теж стане у пригоді. Але про саму Маріам обом категоріям читачів в Україні відомо небагато. Що ж, запрошуємо вас на невелике побачення із загадковою письменницею за допомогою десяти коротких фактів про неї.

З усіх персонажів книги «Дім, в якому ...» Маріам найбільше співпереживає...

Я не співпереживаю комусь із персонажів більше, а комусь менше за інших. У книзі кілька оповідачів. У момент написання кожної з частин, мої симпатії були на боці оповідача, від імені якого викладався текст. До переходу до наступного. По завершенню книги всі її частини я сприймаю як єдине ціле.

Найбільше Маріам Петросян подобається малювати...

Подобалося малювати на папері, тушшю. Я не дружу з кольором. На жаль, я вже давно не малюю, так що ця техніка мені зараз недоступна. Якщо захочу знову малювати, доведеться відновлювати втрачені навички.

Улюблена дитяча книга Маріам — це...

Вінні Пух і всі-всі-всі. Малюк і Карлсон. Дівчинка з Землі. Я їх брала в бібліотеці, приносила назад і знову забирала, щоб ніхто інший не взяв. Бібліотекарка мене дуже шкодувала. Думала, що я ніяк не можу їх дочитати. Казала, що вони мені не підходять за віком і час переходити на книжки для дітей старшого віку. Я пояснювала їй, що мені набридли книги для “більш дорослих”, тому що у дідуся — велика бібліотека і я там прочитала вже все, що змогла. І починала перераховувати: Вальтер Скотт, Фенімор Купер, Дікенс, Золя, Марк Твен, Томас Манн. Бібліотекарка після цього мене сильно не злюбила. За те, що я відверта брехуха.

Маріам Петросян вважає, що людям потрібно більше говорити про...

Взагалі-то людям краще б говорити поменше. Особливо в соцмережах.

Маріам Петросян створювала «Дім, в якому ...» близько 20 років, тому що...

Тому що не писала ввесь цей час постійно. Книга писалася з перервами по декілька років. Я продовжувала тоді, коли мені цього хотілося, не прагнучи завершити. Це був мій особистий ігровий простір, і він не потребував завершення, допоки мова не зайшла про публікацію.

У книги Маріам є своя фан-база; тим часом сама Маріам може назвати себе прихильницею...

Я не відношу себе до справжніх фанатів будь-якого твору або циклу творів. В тому сенсі, що не відвідую фан-спільноти, не пишу відгуки, не читаю фанфіки й не обговорюю улюблені твори з іншими фанатами. Але вважаю себе пошановувачем багатьох авторів. Для мене це виражається в тому, що я купую паперові аналоги їхніх книг. Якщо це цикл, то намагаюся зібрати всі томи. Оскільки місця в книжкових шафах давно не залишилося, купую лише найулюбленіші. У мене є майже весь «Дискосвіт» Террі Пратчетта, все що виходило у Джаспера Ффорде і у Чайни М’євіля. Зі старих — Ґрем Ґрін, Воннеґут. Якщо я побачу улюблену книгу в новому виданні й оформлення мені сподобається більше попереднього, я його куплю і заміню старе.

Найголовнішим своїм критиком Маріам вважає...

В першу чергу — себе. Адже якщо мені щось не подобається, то це щось і не дійде до інших критиків. Я мало кому показую незакінчений текст.

Вдома у Маріам завжди є...

Книги, кава і цигарки. У всякому випадку, бажано їх мати.

Якби Маріам могла повернутися в дитинство, вона б...

Ні за що не повернулася б. Не таке вже це й задоволення — ходити до школи. І в юність би не повернулася. Тільки в період після двадцяти, а краще — у 27-28 років. Ідеальний вік, на мій погляд. Розуму й досвіду вже досить, а старість ще не підступає.

Коли Маріам нарешті дописала «Дім, в якому...», то відчула...

Я не пам’ятаю конкретного відрізка часу, про який могла б сказати, що книга була дописана саме в той момент. Фінал надсилався частинами і кілька разів перероблявся. Останні зміни були внесені безпосередньо перед здачею в друк, вже в процесі редактури. І навіть тоді не було впевненості, що не зміниться щось ще. В цілому це “дописування” зайняло приблизно пів року, так що я можу сказати тільки про мої почуття, коли я дізналася, що книга вже видана. Це було полегшення при думці про те, що переробити вже нічого не можна.