Роман Клер Гейвуд переосмислює міф і розповідає про Елліссу, доньку царя Тіра, яка має успадкувати трон разом із молодшим братом Пігмаліоном. Але придворні інтриги забирають у неї це право. Після зради найближчих вона вирушає до Північної Африки. Там Еллісса будує Карфаген і стає його царицею, назвавшись Дідоною. Жінка зарікається комусь довіряти й забороняє собі почуття, проте несподівана поява Енея змушує її переглянути цю клятву.
Уривок з книжки
Розділ 1
ТІР
Елісса перекóчувала гральні палички між долонями. Їй подобалося, як вони потріскують — той дерев’яний, сухий стукіт, який вона могла створити одним лише рухом руки.
— Ти збираєшся кидати, Малий Шакале?
У голосі батька звучало нетерпіння, та вона бачила усмішку на його вустах. Від нового прізвиська їй стало тепло. Він почав називати її так останніми місяцями — але тільки тут. Лише в тиші, насиченій пахощами ладану, в його покоях. Лише коли вони були вдвох — ніби це була їхня таємниця.
Еліссі доводилося ділити батька з багатьма. З усім містом. Людям потрібна була його любов, його захист, його теплі та мудрі слова — так само, як і їй. Щодня вони приходили до палацу й вимагали уваги. Та для неї він завжди залишав частинку себе. Коли вона була меншою, він розповідав їй історії при світлі лампи, збирав із нею квіти в саду або тримав за руку, коли вона переступала слизьке каміння на березі моря.
Тепер вони грали в ігри. Йому подобалося навчати її, а їй — вчитися. Вони удвох чудово ладнали.
«Хай буде п’ять», — подумала вона й заплющила очі. Вона кинула палички і, коли глянула вниз, побачила, що лише дві показали свої білі черевця. Елісса зітхнула й уважно вдивлялася в дошку. Слонові голови її фішок-шакалів стояли насторожі, з піднятими вухами.
— Мені потрібна була п’ятірка, — пробурмотіла вона, — щоб довести цю фішку до кінця.
— А в тебе двійка. Так воно і є. Тепер — що ти будеш робити?
Батько дивився на неї тим знайомим поглядом, який водночас тішив і дратував. Він випробовував її. А вона понад усе хотіла його вразити. Для Елісси не було нічого гіршого, ніж почуватися дурною.
— Яку б ти пересунув? — несміливо спитала вона.
Батько мовчав, ніби не почув, спершись бородатим підборіддям на кулак.
— Не дозволяй загнати себе в пастку, Малий Шакале, — сказав він нарешті. — Ти мусиш бути хитрою. Думай, як твій супротивник. Знай, коли берегтися, а коли діяти сміливо.
Ту саму пораду він давав їй відтоді, як почав навчати цієї гри. Кілька місяців тому він би торкнувся одного з її шакалів або глянув промовисто, а тепер сидів нерухомо, мов камінь.
Елісса знову вивчала дошку.
— Тут немає безпечних ходів! — поскаржилася вона.
— Тоді зроби небезпечний. Стояти на місці не можна.
Вона перевела погляд з однієї білої шакалячої голови на іншу й нарешті підняла одну з фішок та пересунула її на дві лунки вперед.
Обличчя батька не виказало жодної емоції, коли він кинув палички. Чотири. Він узяв одну зі своїх фішок із головою пса й зняв її фішку з дошки. Щоки Елісси запалали, і вона сердито кинула палички у відповідь. Тепер їй уже не виграти.
— Молодець, Малий Шакале, — мовив батько, коли його остання фішка неминуче дісталася дому.
— Я програла, — буркнула Елісса, уникаючи його погляду, та грубо склала палички в коробку.
— Але ти добре грала.
Коли вона підвела очі, він усміхався.
— З кожною грою ти гостриш свій розум. Ти така розумна, мій Малий Шакале.
Вона не змогла стримати усмішку, хоч і досі була насуплена.
— Ти завжди перемагаєш.
— Не завжди.
— Зазвичай, — наполягала вона.
— Я зіграв набагато більше ігор, ніж ти. Ти ще маленька, доню. Як гадаєш, я народився з розумом царя?
Він дивився на неї якось інакше, і той погляд приглушив гіркоту поразки. Здавалося, він ось-ось скаже щось більше, і вона чекала. Та натомість він підвівся.
— Поцілуй брата перед сном.
* * *
Немовля вже поклали, коли кроки Елісси застукотіли в покоях. Вона пом’якшила ходу й навшпиньки підійшла до колиски з покаянною усмішкою, яка змусила Барсу, годувальницю, тихо засміятися.
— Він міцно спить. Не хвилюйся, — прошепотіла вона й відступила, щоб Елісса могла зазирнути в колиску.
Брат був загорнутий у м’яку вовну й лежав майже нерухомо, хіба що час від часу морщив носик. Вона вдивлялася в його обличчя та намагалася відшукати в ньому риси батька, проте було ще зарано. Можливо, він буде схожий на матір — із її високим чолом і маленьким плоским носом. Елісса сподівалася, що ні. Вона хотіла мати з братом щось спільне — схожість, яка змусила б людей усміхатися й казати: «Ось діти царя Маттана». Її вже хвалили за вигнутий ніс: «Дочка царя Маттана — інакше й бути не може», — говорили люди, а вона щоразу сяяла й тримала підборіддя трохи вище, ніби виставляла напоказ свою спадщину.
Обличчя власної матері вона не пам’ятала — лише теплу усмішку в обрамленні темних кучерів. Вона не знала, що саме успадкувала від тієї жінки. Про матір майже не говорили. Батько був якорем її життя й самоусвідомлення. Він був тим, хто нерозривно поєднував її з тим м’яким, сонним личком у колисці. Їй подобалося відчувати цей зв’язок — тепер він розходився від неї у двох напрямках, а не в одному.
— Можна я поцілую його перед сном? Батько сказав, що треба, — прошепотіла вона.
— Давай, — відповіла Барса. — Тільки не розбуди його.
Елісса нахилилася й легко торкнулася губами гладенького чола.
— Я тут, братику. Я берегтиму тебе. Я не дозволю, щоб із тобою щось сталося. Ніколи.
Вона знала, що Пігмаліон їй не рідний по матері. Але він був єдиним братом, якого Елісса знала, тож вона любила його всім серцем.
Коли вона випрямилася, Барса усміхалася:
— Йому пощастило мати таку сестру! — Вона обійняла Еліссу за плечі й легенько стиснула. — Ти прожила на десять років довше, ніж він. Ти йому потрібна. Йому знадобиться твій гострий розум, навіть якщо він поки цього не знає.
Щоки Елісси знову запалали від похвали.
— А з тією дурепою-матір’ю… — Барса клакцнула язиком і похитала головою. — Ашера, вибач мені! Не слід таке казати про твою матір.
Однак слово це злетіло з її язика з неприхованою відразою.
Елісса мовчала й насолоджувалася теплом руки на плечі. Від народження Пігмаліона вона проводила з Барсою менше часу. Вона розуміла, що брат потребує годувальниці більше, ніж вона, але це не заважало їй почуватися трохи покинутою.
Вони ще деякий час стояли так і споглядали спляче обличчя Пігмаліона.
Коли Барса заговорила знову, її слова звучали повільно, ніби вона зважувала кожне:
— Це й для тебе важливо, Еліссо, добре ставитися до брата. Подбати, щоб він піклувався про тебе так, як ти про нього.
Елісса відчула її погляд, але не відвела очей від колиски. Чому брат не мав би її любити? Батько завжди з ніжністю згадував своїх сестер, розповідав про їхні пустощі в юності — до того, як їх видали заміж.
— Колись він матиме велику владу! — провадила Барса. — Владу над державою. І над тобою. Зараз твоїм життям керує батько. Він усе вирішує й оберігає тебе. Одного дня його не стане — і тоді ти залежатимеш від брата. Ти мене чуєш, Еліссо? — Вона провела рукою по краю колиски й поклала її на маленькі пальці, що стискали дерево. — Тобі варто бути з ним лагідною. Любов брата — цінний захист для будь-якої жінки!
Елісса скривилася й різко відсмикнула руку. Вона й так любила брата. Їй не хотілося, щоб їй наказували це робити. І їй не подобалися розмови Барси про майбутнє без батька!
— Я піду спати, — сказала вона просто й відвернулася від колиски.
Вона відчула, як рука годувальниці торкнулася рукава її сукні, але знала: та не піде слідом. У Барси тепер був важливіший обов’язок, а Елісса була вже надто доросла й надто розумна, щоб слухати повчання, ніби вона дурненька й нічого не тямить.
