Коли хороші дівчата стають поганими: огляд еротичного трилера «Маестра»

Лайза Хілтон — нетипова випускниця Оксфорду, і вже точно не типова історикиня. Після книг з історичної тематики Лайза раптово видає «Маестру», еротичний трилер з сильною головною героїнею; а потім ще й для промотування книжки знімається у відвертих фотосесіях і чесно зізнається, що книжка обурює багатьох своєю сексуальністю. Що ж, авторки блогу Yakaboo вже перевірили, наскільки це правда, прочитавши український переклад Євгенії Кононенко, який вийшов у видавництві «Рідна Мова».

Оглядачки

Юлія Дутка: Анотація. Все почалось з анотації. Історія месниці-мистецтвознавиці, яка прагнула всесвітньої справедливості хоча б стосовно себе. Наївна дівчинка перетворилась на хижачку. До своєї мети вона йде через секс та періодичні смерті недругів. Давно хотіла щось таке прочитати. Та чи виправдала «Маестра» мої сподівання чи змусила плюватись після того? Зараз розповім.

Віталіна Макарик: Окей, я упіймалася на обіцянку прочитати про «брудні таємниці світу мистецтва». Там, за важкими дверима сховищ аукціонних домів я ще не бувала (у книжках, маю на увазі, в реальному ж світі й поготів!). Та й талановита, пристрасна і сильна в усіх сенсах героїня спроможна надихнути. Але чи сталося це у випадку з «Маестрою»? Хм, усе не так однозначно.

Art as crime

Віта: Але починається усе з мистецтва… Ні, окей, починається все з оргії у пролозі, але мистецтво з’являється майже одразу, адже головна героїня на ім’я Джудіт працює в аукціонному домі «Британські картини». Вона справді щиро закохана в мистецтво, але ця любов поєднується із травмою маленької дівчинки з незаможної сім’ї, яка усе свідоме життя прагнула стати частиною вищого класу, увійти у коло тих людей, як мистецтво знають і цінують, які ним, зрештою, володіють. Та з’ясувалося, що ні глибокі знання, ні володіння кількома європейськими мовами, ні досконале знання етикету, вичитане з романів і глянцевих видань, не дають цей щасливий квиток до вищого світу.

Тож замість посісти місце експертки, Джудіт лишається однією з асистенток, які ганяють на дрібні завдання і вплутують у брудні афери. Коли дівчина додає два й два й озвучує шефу підозру щодо певних речей, які відбуваються у «Британських картинах», її швиденько звільняють. Але Джудіт уже відчула смак мистецтва і смак крові, тож вона буде діяти, аби дійти до своєї мети – стати важливою особою у сфері мистецьких аукціонів. Втім, дорога до цього буде дуже…гм…звивиста, якщо так можна сказати.

Бо хіба для того, щоб зробити собі ім’я мистецтвознавиці, треба було робити все те, що робила вона? Що скажеш, Юлю?

Юля: Я не така прошарена в мистецькому світі, але знаю, що зробити собі ім’я, виконуючи дрібні завдання, неможливо. Треба виділятись, трохи бунтувати, намагатись запам’ятатись, словом, є способи досягнути успіху, залишившись у правовому полі… 

Спочатку «Маестра» мені подобалась (пролог-оргія – це було несподівано!): симпатична героїня, яка прагне змінити світ (хоча б світ мистецтва). Історії дівчаток на побігеньках знайомі до болю (згадувала, як в універі була на практиці в газеті й писала те, чого досвідчені журналісти не хотіли), бажання все змінити в житті – теж зрезонувало. Я співчувала, коли вона стикнулась зі справжнісіньким гарасментом, бо це просто бррр. А далі… далі почався якийсь лютий треш, який то бісив, то ще більше бісив. 

У літературному творі все має бути обґрунтованим, і десь на моменті звільнення у цій книжці почало бракувати мотивів, логіки, а разом з тим і моєї читацької любові. Почався трилер, і хоч трилери я люблю, але геть не такі. 

Crime as art

Юля: Good girl gone bad. Звільнилась і пустилась берега – про це, мабуть, мріє чимало офісних працівниць (і працівників). В мене теж було таке бажання. Джудіт (хоча вона тепер Лорен!) робить це феєричніше (ніж я собі уявляла можливий алкотріп безробітної): Франція, Лазурове узбережжя… дорого-багато і з чоловіком, який її геть не приваблює: огрядний, спітнілий і взагалі… Треба якось його позбутись, щоб потусити по-справжньому. Мені його шкода, він же зовсім не погана людина, щоб… А Лорен доведеться тікати. І вона це заслужила. 

Її кримінальна кар’єра починається з необережного злочину, а потім – жодної випадковості. Вона так просувається до вершини, на якій себе бачить. Можливо, хтось і може виправдати її вчинки, але я (навіть зі своєю палкою любов’ю до трилерів, маніяків та іншої масакри) бачу тут невмотивовану жорстокість. Коли смерть не потрібна ні для розвитку сюжету, ні для персонажа.

«Я десь прочитала, що люди значно менше переймались б тим, що інші думають про них, якби знали, як рідко хтось взагалі про них думає».

Через сторінки Лорен постає як справжнісінька психопатка, яка не дбає ні про кого, крім себе. В ціннісній парадигмі якої є тільки Я, для якого не існує суспільних надбудов типу законності та моралі. Вона, звісно, не гуляє з автоматом, стріляючи в кожного, хто гляне скоса. Але щось мені підказує, що до цього недалеко, бо останній бастіон спротиву жазі крові впав. 

Віта: Лорен (називатимемо її тепер так) каже, що з кожним разом вбивати все легше. Я б сказала, невиправдано легко. Ти вище писала про мотив – так от, якби ж у героїні була якась внутрішня мотивація! Якби авторка хоча б натякнула, що відбувається у неї в голові, в душі. Адже зрештою кожна наступне вбивство виявляється ще більш ретельно продуманим і прорахованим, а отже, Лорен до нього готується певний час. Що спонукає її обрати настільки радикальний спосіб розв’язання своїх проблем? Чи вона з самого початку схильна до насильства чи апетит до крові з’являється в процесі? Мені дуже не вистачило оцієї внутрішньої мотивації, психологічної основи портрету головної героїні. Тому вона – яскрава, але радше як вбраний у брендовий одяг манекен у вітрині дорогого бутика, аніж як жива людина…

Втім, не можна заперечити, що злочини Лайза С. Хілтон (особливо – способи уникнути покарань за вбивство) продумала доволі ретельно. Для тих, хто любить трилери, це справді цікаво. Власне, авторка спробувала сподобатися дуже різним групам читачів. Для тих, хто захоплюється історіями з середовища вищого світу, вона додає гламурного блиску – всі ці розкішні ресторани та крамниці, в яких буває головна героїня. Ну а ті, хто люблять «гаряченьке», теж без своєї полунички з перчиком не залишаться. Адже роман цілком виправдовує позначку «18+» на обкладинці: відвертих і розкутих сцен тут таки багато!

Sex as sex

Віта: З’ясовується, що наша поціновувачка мистецтва – ще та штучка! І не менш сильно, ніж роботами старих британських художників, вона захоплюється закритими вечірками, які легко й невимушено перетікають в оргії. Чоловіки та жінки у різних поєднаннях і конфігураціях, трішки БДСМу, багато сексу (втім, без якихось виняткових девіацій) – це те, що Джудіт-Лорен подобається, без чого вона не може повноцінно жити і чим, звісно, ділиться у цій історії.

Треба віддати належне: сексуальні сцени виписані достатньо гаряче, відверто, але не вульгарно. Не скажу, що вони аж такі незамінні й аж так рухають сюжет (хоча в певних фрагментах – таки так), але приємної напруги й інтриги додають. 

Юля: Читати «Маестру» гаряче і таки цікавіше, ніж «50 відтінків…» (читала, авторитетно заявляю) – про пролог вже згадувала. Давно мене так не інтригувала література. Але… не знаю, чи варто скочуватись в натуралізм та описувати всю механіку – це ж не інструкція для тих, хто прагне відтворити, а література, яка все ж щось залишає за кадром, тренуючи увагу читача. То безладні контакти, то доволі тривалі стосунки – здається, що Джудіт знає, чого хоче, але не те, щоб конкретно. Тож вона постійно в активному пошуку.

Персонажі-ловеласи обох статей мене якось не зачіпають. Їм часто бракує глибини. Ось і тут: дизайнерський одяг, гроші, жага помсти та просто жага – і все. Хоча Джудіт будує плани на майбутнє, вона залишається порожньою. Її капітал – врода, а це те, що з часом, скільки б грошей не вкладала, все ж вичахне – і якщо вклала справді багато, то може й гірше бути. 

Після «Маестри» нічого не залишається, хіба що слід червоної помади на дзеркалі, який хочеться стерти. Зовсім не моє чтиво, бо мотив таки має бути. 

Кому варто читати

Юля: Тим, кому подобаються історії в стилі «50 відтінків сірого», в яких є сюжет поза сексуальними пригодами.

Віта: Тим, хто любить почитати про «красиве життя», але хоче, що в цій історії було трохи сексу й трохи крові.

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто від книжки, маркованої як «психологічний детектив», очікує таки якоїсь глибинної психології.

Юля: Тим, хто хоче бачити логічний сюжет без необґрунтованих рухів.

Схожі книжки:

Юля: Дещо схожі за настроєм з такою ж штучкою у головній ролі книжки Клої Еспозіто «Шалена» та «Погана». Це теж трилогія, тож ще має бути третя частина. 

Віта: Важливо: у «Маестри» є продовження 🙂 Тож якщо вам сподобалася ця книжка або просто цікаво дізнатися, до чого докотилася головна героїня, читайте продовження історії – роман «Доміна».