Книжка, в якій пульсує кожен рядок. «Любов не минає» Тетяни Трощинської – це щоденник мами, яка втратила сина внаслідок важкої хвороби. Авторка не просто ділиться своїм болем. Вона говорить з читачем мовою пам’яті, мовою спогадів та мовою любові, яка нікуди не зникає. І все це відгукується у кожному з нас. Адже ми українці. Ми знаємо, як це – коли болить.
В книжці також подані роздуми тих, хто намагається жити далі після болючої втрати. А також поради фахівців щодо того, як підтримувати тих, хто пережив подібне.
Уривок, який ви прочитаєте нижче – це не просто фрагмент книжки. Це відлуння гіркої порожнечі та водночас доказ того, щоб любов не згасає навіть у найтемніший час.
Уривок з книжки
Любов не минає. Щоденник мами, що втратила сина
Моєму дорогому синові, Тарасу Федоріву, який своїм коротким і наповненим життям зробив кращою мене, нашу сім’ю, цей світ, який мріяв написати книжку про те, як він переміг рак, але тепер я змушена писати про те, як любов перемагає смерть.
А також усім нашим синам і донькам, які пішли від нас, але дали нам щастя, погодившись стати нашими дітьми. Ми відчуваємо вічну вдячність за те, що були і залишаємося їхніми батьками.
Я Тетяна Трощинська, журналістка і мама. У 2023-му році мій 18-річний син Тарас Федорів, першокурсник Києво-Могилянки, помер від онкозахворювання.
У 18 років за 18 днів. Ми намагались його врятувати до останньої хвилини життя.
Так починається мій аудіоподкаст «Любов не минає».
Ця книжка побудована на основі мого щоденника про те, що переживає мама, яка втратила дитину, та аудіоподкасту, який виходив на Радіо Культура.
Це мій досвід і мої думки.
І це дуже чесна розмова.
Тарас помер 17 квітня 2023 року.
Я б ніколи не хотіла робити це. Я б ніколи не хотіла мати досвід, щоб писати або розповідати про втрату сина. Але великим відкриттям для мене стало те, що коли я почала говорити публічно про те, що Тарас помер, то мені написало багато людей, які не мають публічних майданчиків говорити про загибель і смерть своїх дітей чи своїх близьких.
І як би це боляче не прозвучало, дехто говорив, що в сенсі наявності майданчика в мене є навіть якийсь певний привілей.
Бо я можу вголос говорити про своє горе.
Багато людей писали, що вони втрачають близьких, і вони відчувають, що не всі люди готові з ними говорити про їхню втрату, не знають, як.
У країні, яка одинадцятий рік перебуває у війні, з них три роки дуже гарячої фази, при величезній кількості смертей — ця тема і в досі табуйована.
Є низка тем, яких ніхто не торкається.
Я говорю про це далі.
Як наш мозок реагує на втрату.
Що таке травма і чи справді працюють етапи переживання горя.
Як висловити співчуття.
Що відчуває тато і чи має він право плакати.
Що переживає родина, коли дитина опиняється у паліативному відділенні.
І ще одна важлива й непроговорена тема: що робити батькам, які далеко не старі, у яких ще частина життя попереду, але їхньої дитини вже немає: помер чи загинув.
Що вони мають робити далі у своєму житті, як шукати сенс?
За великим рахунком, у мене 24 лютого 2022 було більше надії, ніж зараз. Наш Тарас був живий. Було більше розгубленості, звісно, але більше надії.
Але за останні два роки без нього я навчилася розуміти, що завжди є люди, яким справді може бути гірше ніж тобі.
І якщо ти можеш говорити, працювати, битись, можливо, у тебе є шанс йти далі.
Я не хочу вас вчити, як правильно жити із втратою. Я намагатимусь пройти частину шляху разом з вами. І, можливо, це допоможе не лише мені. І цей текст точно не замінює психотерапію і професійну допомогу (якщо є така потреба). Більше того, усі мої розмови з експертами та експертками — це психоедукація на основі власного досвіду. Усім їм я дуже вдячна з згоду на участь у подкасті і за готовність поділитися своїми знаннями.
І окремо скажу про фото, яке на обкладинці. Цю серію Тарасових фотографій його друг надіслав мені після його смерті, я їх не бачила раніше.
Я їх дуже люблю. Він тут ніби зникає, і ти намагаєшся вхопитися за повітря, яке нас розділяє. Він ніби зникає, але залишається зі мною назавжди.
5 липня 2023
Я хочу повернутись в один день.
Була страшна спека, липень, я на новій роботі перші тижні, і ось у вихідний, коли я розпустила усіх, хто міг мені допомогти, раптом дзвонять, що я терміново маю бути на якійсь суперстратегічній нараді, яку точно не можна пропустити.
Тарасові було 4 з половиною, зумів не було, таксі все не їхало, я схопила його і ми побігли.
Дорогою він заснув у метро, і я пам’ятаю, як йшла з ним на руках, пішки з «Університету» на Малевича, на вулиці обідня пора і +35, я на височезних підборах (ну так було треба в той момент), і Тарас спить на руках, досить вже здоровий дядько.
Я сердита на все, це кінець світу, як всі могли мене покинути, хіба їхні справи важливіші за мої, і чоловік, і мама, і тато, і брат, і дитсадок, навіщо ця нарада, чому він заснув, міг би сам ногами йти і т. д.
Але я не можу повернутись у цей день.
Як і в тисячі інших днів. Я б хотіла знову злитися, жаліти себе, вірити — що ось вони, справжні проблеми, ну чому все так сьогодні невдало. Я хотіла б повернутись у будь-який день. Але так не буває.
Але ось згадала, і вважай — повернулась.
У кожному метелику я відчуваю світлу Тарасову душу. Цього літа вони прилітають до мене особливо часто.
І чую його слова. «Мамо, не драматизуй. Все можна вирішити».
Не все, мій зайчику.
1. Чому розмови про смерть – табу
Я ношуся з думкою, чи не зробити подкаст. Але якось не наважуюсь: це дуже особисті переживання, дуже «мої».
Восени 2023 року у коротку відпустку приїхала моя Оленка — Олена Нагорна, військова психологиня та моя подруга. І це як знак.
Кажу їй: «Давай запишемо розмову. А потім — як вийде».
Починаю з того, що я зустрічаю дуже багато реакцій на мої пости, інтерв’ю, і люди дякують за те, що я говорю прямо про втрату. І я інколи гублюся, я не знаю, що відповідати на ці подяки, чесно скажу. Я не розумію, як тут можна говорити не прямо, або якось інакше, але у мене є відчуття, що для багатьох людей, це табу навіть на рівні слів, мабуть.
Олена Нагорна каже, що це, власне, про невідомість:
«Насправді ніхто з нас про смерть не може знати на 100%. Ні коли вона станеться, ні як вона станеться, ні з ким вона станеться, ні що після неї відбувається. А те, що найбільш невідоме — те найстрашніше, наповнене величезною кількістю міфів і легенд».
А найголовніше — що в нашій культурі є така «драматизація» смерті. Нам складно дивитися на це зі світоглядної точки зору, що смерть є частиною життя.
І коли ми говоримо про смерть (чи загибель) старшої людини, то це ніби частина плину життя. Смерть дітей завжди страшна і ти завжди ніби німієш, щоб про це говорити.
«Але якщо ми відмовляємось від усвідомлення такого розвитку подій, — каже Олена, — ми позбавляємо себе величезної кількості ресурсу, який міг би давати нам сили й натхнення раціонально і, головне, ефективно використовувати наші життя. Бо частину свого життя ми живемо так, ніби воно триватиме вічно».
Я часто ловлю себе на думці, що хочу всім розповісти, яким прекрасним був Тарас. Студент, чудово вчився, чудова іронічність, доброта, ще купа всього, що нині, зрештою, може, це й не має значення.
Але це ніби спосіб довести собі й іншим, що ми, батьки, рідні, всі були хорошими і чинили правильно. А з хорошими людьми, які чинять правильно, не стається біда.
Насправді ні. Будь-що стається з будь-ким.
Тим не менше, я згадую, що Тарас за свої 18 років встиг бути таким зрілим, зробити якісь наповнені сенсом речі, яких ти ніби не очікуєш від такого юного фактично ще підлітка. І це мене спонукало потім кілька днів думати про те, що життя може бути таке коротке, але і таке усвідомлене.
Але ми зазвичай сумуємо за тим, як багато він ще міг зробити, і не думаємо про те, скільки він вже встиг зробити.
«Абсолютно правильно, — погоджується Олена. — Бо наші розмови про вихід з життя іншої людини є дуже егоїстичними. Тому що в цей момент ми говоримо і переживаємо, не стільки за людиною, як за кровинкою, частинкою нашого тіла. І головне — за нереалізованими нашими очікуваннями, мріями і бажаннями. Так, наче б то ми з цією людиною пов’язували свої плани. І ця смерть не просто позбавила нас цього задоволення спілкування, а позбавила нас можливості реалізувати наші плани, наші очікування, наші бажання. Ми дійсно інколи просто не маємо сил і ресурсу говорити і навіть думати про те, що у цієї людини життя могло бути значно більш ефективним, ніж, наприклад, у нас».
Але й справді: у всіх нас різний таймлайн, в когось він 18 років, в когось він 56, в когось він 102 роки, але всі ми різну кількість усього важливого і цінного можемо вмістити у це життя. Цей вимір, ця наповненість залежать від самої людини. І ми іноді не можемо осягнути досвід, слід, який залишила людина по собі.
«А коли вмирає чи гине людина юна, ми просто в своїй уяві не можемо оцінити ті процеси, які відбувалися з нею, з її душею, з її розумом, з її сенсами життя саме в той момент, тому що ми їх не можемо пережити. Бо ми можемо переживати тільки свою взаємодію, свої взаємостосунки», — каже Олена Нагорна.
Я думаю, що кожна людина — це всесвіт, і коли поєднується два всесвіти, виникає ніби нова система. Та коли один всесвіт йде від нас? Коли ця система руйнується, що відбувається? Один всесвіт, що лишається, він уже не такий.
Я лишаюсь, але я інша.
«А можливо створюється новий всесвіт? — припускає Олена. — Можливо, в процесі цієї величезної емоційної напруги народжується ще щось»?
Про це дуже важко думати. Я знаю, що кожна мама, яка зараз це читає, мама, тато, інша людина, яка втратила свою близькою людину, ставить собі запитання, як я без нього? Може це егоїстично, але це чесно. «Як я тепер без нього?» — питаємо ми.
І коли я починаю запитувати себе, навіщо я сама прийшла в цей світ, що я можу зробити без нього, десь в глибині душі, знаєте, ця думка б’ється як зрада. Тому що я без нього — я уже не та. З ним я була повною, ніби як наповненою. А без нього — яма, провалля.
І головне — це невідомість, цей темний простір, наповнений нашими страхами. У нас був зв’язок. У нас були надії. У нас було якесь бачення, нехай ілюзорне, але бачення розвитку цього взаємозв’язку і майбутнього.
«Це реально не стало твоєї частинки, — погоджується Олена. — Але хто сказав, що смерть людини дає нам право цієї частинки позбутися? Це лишається. Власне, зараз психотерапія горя й горювання, вона так само говорить про те, що горювання — це якраз і навчання побудови нової форми стосунків з людиною, яка пішла».
