3 березня відзначається День письменника. До цієї дати я вирішила розпитати українських авторів про їхній шлях від першого написаного тексту до факту, що вони стали письменниками — тобто публікації книжки (чи у книжці). Скільки часу минуло, що стояло на заваді та які фактори були визначальними у появі видання? Як дебютувати так, щоб за першу ж публіцистичну книжку отримати Шевченківську премію? Своїми історіями поділилися лауреатка Шевченківської премії Євгенія Подобна, Дорж Бату — автор, що зібрав у 2019 році найдовшу за всю історію Книжкового Арсеналу автограф-сесію, письменники, що вже мають у своєму доробку не одну опубліковану книжку, а також тогорічні яскраві дебютанти.
Писати я почав класі у шостому-сьомому (1992–1993 рр.) — словом, це було давно і ганебно, повірте. Типові епігонські фентезійні епопеї хлопця, який начитався Толкіна, Лейбера, Муркока та інших класиків. Всі ті тексти не надруковані — і поки я при здоровому глузді, ніколи й ніде надруковані не будуть.
Перше завершене й більш-менш пристойне оповідання мало назву «Повернення» (1997), в ньому Мерлін повертався в країну після тривалої відсутності (як ми знаємо з легенд, його на віки ув’язнили у пагорбі; а надихнувся я, звісно ж, знаменитою трилогією Мері Стюарт, досі українською не виданою). Вперше це оповідання надрукували в 1999 р., потім багато разів передруковували. Перша публікація — слабеньке оповідання «Ангел-хранитель» в альманасі «Майдан-ХХІ» (1998); відтоді жодного разу ніде не світилося і, сподіваюся, не буде.
Перша книжкова публікація була російською — в ті роки більшість тих, хто писав фантастику, орієнтувалися саме на той ринок. Це був 2000 рік, перший том того, що мало бути (і на щастя, не стало) нескінченою фентезійною епопеєю. Називався він «Отчаяние драконов», вийшов у «Армаді» накладом 12 тис. примірників, і ще 7 тис. потім додрукували. Таке собі епігонське фентезі, місцями доволі наївне; реанімації, боюся, не підлягає. Цікаво, що взагалі-то права на нього у 1998-му році купило «ЭКСМО», але через кризу не видало.
Перша книжкова публікація українською — «Бісова душа, або Заклятий скарб» (2003, до того у 2001 — перша журнальна в «Однокласнику»). Брати Капранови тоді відкрили хіба не першу з часів незалежності України фантастичну книжкову серію українською «Алфізика», мені розповів про неї один із колег, я надіслав рукописи — і справа пішла!
Кожна нова книжка тоді сприймалася як свято, як підтвердження того, що ти комусь потрібний і робиш щось, що насправді варте уваги. Звертав увагу тоді на все: чи зробили до книжки оригінальні ілюстрації (якщо зробили, а не поставили колаж чи закордонну — «Круто! Мене ілюструють!»), яким накладом видали.
В конкурсах тоді я участі, здається, не брав — принаймні в книжкових (та й чи були вони для жанрової фантастики?)
Кілька годин тому [коментар був записаний 1 березня — прим. авт.] надіслав видавцеві свій третій текст (цього разу у співавторстві з Крістіною Федорович, спекулятивна енциклопедія «Книга вигаданих неістот») і усвідомив, що всі три книжки були написані взимку.
Перша публікація — «Підземні ріки течуть», збірка короткої прози у жанрі екзистенційних жахів. Все почалося з задуму створити набір історій, що за правильного прочитання разом розкриють ще одну, додаткову, що сформується у голові читача.
Майже весь рукопис був готовий взимку 2017: 6 історій із запланованих 7. Тієї зими я вирішив спробувати щось зробити у літературній сфері, оскільки гурт, де я до цього грав, остаточно розвалився, а історій, що потребували втілення, лишалось ще багато. Точкою відліку збірки саме як книжкового проєкту вважаю 26 січня 2017: тоді доля звела нас в одному гостелі з Юрієм Андруховичем, і це знайомство допомогло усвідомити, що спробувати таки варто. Решта року пройшла під знаком художніх перекладів, до збірки повернувся у серпні 2017, дописавши оповідання «Острів» — напевно, найскладніше з книжки. І тоді ж подав рукопис в єдине на той момент видавництво, що могло видати літературу такого штибу — «Видавництво Жупанського». Про те, наскільки непросто потрапити до «Альтернативи», знають, мабуть, всі автори-початківці, тому коли Олексій [Жупанський] запропонував видати збірку, для мене це був щирий подив. У жовтні того ж року несподівано з’явилось оповідання «Де не ходить смерть», взимку 17–18-го збірку було відредаговано, а у березні 2018 з’явилась на полицях книгарень.
До книжки я замовив буктрейлер у своєї доброї подруги Анжели Шустер, потім він взяв кілька перших місць у всеукраїнському конкурсі буктрейлерів (так, такі існують!) і кілька артів у різних художниць, але всі вони досі чекають на кращі часи. Певно, тут була моя помилка: всі малюнки відрізняються за стилем, тому навіть якби видавництво дало добро на ілюстрації, половину довелося б викинути. З правильних кроків, як можу оцінити вже зараз — розповідати про книгу за два місяці до її виходу. Уривки, уточнення мітології, цитати з неіснуючих джерел — це допомагає призвичаїти потенційних читачів до світу книги і чекати на вихід разом з автором.
Сашко Завара, автор книжок «Песиголовець» та «Гелтер Скелтер»:
Твір, який згодом став надрукованим дебютом, був написаний у 2010 році. Писався близько пів року, але книжкою рукопис став у 2013. Проміжок чималий, щиро кажучи, але і ситуація була дещо інша, не та що зараз.
Про літпроцес в Україні не знав майже нічого, підозрював лише, що все робиться, як у кіно: надсилаєш рукопис, у тобі бачать справжнього генія, а далі до тебе збирається черга за автографами. Тож потрібно було з чогось починати. Спочатку гуглив всі видавництва, які є в Україні, та пропонував рукопис туди, де теоретично могли би взяти прозу такого роду. Чесно, зараз навіть не пам’ятаю, щоб мені відповідали на листи. Нинішня комунікація між видавцями і потенційними авторами значно краща, а тодішнє мовчання сіяло зневіру. Наступним етапом стало вишукування мейлів вже більш-менш відомих письменників, але з того боку теж була тиша.
Отак загалом минули майже три роки. Але потім у системі щось надломилося, або просто прийшов мій час. У книгарні, на поличці з укрлітом, я побачив і одразу зацікавився книжкою незнайомого мені тоді письменника Олексія Жупанського. Роман прочитав на одному подиху і був у захваті від того, що в Україні є така проза, альтернативна, своя. У книжці традиційно вказувалися контакти видавництва, і як виявилося — Олексій мав до нього безпосередній стосунок. Звісно, я написав на вказану адресу і на мій подив, здається, вже наступного дня отримав відповідь. Це було дуже незвично. Ми почали листуватися, так все й закрутилося. Дякую Олексію, що повірив тоді у мене, а редактор добряче поганяв по текстах. У той період нарешті став почуватися на своєму місці.
Мій перший великий текст — трилер «Я пам’ятатиму твоє обличчя» — писався протягом одного року прямо на роботі (я тоді була старшим касиром в супермаркеті електроніки) в період 2012–2013 років.
Якогось складного шляху до видавця мені не випало, адже роман був опублікований у Discursus влітку 2014 року. Так сталося, що я була знайома зі співзасновником видавництва, і ми раніше мали розмову про те, щоб я сідала писати книжку. Цей діалог відбувся ще до того, як Discursus почав свою роботу, тоді я писала вірші та оповідання на соціальні теми. Отже, історії про таємничі вбивства в селі від мене не чекали (нервово сміється).
Зрештою, я шалено вдячна, що тоді мені не відмовили!
Дорж Бату, автор бестселерів «Франческа. Повелителька траєкторій» і «Франческа. Володарка офіцерського жетона» та рекордсмен за тривалістю письменницької автограф-сесії на Книжковому Арсеналі:
Перший текст був написаний у 1984 році. Перший опублікований у 2018. Яким він був за ліком, чесно, не рахував. Шлях між першим написаним і опублікованим був довгим і заплутаним. Я не розсилав листи. І взагалі не планував публікувати «Франческу». Мені у коментарях [на фейсбук-сторінці, де були вперше опубліковані історії про Франческу — прим. авт.] писали-писали, а я лише сміявся. А потім Іванна Коберник (відома журналістка, телеведуча — прим. авт.) написала у ВСЛ, і ми з Миколою Шейком та Мар‘яною Савкою вирішили спробувати, що з того вийде. Після редакції Олекси Негребецького мої тексти стали значно кращі. Та Олекса звертав увагу лише на стилістику — персонажі та проблематика не змінювались. Послідовність історій хоч злегка змінювалась, але не кардинально.
Олег Коцарев, письменник, журналіст, автор роману «Люди в гніздах»:
Моя перша публікація — збірка «Весло Слова» 2000 року, до якої ввійшли вірші учасників однойменного літературного угруповання. Це Роман Трифонов, Ганна Яновська, Валерія Осипова, Тетяна Зуб, Оксана Носкова, Роман Шавирін і я. Більшість із моїх віршів там були або того ж 2000 року, або 1999-го. А перша персональна книжка, «Коротке і довге» з’явилась у 2003-му, за наслідком другого місця на «смолоскипівському» конкурсі. Там переважно були вірші 2000–2002 років. Отже, між написанням і публікацією минуло близько 1–3 років. Що я робив у цей час? Писав, потроху виступав, знайомився з іншими поетами й поетками (тут чимало поміг Семінар творчої молоді в Ірпені), подавався на конкурси. Щодо взагалі першого мого тексту — тут визначитися важко. Були й геть дитячі спроби а-ля «Україна мати рідна, ти на захід дуже східна», і підліткові в 11 класі — їх я й не намагався опублікувати.
У мене все банально: років у 16 — перші осмислені вірші, в 17 — перша збірка. 2000 і 2001 роки відповідно. Між ними — літстудія Тетяни Яковенко у Вінниці. Потім дві збірки в стіл (дипломні роботи) і плавно міграція в переклад, а вірші перейшли в окрему історію. Перша проза: оповідання в збірці «Залізниці, потяги, вокзали», 2016.
Збірка називалася «Сарматське коріння» і вийшла в «Тезі». Перший переклад — шумеро-акадський епос за рос підрядниками вийшов в університетській хрестоматії «Література Давнього Сходу»).
Твір, який згодом став надрукованим дебютом, був написаний у 2010 році. Писався щось близько пів року, але книжкою рукопис став у 2013. Проміжок чималий, щиро кажучи, але і ситуація була дещо інша, не та що зараз.
Андрій Новіков, письменник-дебютант, автор книжки «Останній спадок»:
«Останній спадок» писався близько п’яти років, але всерйоз текст почав набирати обертів у останні два (це десь 2016–2017). Близько пів року я чекав відповіді від видавництв, але абсолютно всі надіслали відмову. Тоді текст носив ще робочу назву «Виродження» і я вирішив зробити щось, що б покращило цей текст у очах видавців, що б підтвердило мої серйозні наміри до роману ще й у якості проєкту. Ми з друзями створили обкладинку та буктрейлер, я відредагував та трішки змінив текст і знову розіслав видавництвам. Тільки після цього «Клуб сімейного дозвілля» вирішив узятися за твір, а мій друг Макс Кідрук допоміг із рекомендацією на заднику обкладинки:) Ми чимало попрацювали із редакторкою, вирішили змінити назву і от «Останній спадок» вийшов на початку 2019 року й майже за три місяці розлетівся увесь його перший тираж, розміром 3000 примірників. Тож одразу додрукували ще 4000.
Євгенія Подобна, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика» за книжку «Дівчата зрізають коси»:
В мене збіглися обставини: я знайшла оголошення, що команда волонтерів готує книгу про Авдіївку і шукає волонтерів — людей, готових їхати у фронтове місто. Я зголосилась і написала тоді три тексти. Водночас — через конкурс «Самовидець» — один із текстів опублікували в збірнику разом з текстами інших переможців, оскільки він увійшов до десятки фіналістів. Обидві книжки вийшли з інтервалом в тиждень, тому це два перших опублікованих тексти.
А ще колись, в рочків 19, я посилала вірші на конкурс, і нічого не виграла та ні в які списки не пройшла. А рік тому випадково дізналась, що організатор-видавець через кілька років сам опублікував один з тих віршів в тематичній збірці.
Анастасія Ар’є, авторка книжки «С асфальта на траву»:
Я пишу стільки, скільки себе пам’ятаю. В дитинстві вигадувала казки та пісні, в підлітковому віці писала короткі оповідання та вірші. Під час навчання в університеті писала лише прозу, і в 2009 році насмілилася подати одне з оповідань на публікацію в альманах студентських робіт.
Над першою книгою почала працювати в 2017 році, але в 2018 залишила її через виснаження на роботі. Повернулася до рукопису взимку 2019, весною передала його коректору, в серпні відкрила передзамовлення і зібрала 70 % коштів на тираж. В жовтні 2019 вже отримала свої книжечки, а в листопаді обіймала читачів на презентації і відправляла книги в різні міста України та в інші країни.
Наталія Довгопол, авторка книжок «Карпатська казка, або за десять днів до Купала» та «Шпигунки з притулку “Артеміда”»
Важко говорити про найперший текст, бо найперший був років у шість. Після кожного слова я ставила про всяк випадок крапку, а нове писала з великої літери. Цей шедевр, на жаль, не зберігся.
У підлітковому віці писала вірші, й поему про таємне життя курей було опубліковано в шкільній стінгазеті, отетавсьо. Коли вчилася в Америці, у шкільній творчій збірці опублікували моє оповідання англійською, навіть порадили написати щось у New Yorker, але там мені чомусь відмовили в публікації :).
Були публікації поезій та оповідань у журналах у студентстві, видана повість у журналі «Дніпро» у 2009, навіть із дуже пристойним гонораром. Але письменницею я себе не вважала, хоча дуже хотілося.
Щодо чогось об’ємнішого, «Карпатську казку, або За десять днів до Купала» я написала у 2008, ще навчаючись в університеті. Мені було 21. Подавала її на конкурси, але далі короткого списку не проходила. Після того постійно щось писала, але майже нікуди не подавалася — конкурсів стало менше, а я більше займалася театром і науковою роботою. Кілька разів, правда, безуспішно надсилала романи на «Коронацію слова». Так само безуспішно я стукалася в видавництва, переважна більшість з яких навіть не відповідали.
Зрештою «Карпатську казку» я опублікувала у 2018 (через десять років після написання) в електронному вигляді — подала на конкурс «Ліричне фентезі» у «Видавництво Стрельбицького». Там я вирішила видати ще два романи, які в мене назбиралися за ці роки, а потім «почати все з чистої сторінки».
Узимку 2018 року я прийняла новорічну резолюцію, що таки зроблюся письменницею, що видаватиметься і ввійду в український літературний процес. Я почала моніторити конкурси, сторінки видавництв, новини письменників у соцмережах тощо. І почала багато писати — як ходити на роботу — щодня й цілеспрямовано.
Той рік виявився дуже продуктивним, адже я не лише краще зрозуміла ринок, а й вдосконалила свій стиль (не вірите — спитайте в моєї чудо-редакторки Олени Рибки з «Вівату»). Вона в мене повірила й підтримувала тоді, коли більшість людей з видавничої сфери ігнорувала. І хоч «Віват» два роки поспіль відхиляв рукописи, я постановила, що напишу щось таке, що їм точно сподобається. І зрештою я це зробила :).
Тож якщо говорити про першу друковану книжку, то це «Шпигунки з притулку «Артеміда». Писала я її наприкінці 2018 року, хотіла встигнути під дедлайн «Коронації слова». Встигла, отримала ІІ місце в номінації «Романи», тож раптом до мене стала черга з видавців. Але «Віват» був перший, тож восени 2019 книжка побачила світ таки у цьому видавництві.
Від написання до виходу минуло менше ніж рік — моїй свідомості було важко осягнути цю зміну, аж до панічних атак: я так давно про це мріяла, і раптом усе сталося так стрімко й швидко, що було страшно й незрозуміло, що робити далі, і як себе ідентифікувати.
Першим готовим до друку романом став «Острів Sziget». Закінчив я його у 2011 році. Але видавництво, яке взялося публікувати книгу, збанкрутувало. Ясно, що тоді мене це не потішило, та загалом пішло на користь, бо за час підготовки роману до друку я багато чому навчився і до наступної книги взявся вже з більшим досвідом. А ще за час роботи над ним непомітно виробилася звичка писати кожен день, що допомогло не опустити руки і працювати далі.
На «T-Shirtологію» знайти видавця було вже трохи легше, бо ідея і задум книги унікальні й романів з такою концепцією та ілюстраціями просто немає.
Поки він готувався до друку (вийшов весною 2015 року), а це тривалий процес із багатьма нюансами, я почав активно писати у фейсбуці. З однієї сторони це просто збіглося, а з другої — з часом я зрозумів, що таймінг був вибраний вдало, бо на момент виходу книги її вже багато хто чекав. Тобто фейсбук зіграв досить важливу роль у виникненні аудиторії читачів роману.
Після публікації першої книги в мене було багато ідей щодо того, куди рухатися далі у цій сфері. Але вийшло так, що я потрапив у тривалу подорож Європою, під час якої сталося багато пригод і знайомств, які я записував у блокнотах на всяк випадок. І з цих записів виріс новий роман.
Та склалося так, що разом з ним, вже в іншому видавництві, вийшов і перший написаний роман, той самий «Острів Sziget». Тобто у кінці серпня 2016 року вийшли дві мої книги. І я дотепер не можу вирішити, котра з них третя, а котра друга Бо публікація обох сталася практично одночасно.
Писати я почала у 12 років, з чітким бажанням колись стати письменницею, яке, однак, нікому не звіряла. Почала писати, захопившись популярним тоді романом «Анжеліка, маркіза Ангелів». Мені страшенно не сподобався фінал першої книги серії, тож я вирішила написати власну історію, взявши звідти героя — Жоффрея де Пейрака. У моєму романі йшлося про обдарованого хлопчика з майбутнього, який переміщується у XVII століття за допомогою машини часу, рятує героя від смерті й оселяється у XX столітті. Досі зберігаю акуратно списаний зошит з цим фентезі. Уявіть собі мій подив, коли нещодавно я дізналася про існування іспанського серіалу «Міністерство часу» з приблизно такою ж фабулою. А згодом і про те, що український продакшн викупив в іспанців на нього права і невдовзі ми матимемо свій, схожий серіал.
Років у 18, під час навчання в університеті, я спробувала написати історичний роман, де місцем дії, знову ж таки, був Париж XVII століття. А згодом роман про життя молодого скрипаля в епоху правління Короля Сонця. Жоден з цих романів не був дописаний, адже я одразу розмахувалась на велику форму і ставила перед собою аж надто складні завдання, як на письменника початківця. Однак, були й безперечні плюси у цієї ситуації: по-перше, я вивчила французьку мову (адже хотіла розмовляти мовою своїх героїв), по-друге, багато «виписувалась», розробляючи сцену за сценою, а потім знову їх переробляючи. По-третє, дослідила просто велетенські обсяги інформації стосовно повсякденного, придворного та просто будь-якого життя у Франції XVII століття. Навіть коли вступила в аспірантуру університету Шевченка за спеціальністю літературознавство, предметом мого дослідження став Паризький текст.
Як авторка фентезі дебютувала я спершу на різноманітних електронних ресурсах, надсилаючи оповідання на конкурси фентезійних творів. «Казка про сарацина та божевільну діву» — історія кохання на тлі війн за Святу Землю стала першим твором, який визнали твором місяця на одному з порталів фентезійної літератури. Сталося це у 2011 році. Приблизно тоді ж, в чергове намагаючись дописати детективний роман про гітариста фламенко, я почала відвідувати «Творчу майстерню» Володимира Арєнєва. А у 2012 році з’явилися перші намітки підліткової різдвяної повісті, які згодом перетворилися на роман «Місто Тіней», книжку, яка, щойно була закінчена, отримала дві вагомі літературних відзнаки. «Коронацію слова» за найкращий твір для дітей середнього шкільного віку та «Корнійчуковську премію». У 2016 році мій рукопис виграв конкурс «Напишіть про мене книжку», завдяки якому «Місто Тіней» і було видане видавництвом «Фонтан казок» восени 2016 року, а згодом відзначено як «Дебют року» у «Топі Барабуки — 2016».
Свій перший текст я написала у 11 років. Писала регулярно весь час, доки була у школі. З 20 років мої оповідання почали видавати у різних альманахах.
Перші, до кого я звернулася з текстом, було видавництво «Зелений пес». На ранніх етапах я писала фантастику, тож вибір видавництва був очевидним.
Написала їм у 2008:
Доброго дня, «Зелений пес»!
Мене звати Настя Мельниченко, за освітою я журналіст, пишу прозу…
Я не знаю, як автори знаходять підходи до видавництв, довго писала сама для себе і чекала на «випадок», але оскільки випадок мене не знайшов, то вирішила написати вам і запропонувати до вашої уваги свою невеличку урбаністичну повість «Коридори мого міста». Окрім «дорослої» прози, ще пишу для дітей середнього шкільного віку. Можливо, вас щось зацікавить.
Дякую!
Повість, до речі, хороша, перечитувала її недавно. Але видавництво не лише не відповіло мені, а ще й включило мене у якусь свою спам-розсилку. Мене це демотивувало пробувати щось видавати аж на 9 років.
Перша моя книжка вийшла аж у 2017 році у видавництві «Фоліо». Я сама їм написала і була дуже переконливою. Вони видали книжку, і вона одразу стала Просвітницькою книжкою року за версією Барабуки. Моя друга книжка (видавництво «Теза») вже була у короткому списку «Книжки року», і теж отримала книжку року від Барабуки у своїй віковій категорії.
І це наче відкрило якийсь чопик, бо пропозиції буквально посипалися. Зараз маю замовлень від різних видавництв на рік вперед. Це дуже надихає! Тож передаю гаряче вітання «Зеленому псу» 🙂
Повість для дорослих «Коридори мого міста», до речі, досі не видана.
Перший текст, що я намагався видати, писався впродовж двох років і був завершений у 2012. То був химерний роман (така собі фантастична міська дистопія) під назвою «Крук». Після купи листів видавництвам, місяців поневірянь та тотальної мовчанки у відповідь, я вирішив надрукувати книгу «для себе». Це виявилося недешевим задоволенням, але я був налаштований рішуче, і восени 2013 року, за десять днів до початку Майдану, з’явилися 50 примірників — всі були подаровані друзям і знайомим. Тримати у руках книжку з власним прізвищем виявилося дивно та приємно.
Після цього настав період оповідань в стіл, події в країні тому сприяли. Так тривало до 2017 року, допоки я не вирішив зробити другу спробу потрапити до кола сучукрліту. Знову стоси листів, знову мовчанка… яку раптом порушив мейл пана Жупанського. О диво, видавець відповів! О диво, йому сподобалося! Хоча на той момент у видавництві Жупанського не було серії «Альтернатива» і публікація не світила, побита віра у себе відновилася. Маленькі листи — великі емоції.
Невдовзі після цього мої опуси прочитали у літагенції «Акріс». Після особистого знайомства на Арсеналі мені порекомендували почати роботу над новим твором — бажано, романом. Так стартував новий творчий етап.
Я одразу задумав фентезійну трилогію: відчував сили на великий проєкт. Утім, сюжет першої книги вирішив зробити якомога завершеним — на випадок, якщо книга «не злетить» і продовження не буде. Робота над новим романом тривала близько дванадцяти місяців. У листопаді 2018 року, завдяки літагентці Любові Кривуці, рукопис потрапив до видавництва «Дім химер». Химерам перша книга трилогії «Litopys Siroho Ordenu» сподобалася — і я отримав авторський договір. Щастя було захмарне. Мене опублікують не власним коштом! Продаватимуть в книгарнях! Усе, як у справжніх письменників.
«Аркан вовків» побачив світ навесні 2019 року та став одним із бестселерів видавництва. На презентаціях деякі відвідувачі зненацька питали про «Крука» — виявилося, що якась добра душа додала роман на Goodreads, сервіс, звідки неможливо видалити жодну книгу (попри моє величезне бажання це зробити). Що ж, тепер я маю відповідь: «Крука» чекає переродження у новому цікавому вигляді.
Нині — весна 2020. У «Домі химер» друкують другий наклад «Аркану вовків» та готують до випуску його продовження, роман «Тенета війни».
Моя дорога від самвидаву до видавництва тривала шість років. Кожна відмова, кожна гуля, кожна помилка стала болючою частиною важливого досвіду. Висновок банальний: не спинятися і торувати шлях далі.
Перший свій вірш я написала на спір, коли навчалася в шостому класі, в 1995 чи 1996 році. Я вже не пам’ятаю, якого автора ми в той час вивчали, але однокласниця запропонувала написати на задані рими з його тексту власні вірші, бо текст того поета їй не сподобався. Вона, здається, не писала віршів ні до, ні після, а я з того часу почала писати в шухляду. Часом я показувала їх найближчим друзям, але то вже у старших класах, але здебільшого від усіх приховувала, що пишу: і від батьків, і від однокласників.
Перший опублікований в збірці «Подальше от рая» текст написаний у 2018 році. А шлях між ними довгий і уривчастий. Я більш-менш свідомо почала писати лише в 26 років — просто пам’ятаю той момент, коли з’явився текст, який я не могла собі пояснити. Вперше прочитала свої вірші на людях у 27 років (на фестивалі в Донецьку), а на фестиваль до іншого міста вперше поїхала в 28 років (це був Херсон). І весь час рухалась навпомацки, зі всіма помилками, які лише може зробити людина, яка в підлітковому віці не натрапила на тих «своїх», які також пишуть вірші і яка не зовсім уявляю собі, що таке літературний процес і як він влаштований.
За цей час були й андеграунді фестивалі, й серйозні фестивалі, й читання в найрізноманітніших форматах у різних куточках України, і премії, і публікації, і радість, й розчарування — доволі звичайний шлях. Можливо, його можна було пройти швидше й продуктивніше, але я сприймаю навіть ті вірші та виступи, про які сьогодні можна думати хіба що з усмішкою, як час навчання. Якщо голос людини вважається одним з найскладніших музичних інструментів, то опанувати голос поета — завдання не менш складне. І це пов’язано не так з публікаціями, як зі щоденною роботою над собою.
Богдан-Олег Горобчук, поет, соціолог:
Період учнівства в мене тривав недовго. З листопада 2001, коли я написав свій перший вірш, до серпня 2002, коли вийшла перша самвидавча збірка “Книга дослідів”,
писалося дуже багато, практично щодня, в дуже різних стилях. Пригадую, як рахував склади для точних амфібрахіїв і як деконструював та препарував верлібри.
Як, здавалося, винаходив нові підходи до писання, а потім виявляв, що це або автоматичне письмо, або, наприклад, колаж. Після виходу збірки потреба в невпинному експериментаторстві відпала чомусь сама собою. Вже у 2003 я писав здебільшого сонети та доволі прозорі та прості верлібри. У 2007 у мене вийшло одразу 3 поетичні збірки.
Вірші, які увійшли до “Міста в моєму тілі”, я писав між 2004 та 2006 роками, тобто жодного учнівсько-експериментального туди все ж не потрапило. І це точно на краще.
Зараз здається, що той період експериментів був потрібен лише мені, однак без нього я би точно не виписався. Публікувати їх не мало жодного сенсу, однак та перша “Книга дослідів” цікава як видавничий артефакт: вірші там написані від руки та обплетені графікою, подібного у нас я бачив небагато. До рукопису “Міста в моєму тілі” я вже ставився дуже вимогливо.
Хоча зараз думаю, що якби не домовився про видання іще однієї книги в той же період в іншому видавництві, туди б могло не потрапити чимало текстів 2004 року. Але сталося як сталося.
Мій шлях до першої книжки був дуже довгим. І коли я кажу «дуже», це означає сім років. Я почала писати й публікуватися на онлайн ресурсі «Хай Вей» десь у 2007 році. Писала там протягом трьох років, мала коло своїх критиків і відданих читачів, й саме тоді надумала, що хочу паперову книжку. На той час це здавалося нереальною шаленою мрією. Але я не з тих, хто легко здається.
Я хотіла, аби книжка конче вийшла у видавництві, щоб не самодрук за свій кошт. І я почала ворушитися. Розіслала рукопис у кілька видавництв, і на той час вела перемовини та чекала фінальної відповіді від видавництва «Зелений пес» та видавництва «Кальварія». Утім, на жаль, не склалося із жодним із цих двох. Але я отримала від останнього цінну пораду: «Кидай, дівко, писати, бери в оберемок книжки, сідай на канапі й починай читати. Все, що бачиш. Класику, сучасну українську і перекладну, словники». Так я і зробила. Пам’ятаю, що за рік перечитала силу-силенну книжок, з особливою любов’ю читала словники фразеологізмів!
А потім я пішла у декретну відпустку на три роки. Саме тоді знайшла редакторку, і почала працювати зі своїми текстами. Я нещадно викидала зайве, шліфувала, дописувала у тих місцях, де не вистачає. І одного разу наважилася надіслати своє оповідання на конкурс. Оповідання відібрали до друку у збірку «Теплі історії про дива, коханих і рідних». Через рік у 2014 році, в тому ж видавництві вийшла у світ моя найперша книжка «Жменька слів для доброго настрою», з якої розпочалося все. Часто, коли зустрічаюся зараз з авторами-початківцями, розповідаю про своїх довгих сім років. Не буває швидкісної пігулки. На все мусить бути свій час. Але якщо дуже хочеш чогось, то не кинеш задуманого.
606 thoughts on “Як це було вперше: Літературні дебюти українських письменників”