Бібліотеки та їхні дива: пригоди з-поміж книжкових полиць

Що таке бібліотека? Здається, непізнаний магічний простір із купою книжок, у якому може статись що завгодно: веселе, драматичне, романтичне, дивне і містичне. Особливо, коли блукаєш темними рядами поміж стелажами, цокаючи підборами туфель у лункій тиші, перебираєш книжки в пошуках майже антикварного видання чи бабраєшся у дерев’яних шухлядках із сірими цупкими карточками, поскладаними за абеткою. До Всеукраїнського дня бібліотек письменники розповідають про свої книжкові історії та пригоди, таємниці бібліотечних крадіжок 80-х років та інші загадкові зникнення.

Серед див, на які так багате дитинство, мені особливо запам’ятались мандрівки в межах нашої великої київської квартири у старому будинку. По-перше, я, малий, міг їздити на триколісному велосипеді захопливим маршрутом: із кухні довжелезним коридором повз вітальню і спальню моїх батьків, повз кабінет, через вітальню дідуся й бабусі аж до їхньої блакитної спальні, де часто по обіді й куняв дід. А по-друге, я мандрував усієї земною кулею і навіть іншими планетами завдяки книгам з величезної бібліотеки моїх батьків. Шафи із книжками різного розміру, з ілюстраціями і без, стояли уздовж стін батьківської вітальні.

Добре пам’ятаю, як книги прибували до нашого помешкання із «Передплатних видань», що жили на бульварі Шевченка, як подарунки численних гостей і родичів, просто з книгарень різних міст, де батько бував у відрядженнях. Одного разу під новий рік він приніс і урочисто поставив біля каміну цілий стос книжок першого випуску «Бібліотеки пригод» із 20 томів. А незабаром з’явились ще 20 з «Бібліотеки пригод» №2. Книжки неначе самі пливли до нас у дім. Що й не дивно: і мама, і бабуся все життя працювали вчителями мови й літератури у школах. Отже, я мав добру можливість для читання як самоосвіти й розваг у докомп’ютерну еру. Навіть мої студентські курсові й дипломну роботу я зміг написати, не напружуючись особливо: вдома були всі необхідні книги-джерела.

Звісно, з нашою домашньою бібліотекою пов’язано кілька цікавих родинних історій. 

Олесь Ільченко. Автор фото — Жанна Ільченко

Пам’ятаю, як одного вересневого дня неймовірно далекого вже 1964 року мій батько, який працював директором фільмів на Київській кіностудії імені Довженка, повернувся додому після роботи не сам, а з режисером Віктором Іларіоновичем Івченком. Директор і режисер міркували, який новий фільм можна створити. 

Віктор Івченко здавався мені літнім чоловіком, а йому було тоді всього 52 роки. Досить несподівано Віктор Іларіонович завів розмову з моєю мамою про проблему вибору драматургічного матеріалу для майбутніх кінострічок, про якість сценаріїв, прозоро натякав на ідеологічні перепони при створенні кінофільмів. Стало зрозуміло, що оригінальні сценарії його не задовольняють, а якийсь прозовий твір для екранізації він не може вибрати. Мама слухала режисера, а потім запитала, чи не читав він, бува, повість Олексія Толстого «Гадюка». Івченко щиро зізнався, що ні. Мама коротко розповіла зміст: героїня книги, Ольга Зотова, хоч і купецького роду, стає в роки так званої громадянської війни переконаним бійцем Червоної армії. Але війна закінчилась, треба просто працювати, а не вбивати людей, просто жити, і жити в комунальній квартирі… І це стає найтяжчим випробуванням для Ольги. Розв’язка твору трагічна. 

Івченко зацікавився, бо відчув, що фільм можна зробити хоч і цілком «нормальним» з погляду комуністичної влади, але водночас і не надто «лінійним», не простою агіткою, а драмою жінки, людини, яка не знайшла себе. Віктор Іларіонович запитав, чи немає у мами цієї книги. Повість, звісно, стояла на полиці серед великої книгозбірні батьків. Режисер позичив книгу для можливої роботи над сценарієм.

Прихований сенс маминої пропозиції і миттєва зацікавленість таким сюжетом з боку режисера полягали у відомому всім тодішньому романі Віктора Івченка із московською актрисою Неллі Мишковою. Їхня пристрасть спалахнула 1962 року. Як виявилося, то не тимчасове захоплення акторки й режисера. Неллі Мишкова пішла від свого третього чоловіка, а Віктор Івченко від дружини. Зрозуміло, що в майбутньому фільмі Віктор Іларіонович у головній ролі бачив тільки свою ефектну Неллі.

1965 року розпочались роботи над створенням кінострічки, а роман режисера і акторки завершився шлюбом. 1966 року фільм став одним із лідерів прокату в СРСР його переглянули 34 мільйони глядачів. Віктору Івченку за цю кінострічку дали Шевченківську премію. 

А книгу Віктор Іларіонович мамі повернув зі своїми помітками. Вона й досі є в моїй бібліотеці як згадка про історію створення фільму. Так пропозиція мами і книга з домашньої бібліотеки надихнули режисера.

Марина Гримич: «Га-га і Па-ель» у сільській бібліотеці

Бібліотека це один із важливих локусів мого дитинства. Ми мали велику домашню бібліотеку, і, як правило, вона покривала всі мої потреби шкільної програми. Але якщо це була «ідейна книга», то треба було її взяти в бібліотеці, оскільки батько такі не купував. І цю бібліотечну книгу треба було обернути в газету не для того, щоб не забруднити обкладинку, а тому що вона вже була читана-зачитана, мацькана-замацькана, шарпана-зашарпана іншими. Тому треба було її обгорнути, щоб можна було покласти її на свій чистий стіл або щоб почитати в ліжку. Але в ліжку читати було не зручно, адже після прочитання не можна було просто відкласти бібліотечну книгу і заснути, а треба було встати і добре помити після читання руки. Так виховували батьки.

Марина Гримич. Автор фото — Богдан Венгер

Але київські бібліотеки зі строгими бібліотекарками, які самі приносили книги до стійки, не були схожі на сільські. Щоліта мені доводилось бувати в бібліотеці, яка розташовувалась у сільському клубі. Той, у свою чергу, розмістився в старій сільській хаті, де пахло старою глиною. На відміну від київських бібліотек, які в часи мого дитинства були в нових світлих приміщеннях, та сільська книгозбірня була темна і вогка. А привітна і завжди втомлена бібліотекарка не приносила книгу, а давала змогу самій пройтись по бібліотечних рядах і знайти її за першою літерою прізвища автора. Просто вона, на відміну від міської, до того, як прийти на роботу, пересапала півгорода, подоїла корову і наготувала свиням, тому берегла свої сили на вечірній такий «марш-кидок». 

Але ж то була магія  блукати темними рядами поміж стелажами і перебирати книжки. І найкумедніший бібліотечний випадок стався саме там. Я знайшла потрібну книжку зі шкільного списку літератури на літо, принесла до бібліотекарки, а вона ніяк не могла правильно прочитати і записати в формуляр книгу з дивною назвою — «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Вона читала її по складах, сама з себе сміялась, намагаючись повторити, бурчала, що назва не поміщається в клітинку. І врешті-решт втисла в маленьке віконце формуляру: «Га-га і Па-ель».

Василь Махно: Хочу «Апельсины из Марокко»

Описана подія відбулась у ранні 1980-ті, тому потрібно зважати на час і обставини. Про те, що багатьох у Радянському Союзі переслідував книжковий голод, переконувати нікого, здається, уже не потрібно. Добрі книжки перепродували з-під поли, полювали за ними по книжкових комісійках, обмінювали, пантрували за розігруванням багатотомників у передплатних крамницях. По бібліотеках процвітали крадіжки  пригадую, цим займався один наш однокурсник. Він приймав замовлення і їхав до свого райцентру. Як йому вдавалось винести з-під носа бібліотекарок дефіцитні видання  не знаю. Збував крадені книжки за десять-п’ятнадцять рублів, залежно від попиту та обсягу видання. Додатковою послугою, про яку він завжди нагадував покупцеві, запихаючи купюри до кишень, було виведення бібліотечного штемпеля з сімнадцятої сторінки. Річ у тім, що на тій сторінці, за інструкцією, пробивався додатковий штемпель. І коли жодних ознак бібліотечної власності не спостерігалося, то така поцуплена книжка уважалася — чистою. 

Однак розповісти я хочу ось про що 1980 рік, після прослуховування «Голосу Америки» дізнаюся, що радянська влада позбавила громадянства Васілія Аксьонова, під час перебування письменника у США. Ніяких його творів на той час ще не читав, але мені було відомо, що після чогось такого з усіх бібліотек вилучаються усі твори будь-якого «антирадянщика» і «зрадника батьківщини». Звідки я це знав? Мій вітчим працював директором школи, в якій бібліотека отримувала такі інструкції тому в нашому домі знайшли собі місце і «Собор» Олеся Гончара, і «Вітер в обличчя» Миколи Руденка. 

Після тої радіопередачі минув рік. Я студент філфаку і часто заходжу до обласної бібліотеки. Бабраючись в дерев’яних шухлядках, в яких на сірих цупких карточках, поскладаних за абеткою, виписано увесь бібліотечний фонд, випадково знаходжу карточку Аксьонова бібліографічний опис книжки «Апельсины из Марокко». «Що це? прошиває мене. Недбальство чи провокація?» Звісно, що за всіма правилами цю карточку мали забрати, а видання вилучити зі книгозбірні. «Чому залишили?». Перше, що спадає на думку може, у такий спосіб хочуть виявити слухачів «ворожих» голосів чи потенційних антирадянщиків? І все-таки мене розпирає цікавість. І навіть якщо б мене викликали на розмову відомо куди, то казатиму, що просто зацікавився, а про перебування письменника за кордоном не чув. Я виписую бібліографічні дані. Трохи пом’явшись, йду просто до зали видачі літератури і подаю свій формуляр. Бібліотекарка, уважно перечитавши моє замовлення, зводить з-за столу на мене перелякані очі. Я бачу цей переляк, цей застиглий страх, цю, присипану бібліотечним пилом, вічну печаль. 

— Ви хочете цю книжку?

— Так.

Василь Махно. Автор фото — Milena Androshchuk

Вона неохоче встає з крісла, на спинці якого сіра вовняна хустка, і зникає поміж стелажів.

Повернувшись, каже, що книжка на руках.

— Зверніться за два тижні.

Наступного дня, коли я забіг до бібліотеки винятково з метою заглянути в шухлядку на літеру «А», карточки Аксьонова не було.

Банди Шолтес: Генрі Міллер і чудеса в бібліотеці

Було це далекого 1994 року. Я тоді обожнював Генрі Міллера і пробував знайти і дістати все, що можна, будь-які його тексти. І ось історія така. Уривок із щоденника того року:

«Ходили в університетську бібліотеку. Мій друг Ворошилов взяв якийсь науковий журнал, а я попросив «Иностранная литература» почитати в читальному залі, поки він буде готуватись.

Я просив 1994 рік, найсвіжіші номери. Бібліотекарка порилась і сказала, що не може знайти. Попросив 1993-й теж не було. Ну дайте, кажу, 1992 рік, 11 і 12 номери.

Вона дала, а там Генрі Міллер  його есей, про який я до того нічого не знав, про Артюра Рембо, французького поета. Міллер  ще більший його фанат, ніж я фанат Міллера. Але не в цьому суть. Хіба можна назвати випадковістю і збігом те, що Міллер потрапив мені вчора до рук? У жодному разі! Усі факти говорять на користь одного: хтось там, нагорі, хотів мене порадувати. 

Банди Шолтес

Ось:

  1. Спочатку я не хотів йти з Ворошиловим, і погодився, тільки якщо знайомий по кличці Carcass повезе нас від Вор-ова на машині. Carcass приїхав на велосипеді.
  2. Гаразд я вже налаштувався і пішов з ними до центру міста пішки.
  3. Ворошилова, поки він буде в бібліотеці, хотів почекати в місті, але все-таки піддався вмовлянням піти з ним за компанію.
  4. Потім виявилося, що у нього не було потрібної печатки в читацькому квитку, але бібліотекарка його помилувала (хоч і накричала) і все-таки дала йому журнали.
  5. І найбільш вражаюче, власне, це що і кинулося мені відразу в очі тітка не могла знайти ні 1994, ні 1993 року, а знайшла 92-й і, хоча я просив лише два останні номери «Иностранной литературы», 11-й і 12-й виявилися опублікованими разом, під однією обкладинкою, а вона вирішила, що мені потрібно два окремих журнали, і принесла додатково №10. І Міллер виявився саме в десятому номері!

Вся ця черга випадковостей ніби була підготовлена, направлена, розставлена як пастка. Може, особисто Міллер з того світу допоміг. Це я серйозно думаю».

Гаська Шиян: Цокання підборів, міні-спідниця та майже антикварна дитяча книжка

Так сталося, що з бібліотеками мене пов’язувало небагато. Свій читацький у Драгоманова я не використала жодного разу, а в Стефаника навіть його не мала. На своє виправдання маю цілком об’єктивні чинники вдома завжди було достатньо книжок, а те, що було цікавим чи корисним для навчання, завжди любила мати своє. Книжки я сприймаю як об’єкт, яким хочеться володіти, бо тоді тексти, які зачепили, наче більше належать тобі і встановлюється якийсь інтимний зв’язок із автором. Наукової кар’єри не планувала, щоб шукати аж щось архівно унікальне, а затишний закамарок для reading time завжди знаходився. 

Проте маю одну, майже романтичну історію, пов’язану з бібліотекою. 

Гаська Шиян

Якось була у мене невеличка любовна історійка, так собі еротична пригода на літо, яка під кінець набула зайвого емоційного зв’язку. Щоб якось надати цьому всьому значущості і символізму, я вдалась до доволі несподіваного подарунку на пам’ять. На одному з останніх побачень той хлопець згадав про одну зі своїх улюблених дитячих книжок, яку хотів би перечитати. Я взялась її шукати. Видання було 1970-х років, тож у книгарнях знайти його не світило. А в бібліотеці було! 

Найбільше з того візиту пам’ятаю цокання своїх підборів у лункій тиші. Ті червоні лакові туфельки і міні-спідниця та майже антикварна книжка для молодшого шкільного віку мені прямо зараз перед очима. Було у цьому щось дуже шаблонно-кіношно-збудливе.

Хлопцю я зробила фотокопію і подарувала на прощання. Але потім пішла далі і організувала перевидання книжки. Саме тоді я зрозуміла, що любовні страждання — загалом зайва і прикра річ. Єдине, що може бути їм виправданням,  сублімація у створення чогось нового.

Сергій Мартинюк: Найкраще місце для хорошого сексу — бібліотека!

Сергій Мартинюк. Автор фото — Лора Молодець

Якби не Дубенська міська бібліотека на початку нульових я навряд коли-небудь би зайнявся музикою і сам почав писати книги. Ніколи не забуду і університетську бібліотеку в Луцьку, де ми шукали пригод і кращих жінок міста. Врешті, всі ці досвіди і лягли в однойменну пісню під назвою «Бібліотека»

«Бібліотека»

 

Вазони бегоній й алое, графін води,

Пил, ковролін, стелажі і полиці з книгами,

Якщо ти вже тут, так давай шукай іди

«Кобзар», всі томи Франка і Костенко «Вибране».

 

Найкраще місце для хорошого сексу

Бібліотека бібліотека!

Секція української класики,

Індійський епос і спадщина греків!

Найкраще місце для брутального сексу

Бібліотека бібліотека!

 Секція укрсучліту

Рай Дереша й Андруховича пекло!..

 

Юний ДіКапріо постер журналу Сool,

Хтива студентка істфаку читає Берроуза,

Я твій спокусник змій, я твій Вельзевул,

І так це все я нас штовхаю на експерименти із позами.

 

Найкраще місце для хорошого сексу

Бібліотека бібліотека!

Секція української класики,

Індійський епос і спадщина греків!

Найкраще місце для брутального сексу

Бібліотека бібліотека!

Секція укрсучліту

Рай Дереша й Андруховича пекло!..

 

Влаштуємо оргію підтягнем поетів замутимо двіж,

Антонича, може Єсєніна, може Бодлера, не знаю.

Я вилізу першим на стіл й прочитаю свій новий вірш,

А ти набери своїх подруг хай їдуть сюди я чекаю!

Й чекає Сосюра, Верлен, Маяковський й Омар Хайям,

Гюго і Забужко, Желязни і Вінграновський,

Спасибі за все моїй школі й моїм золотим вчителям,

Без книг це життя б виглядало занадто просто.

Ольга Мацо
За теорією ймовірності я — ̶н̶е̶ймовірна. Пишу про ̶н̶е̶зриме — про любов і ̶н̶е̶ тільки. Надихаюся бесідами з творчими особистостями ̶н̶і̶ ̶п̶р̶о̶ ̶щ̶о̶ про все на світі, особливо про творчість як спосіб життя і ̶с̶м̶е̶р̶т̶і̶ нескінченності.