Естер Ларсон готує страви для поминальних обідів у Вісконсині вже сімдесят років. Вона та інші «леді поховального бюро» наполегливо працюють, щоб смачно нагодувати тих, хто в скорботі. Звичний плин життя руйнується, коли Естер потрапляє в халепу — її обдурює інтернет-шахрайка з вигаданою сумною історією. Естер віддала незнайомій жінці майже всі свої заощадження, а тепер може втратити свій будинок на березі озера. Онука Естер, Айріс, має намір цьому запобігти завдяки кулінарній книзі з рецептами, яка продаватиметься достатньо добре, щоб зібрати необхідні кошти й зберегти будинок. Айріс почувається покинутою в місці, де прагне створити свій дім. Чи зможе вона втілити задумане і яку роль у її житті відіграє кохання?
Уривок з книжки
Розділ 1
Естер Ларсон була переконана: по-справжньому смачне тісто для пирога можна приготувати лише власноруч.
У кулінарних книжках радили використовувати виделки. Можливо, ніж. Або один із тих дільників для тіста, який мала Кетрін Роуз, чи навіть кухонну машину, яку старша онучка Естер, Олівія, наполягала внести до весільного списку подарунків два роки тому.
— Бабусю, це не зовсім гігієнічно, — зауважила вона минулого тижня, споглядаючи Естер за приготуванням цього ж самого тіста. Ті самі склянки борошна, ті самі краплі води, ті самі дрібки солі, та сама ложка смальцю — усе перетерте пальцями.
— Я вимила руки, — упевнено відповіла Естер.
— Та якби хтось довідався, що ти робиш це отак…
— Олівіє, саме так усі, хто вміє робити добре тісто, і роблять. Я роками так готую. Колись у нас не було ніяких машин.
— Ну колись ти і статини не вживала, — втрутилася Мері Френсіс, мама Олівії.
Ліки від серцевого нападу! Це було підло. Донька завжди відчувала потребу нагадати про вік. Так, ніби вона постійно думала про неминучу смерть Естер, так, ніби заходила до її будинку та озиралася довкола, цікавлячись, хто з онук отримає порцелянового кролика з каміна, настінний годинник із 1900 року та старовинні кулінарні книги, потерті й заплямовані. Ні, не варто так думати — Френ була хорошою дівчинкою. Естер пощастило: її донька загалом виросла нормальною людиною.
Та все ж. Смерть. Постійний контроль, нагадування проводити менше часу на ногах — це все виснажувало. Намагання запевнити своїх доньок, що такі, як вона, були занадто вперті, щоб померти. Та вона не потребувала нагадування. Вона бачила це кожного разу, коли дивилась у дзеркало, та кожного разу, коли підіймалася сходами з підвалу церкви.
Особливо вона відчула це сьогодні, спершись на кухонну стільницю. Ці теплі літні дні знесилювали. Вони нагадували про те, що вона більше не в змозі кататися на лижах по озеру чи пірнати зі свого пірса, як могла колись. Але ні, міркувала вона, продовжуючи готувати тісто, вона не має так думати: варто бути вдячною за свої роки, скільки б їх там у неї не залишилося.
— Естер!
Вона виринула зі своїх роздумів і побачила Кетрін Роуз, яка штовхала важкі вхідні двері, шкутильгаючи в коридор. Схоже, варикоз дався їй взнаки. Кетрін Роуз мешкала по сусідству вже п’ятдесят років — крізь клаптик невисокої трави та диких квітів, що розділяв два будинки.
Естер та Фелікс придбали свій будинок в окрузі Еллері в 1970 році — за рік після його повернення з В’єтнаму та їхнього одруження. Це була справжня знахідка: чотирикімнатний будинок із краєвидом на озеро Маскі, хиткими східцями, які спускалися до пірса зі свіжих соснових балок.
Йому не вистачало лише нового даху, але у Фелікса було четверо братів, які могли із цим допомогти. Кетрін Роуз одразу ж увірвалася з великою тарілкою печива, щоб привітати їх. Поруч стояла Патрисія, або, як вона себе назвала, «місіс Томас Мерфі», що навіть не було її власним іменем; до того ж вона носила довгі накладні нігті. Патрисія була лютеранкою, але в цьому не було нічого поганого — Естер не була упередженою. Однак вони не спілкувалися з нею дуже часто.
У ті часи Естер та Кетрін Роуз разом були молодими дружинами й прожили останні п’ятдесят років, допомагаючи одна одній із вагітностями та чоловіками, що вічно працювали, ділячись рецептами, пивом і порадами, як позбутися павуків на пірсі. Дві донечки Естер і троє синів Кетрін Роуз проводили цілі дні на озері — плескалися у воді та штовхали одне одного з пірса. Коли Ед покинув Кетрін Роуз заради туристки, яку він зустрів, працюючи рибальським гідом, Естер готувала їй вечерю протягом місяця й змусила Фелікса підстригати її газон кожного тижня аж до самої смерті.
— Привіт, — сказала Естер.
Кетрін Роуз вмостилася за кухонним столом.
— Це пиріг на сьогодні?
Коли в окрузі Еллері помирав католик, похорон відбувався в церкві Св. Анни, якщо ж небіжчиком був хтось інший — його відспівували в церкві Св. Трійці. Естер та Кетрін Роуз були постійними членкинями поховального бюро в церкві Св. Анни. Щотижня вони влаштовували обіди для скорботних у підвалі приміщення. Там передавали фотографії, розповідали історії та їли запіканки. Вони з’являлися з тацями батончиків з арахісовим маслом, гарячими мисками подрібненої яловичини, готові робити те, що робили роками — годувати людей. Довгі, наче в їдальні, столи швидко заповнювалися кузенами та сусідами, які вичавлювали кетчуп у булочки та розмовляли про старі часи. Якщо добре подумати, похорон був радше сімейним зібранням, а родинні незгоди завжди легше вгамовувати доброю їжею. Саме це й було завданням леді поховального бюро — подбати, щоб ніхто не залишився голодним. Адже останнє, про що хочеться турбуватися після похорону, — де шукати найближче автокафе.
Естер завжди робила декілька гарнірів, але загалом відповідала й за десерти. Найбільше вона любила пекти пироги — і вони були справжньою принадою столу. До печива ж ніхто навіть не торкався. Чому так — ніхто й гадки не мав. Проте тертий пиріг із вишнями з «Дор-Каунті» зникав ще до того, як останній гість встигав завести авто. Ніколи не залишалось і крихти, щоб дати із собою вдові чи невістці.
— Саме так.
— Що ж, тому я й прийшла. Ти знаєш, кого сьогодні ховають? — запитала Кетрін Роуз.
— Ні, — відповіла Естер.
Вона майже ніколи не знала. Та й це не мало значення: усі сім’ї потребували приблизно однакової їжі, коли хтось помирав, — калорійної їжі, такої, що прилипає до нутрощів і насичує. Інколи хтось замовляв вегетаріанську страву або щось безглютенове, але в таких випадках вона чесно визнавала: у цьому вона не майстер. Просто безглютенове борошно зовсім інше.
— Аннабель Велш, — промовила Кетрін Роуз так, ніби Естер мала б одразу зрозуміти, про кого йдеться.
Естер лише дивилася на неї порожнім поглядом.
Кетрін Роуз вдарила по столу.
— Аннабель Велш! Дружина Івана Велша!
Іван Велш. Вона напружила мізки. Дідько, вона ненавиділа старіти. Ненавиділа це й водночас соромилася своєї ненависті. У вісімдесят два роки не дозволялося щось не пам’ятати. Мейзі щоразу забувала виставити сміттєвий бак у четвер, тож у п’ятницю зранку мусила їхати на звалище з повним кузовом відходів. Але ніхто не звинувачував її в деменції. Естер і досі могла розказати напам’ять мамин рецепт свинячої печені за будь-яких обставин. Але деякі імена й обличчя починали тихцем вислизати з пам’яті. Здавалося, ніби вона постійно нишпорить у темній шухляді зі спеціями й намагається намацати орегано.
— Іван Велш, з Ivan Eats? — Кетрін Роуз наполягала. — На «Фуд Нетворк»!
— Ох, — мовила Естер з полегшенням.
Це був не старий сусід. Естер не дивилася «Фуд Нетворк». У неї більше не було кабельного телебачення, відколи Френ допомогла встановити YouTube TV. Навіщо їй узагалі дивитися, як хтось готує на екрані? Те, що ці люди вважали професією, Естер називала тим, що вона робила тричі на день.
— На, поріж цибулю, добре? Мені сьогодні ще треба зробити салат із капусти.
Вона дала Кетрін Роуз цибулю та дощечку для нарізання.
— Вочевидь, вона була тутешня, — сказала Кетрін Роуз і потягнулася до шухляди зі столовими приборами за ножем для чищення овочів.
— Яке її дівоче прізвище?
— Робертсон. Вона… Стривай, Агата була її матір’ю?
— Еліс.
У її голові все прояснилось. Еліс Робертсон і Білл. Вони жили на протилежному березі озера. Не були надто товариськими, але ходили до церкви майже щотижня. Еліс носила вуаль — для Еллері це було дивно, але кожному своє. Приблизно десять років тому вони втомилися від вісконсинських зим та переїхали до Флориди. Коли Естер напружувала пам’ять, то пригадувала і їхню доньку Аннабель, яка теплими днями дрейфувала озером на надувному крузі. Вона навчалася в одному класі з Френ, та подругами вони так і не стали. Аннабель Робертсон мертва. Треба буде зателефонувати Френ.
— Що ж, шкода.
Поховання молодих людей завжди сприймалися важче. Коли помирали літні люди — звісно, було сумно, але це природний стан речей. Так влаштований світ: народжуєш дітей, будуєш кар’єру, дорослішаєш та зрештою помираєш, несучи із собою на небеса всі прожиті роки. Коли ж ішлося про людину середнього віку, а тим паче про дитину, обід був тихішим, стриманішим. Їжі з’їдали значно менше. Майже не розмовляли. Лише сиділи в скорботі, з певністю, що так не мало бути. Найтихіший обід, який доводилося готувати Естер, відбувся тоді, коли чотирирічний Люк Фішер втопився в озері. Це, мабуть, був найгірший похорон у її житті — якщо не враховувати похорону власного чоловіка п’ять років тому. Та Феліксові було всього сімдесят два роки — не такий уже й старий, прожив ціле життя: красуня-донька, двоє люблячих онуків, тривала кар’єра у страховій компанії. Але рак легень швидко його забрав. За свої роки Естер відвідала чимало похоронів, але все ж обирала залишатися по цей бік кухні. Їй подобалося чимось займатися, поки люди горювали. Жодні слова не полегшать біль доньки, яка більше ніколи не побачить свою матір. Але ж потрібно було їсти. Витерти стіл. Долити напій.
— Автокатастрофа, гадаю, — сказала Кетрін Роуз, хоч Естер і не запитувала.
— Чому ж тоді похорон тут? Еліс та Білл давним-давно переїхали.
— Хтозна.
Естер не потрібно було запитувати, звідки Кетрін Роуз дізналась усе це. Там, де й завжди, — у церкві. Мабуть, від Барбари Віттіг, нюх на новини якої міг би скласти конкуренцію самому Дену Ратеру.
— Ну гаразд, — сказала Кетрін Роуз і посунула до Естер дошку з нарізаною цибулею, — мені ще треба перевірити курку.
— Готуєш у мультиварці?
— Ні, сьогодні я головна по запіканках. Запланувала кілька різних.
Естер кивнула й помахала Кетрін Роуз на прощання.
Ivan Eats — так вона сказала. Коли двері зачинились, Естер узяла телефон і зайшла в ґуґл. Люди чомусь думали, ніби жінки її віку не знали, як користуватись інтернетом, але декілька років тому вона відвідувала курси в бібліотеці, та й онука Айріс завжди охоче допомагала.
Вона клацнула на сторінку у вікіпедії. Іван Велш — відомий американський шеф-кухар, письменник і обличчя телепроєктів. Його програма Ivan Eats виходила в ефір уже дев’ять років. А ось і воно — у розділі «особисте життя»: Аннабель була його другою дружиною, а ще він мав двох дітей — Купера та Крікет. Хто так узагалі дітей називає?
Отож Аннабель Велш непогано влаштувалася. Чоловік — голлівудська зірка. Оце так! Естер і досі не розуміла, чому, власне, похорон мав бути в церкві Св. Анни. Та зрештою це не її справа. Її справа — приготувати страви, які люди їстимуть, поки будуть плакати та переповідати історії. І саме цим вона й збиралася зайнятися.
* * *
Естер, як завжди, прийшла першою. Вона клацнула вимикачем — і в супроводі тихого гудіння зала наповнилася світлом. Це була зовсім простенька кімната, але минулого року кандидати на конфірмацію з місцевої школи пофарбували її, і тепер усе видавалося світлішим. Естер поставила мольберти для фотографій Аннабель Велш і пішла розігрівати духовку та розставляти посуд.
— Привіт, Естер! — гукнув хтось знизу.
— Вітаю, отче, — відповіла вона.
Отець Сем був молодим, один із родини Шумакерів із Мус-Джанкшн. Дехто з парафіян навіть не називав його «отче» — просто Сем, хоча він уже два роки як висвячений. Але її виховували поважати священників незалежно від віку. Хоча, мабуть, саме ця безмежна відданість і призвела церкву до того безладу, у якому вона перебувала останні десятиліття.
Та все ж їй подобався отець Сем. Він здавався людиною зовсім іншого покоління. Її онук Майкл, син Мейзі, більше не відвідував месу відтоді, як поїхав до коледжу. Майже все своє життя вона щовечора молилася, щоб у її сім’ї здобули професію священника, але до отця йому було так далеко, як тільки можна собі уявити. Та все одно він завжди відповідав на її дзвінки, навіть будучи студентом із подвійною спеціальністю в Університеті Вісконсину-Медісон.
Естер ходила до церкви Св. Анни вже п’ятдесят років. Бачила, як одні священники замінюють інших, знала кожен куток та кожну зламану шафку, ніби те місце було її власним будинком.
Її дім. Вона здригнулася від думки про нього. Естер обожнювала свій будинок. Доглядала його з особливою ретельністю, вичищала кожен куточок, аж поки той сяяв, стежила, щоб у саду не було бур’янів, а перила на ґанку завжди були пофарбовані. Її будинок був одним із найкращих в Еллері, і це не просто вихваляння — це правда. Та після смерті Фелікса їй було важко справлятися з податками на майно. Вона вже кілька місяців нічого не сплачувала. Банк надсилав їй листи, проте вона залишала їх у скриньці й не наважувалася відкрити. Естер не була якоюсь немічною старою, що потребує жалю. У неї й досі залишався гострий розум, дякувати Богу. Але банки навмисно все ускладнювали. Вона навіть не була певна, скільки саме заборгувала. До того ж вона чекала, що ось-ось отримає назад гроші від своєї подруги Гейзел, які позичила їй ще на початку літа. То була чимала сума. Вона занесе чек до банку особисто та, може, прихопить із собою цинамонові булочки, щоб пом’якшити ситуацію, адже онук Бі працював там касиром.
До того ж Естер не з тих, хто сидить без діла в очікуванні та хвилюванні. Вона завжди знаходила собі заняття: Легіон Марії, поховальне бюро, догляд за будинком, допомога Кетрін Роуз після операції на стегні. Вона доєдналася до поховального бюро, коли була ще молодою мамою та відчайдушно потребувала дорослих розмов. Кетрін Роуз запросила її після того, як скуштувала її «диявольський» шоколадний торт. Головна хитрість полягала в тому, щоб вода була максимально гарячою — пекельною.
Колись там яблуку було ніде впасти. Жінки сперечалися, хто принесе пиріг із тростинним цукром, а кому дістанеться рулет зі свинини. Тепер поховальне бюро при Св. Анні нараховувало лише Естер, Кетрін Роуз та ще кілька жінок. Усі вони — бабусі, які нарікали на стегна, суглоби та артрит. Усі стояли на кухні та промовляли memorare, нарізаючи солену свинину для рагу.
Коли Естер не стане, коли кожна із цих жінок матиме власний похорон, хто тоді готуватиме ці страви? Хто насипатиме в тарілки для синів і дочок, братів і сестер, що залишилися? Хто ввімкне мультиварки й виставить серветки? Людям потрібне місце, де можна було б поїсти після похорону. Порожнечу, що в них залишилася, найкраще заповнював пиріг, тісто якого власноруч зроблене жінкою, яка незмінно готувала його ось уже п’ятдесят років.
