Українські письменники теж задавалися питанням “Як тебе не любити…”, коли писали про Київ. У їхніх творах він поставав різним: у когось величним, у когось гнітючим, а у когось — дуже романтичним. Ми ж дібрали для вас цитати про Київ з кількох книжок, щоб ви могли вирішити, яким це місто є для вас.
«— Господи, як тут у Києві гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то мені здається, що оце треба через день умирать.
Мелашка розказала проскурниці за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна думка. Несподівано їй стало на думку зостаться в Києві. Краса міста, краса церков, монастирів одібрала од неї думку навіть про Лавріна.
— Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.»
«Але паспортом я ще не встигла награтися, як ми вже купували квитки на вокзалі і збирались їхати в Київ по візу.
Приїхали дуже рано. Вокзал був брудний, повно людей, торби в клітинку, кравчучки, запах смажених пиріжків, обдерті старі стінки, полинялі вивіски, велике табло, яке світилося ще й показувало рекламу. Це був початок дев’яностих. Київ був обдертий, завішаний рекламою цигарок і пива, закиданий сміттям і заставлений якимись пластиковими столиками.
Ми поїхали метром, а тоді пішли пішки, добулися на вулицю Воровського, де тоді було американське посольство.»
«Всі чотири мільйони київських жителів, плюс біженці, плюс переселенці й нелегали, в єдиному пориві возводять на вершину ієрархії своїх мрій життя в центрі: ходити на роботу пішки, прогулюватися в лінивій богемності по старому місту. На Позняках же переважно поселялись якщо не зовсім тимчасово, то, принаймні, не назавжди. І в такому тягучому незмінному неназавжди проносились в ар’єргард життя цілі покоління…»
«З галереї вони вийшли разом. Місто мерехтіло вогнями, світилося під ногами сотнями яскравих відбитків. Розходитись не хотілося.
Голосно сперечалися, куди повести Леа на каву, аби вона побачила, що кав’ярні в Києві працюють не гірш ніж у Брюсселі, а місто, після всього пережитого продовжує жити.
Хіба що в кав’ярнях поменшало люду.
Обрали затишну місцинку на Ярославовому валу.»
«Нарешті діти пішли спати, а татусь вийшов на округлий балкончик і вдивлявся в київський краєвид у бік нової, розкішної Миколаївської вулиці, де стояв феєричний, зі скляним куполом Гіпо-палац Крутикова — цирк і водночас чудова зала для концертів і виступів, спрямовував погляд до театру “Аполло” на Мерингівській вулиці, а потім — далі, через Думську площу до напрочуд гармонійних золотих бань Софійського монастиря. Будинок, зведений ним, вищувався на пагорбі, гордо поглядаючи і на Андріївську церкву, і на Михайлівський монастир із Трьохсвятительською церквою поруч, і навіть зверхньо позирав на саму Софію Київську, оскільки сягав одного рівня з її розкішною дзвіницею.
Фіолетові київські сутінки скрадалися між будинками, чіплялися за дерева, розливаючись довкруж, і відчуття світлої печалі охопило пана Владислава. »
«Ішов додому поволі. Над Хрещатиком тремтів прозорий травневий вечір. Перламутрова просвітленість. Безліч святково одягнених людей. Тепер завжди на Хрещатику безліч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вічне свято. Бульвар піднято над рівнем вулиці, і коли спостерігаєш знизу за тими, хто прогулюється вгорі по бульвару, то здаються вони всі нереально видовженими, ніби на картинах Ель Греко. Будинки кольору світлої глини, трохи поцяцьковані, але, може, так і треба. Все це якось дивно пасує до непередавано ніжної просвітленості, в якій купаються і витребенькуваті будинки, і зелені дерева у блідо-рожевому цвітінні, і святкові люди.
П’ять років тому тут була одна досить відома іноземка зі своїм ще більш відомим чоловіком. Отава, тоді ще доцент, показував їм Софію, вони кивали головами: “Так, так, о так, це справді…” Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про руїни і відбудову, коли ми були голі й босі, голодні й холодні, а все ж таки відновили цю вулицю в пишноті й закоханості. »
«На розі вулиці Свердлова, потрапивши знову в тиск, він на мить затримався й глянув вздовж рівного схилу, яким підіймався трамвай. Там був несподіваний затишок поруч бурі, раптова заводь, де юрба, звернувши, розпадалась на окремі постаті, завмираючи й ущухаючи геть. Він провів очима трамвай, що зник на верховині, розчинившись у далекому мороці, і в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потуплених будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці, досконала рівнобіжність їх, тяжкі перпендикуляри обабіч, велична похилість бруку, що спалахував іскрами під ударами копит, війнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонією. Але він ненавидів місто.
Повз нахабні двері пивниць, звідки линула п’яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино він минув окрвиконком і зменшив ходу на пустинній увечері ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вулиці Революції, де тільки самотні повії нудяться під темними ґанками. Позаду шумів Хрещатий яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб. І трамваї не здавались тут такими настирливими.»
«Нічний Київ мені був ніби кава, про яку забув, а коли згадав — вона ще не остигла. Київ був — як музика. Київ плавився від власної чарівності. Все було так неймовірно, що я просто не міг не наздогнати цю дівчину.
На Олександрівській площі я побачив її спину.»
«Київський метрополітен — немов пiдземний мармуровий палац. Хоча подекуди лишилися ознаки радянської влади — зiрки, серпи й молоти та «миртрудмай», архiтектура кожної станцiї символiзує певний пiдхiд: радянський ампiр, банальна колонада, вiзерунки, хай-тек.
Станцiя «Золотi ворота» чимось нагадує храм зi старовинними мозаїками i лампами у пiдсвiчниках. Ранiше вода тут стiкала у чашi просто зi стiни тунелю.
Однiєю з найошатнiших станцiй вважається «Унiверситет», вона прикрашена алеєю бюстiв видатних дiячiв — Горького, Шевченка, Пушкiна та iнших. А вхiд у тунель прикрашає оранжерея. Хоч багато студентiв порiвнюють цю станцiю зi склепом, з могилою посерединi…
Станцiя «Шулявська» своєю мозаїкою зi щасливими робiтниками нагадує прохiдну заводу «Бiльшовик». Вихiд з «Театральної» прикрашено гiпсовими соцiалiстичними голубами на стелi та радiсними людьми по стiнах.
На «Сирецькiй» у кiнцi зали стоїть незрозумiла червона iндустрiальна скульптура з лампочками, подiбна до генератора. А на станцiї «Арсенальна» є «вихiд в нiкуди» — довгий коридор, що веде на перон протилежного напрямку, постiйно збиваючи з пантелику розгублених пасажирiв…»
«Віктор спустився на Поділ, але тут на нього чекав неприємний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомість тепер виблискував модними вітринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на інший бік Констянтинівської, Віктор спустився до пивниці й зрадів, побачивши, що й тут наливають вино.»
716 thoughts on “Магічний Київ: згадки про столицю в українській літературі”