Кіт на обкладинці, пухнаста назва — здається, зараз буде щось затишне, добре й неодмінно з муркотінням. Можливо, навіть для дітей. Але не поспішайте з висновками. Бо коти, як відомо, взагалі не люблять, коли за них щось вирішують.
У збірці «Пухнасті оповідки» від видавництва КіТ тварини не просто прикрашають сюжети й викликають бажання сказати «яка милота». Вони ревнують, хитрують, шукають дім, переживають утрати й часом розуміють людей краще, ніж ті усвідомлюють самих себе. А іноді взагалі обходяться без нашої участі. Принаймні без нашого дозволу.
Під однією обкладинкою зібралися десять історій від дев’яти українських авторів та авторок: Антона Ейне, Марії Коновалової, Владислава Грузіна-Доги-Флорі, Юлії Юсько, Лани Крістер, Олександри Степаненко, Віталії Ілляш, Селіни Тамамуші та Лілії Кухарець.
У кожного — свій стиль, настрій і погляд на світ тварин. Тут є комедія, фентезійний детектив, щемкі розповіді про дружбу й довіру, а також історії, у яких відлунює війна. І хоча головні герої часто мають лапи, хвости або крила, запитання, які ставить ця книжка, дуже людські.
Навіть поважним котам хочеться додому
Кажуть, коти гуляють самі по собі й нікого особливо не потребують. Але спробуйте розповісти це котові, якого одного разу вже викинули на вулицю.
В оповіданні Лани Крістер «Здатися — не по-котячому» головний герой — панський кіт шляхетського роду. Принаймні сам він у цьому не сумнівається. У нього навіть є власне «абецадло» з правилами поведінки, яких він намагається сумлінно дотримуватися. Та за всією цією котячою аристократичністю ховається просте бажання: знайти дім, де його любитимуть і більше не покинуть.
Колись, ще кошеням, він опинився на вулиці. Відтоді засвоїв: щоби тебе забрали до себе, потрібно сподобатися людям. Тож коли з’являється нагода вирушити з міста Бар до омріяного Львова, кіт докладає всіх зусиль, аби підкорити серця майбутніх господарів.
Історія, що починається з кумедних котячих правил і шляхетських манер, поступово відкриває зовсім інший бік свого героя. Бо навіть найгордіший кіт може боятися, що одного дня його знову залишать. І, мабуть, саме тому так хочеться, щоб цього разу все склалося інакше.
Дім, який можна впізнати за запахом
А ось після оповідання Олександри Степаненко «Грім» усмішка може змінитися зовсім іншими емоціями.
Його головний герой — старий пес, який майже не бачить. Світ для нього складається передусім із запахів, звуків і відчуттів. Колись у цьому світі був дім, знайомі люди й безпека. А потім прийшли вибухи 2022 року, і все змінилося. Тепер Грім живе на сміттєзвалищі. Та навіть після всього пережитого в його пам’яті залишилися сліди колишнього життя.
Для людини спогадом може бути фотографія, розмова чи знайома мелодія. Для пса — запах, який неможливо переплутати із жодним іншим.
Одного дня Грома помічає Даня — чоловік, який теж живе з наслідками війни. Їхня зустріч починається з порятунку біля сміттєвоза, але поступово стає історією про пам’ять, втрату й можливість знову відчути себе вдома.
Більше розповідати не хочеться, щоб не забрати в читача найважливіші моменти.
«Грім» нагадує: війна руйнує життя не лише людей. І поки ми намагаємося знайти слова для власного болю, поруч є істоти, які переживають утрату без жодної можливості її пояснити.
Старість не скасовує права на любов
У дитинстві багатьом хочеться цуценя. Маленького, грайливого, кумедного. Такого, яке поміщається на руках і збирає захоплені погляди. А що відбувається, коли собака старіє? Це запитання болісно звучить в оповіданні Селіни Тамамуші «Пан Сірко».
Колись у пса був господар, який називав його Паном — із повагою. Але після втрати близької людини Сірко опиняється в притулку, де відвідувачі частіше звертають увагу на молодих собак. Згодом його життя звужується до двору, ланцюга й миски.
Історія поступово відкриває неприємну правду: ми любимо говорити про відданість тварин, але не завжди готові відповідати їм тим самим. Особливо коли вони вже не такі милі, рухливі й зручні, як раніше.
Поруч із Сірком з’являється кошеня Барсик, яке теж залишилося без родини. І між двома самотніми істотами виникає зв’язок, якому не потрібні ані спільна мова, ані схожий життєвий досвід.
Це історія про гідність, турботу й право на любов, яке не зникає з приходом старості.
Іноді довіру повертають десятеро гусенят
Звучить як початок дуже дивної психологічної практики. Але саме так розгортається історія Лілії Кухарець «Безумовно».
Після болісної сварки з подругою Леся приїздить на літо в село й вирішує більше нікого до себе не підпускати. План, можливо, і спрацював би, якби в її житті не з’явилися десятеро гусенят. А з ними — годування, прибирання, мокра підстилка, ліки й постійна необхідність стежити, чи все гаразд із маленькими підопічними.
Турбота тут зовсім не схожа на красиву картинку з інтернету. Вона вимагає часу, терпіння й готовності робити не надто приємні речі. Щодня. Та саме через ці буденні клопоти Леся поступово вчиться знову довіряти.
Один із найніжніших моментів історії — коли хворе гусеня лягає їй на ноги. Жодних гучних слів. Просто маленька істота, яка почувається поруч із людиною достатньо безпечно, щоб заснути. Іноді цього вистачає, щоб щось змінилося.
А тепер — детектив, магія й котячі інтриги
Якщо після попередніх історій вам захочеться трохи пригод, у «Пухнастих оповідках» знайдеться й таке.
У «Справах у Сомноліссі» Владислава Грузіна-Доги-Флорі ельф-детектив Альвір повертається до міста, де на нього чекають убивство, загадковий магічний туман і зникнення кота Бо. І ні, кіт тут не випадкова деталь, яку додали для милої обкладинки. Його зникнення стає частиною детективної загадки, а характер має значення для розвитку подій.
Натомість у «Котячому таткові» Антона Ейне на читача чекає зовсім інша компанія: рисі, тигр, лев та інші мешканці зоопарку. Їх доглядає Стас, який, окрім щоденної роботи, має ще й особисте життя. А великі кішки, виявляється, не проти висловити свою думку і про меню, і про його стосунки з медсестрою Оленою. Причому іноді складається враження, що тварини розбираються в людських почуттях краще за самих людей.
Ці два оповідання добре показують, наскільки різною може бути збірка. В одній історії тварина допомагає розплутувати загадку, в іншій — створює комічні ситуації. Але в обох випадках вона має характер, власні інтереси й важливе місце в сюжеті.
То це книжка для дітей чи дорослих?
Кіт на обкладинці ще не означає, що перед нами дитяча книжка. І «Пухнасті оповідки» — хороший тому доказ.
Ця збірка розрахована на підлітків і дорослих. Тут можна посміятися з котячого нахабства, захопитися пригодами ельфа-детектива, а за кілька сторінок — ледве стримувати сльози через долю старого пса.
Тварини в цих історіях не просто викликають розчулення. Вони помиляються, хитрують, сумують, прив’язуються й борються за своє місце у світі. А читачі впізнають у їхніх пригодах щось дуже знайоме.
Тож, можливо, варто перестати ділити книжки на «серйозні» й «про котиків». Одне цілком може поєднуватися з іншим.
Можливо, після «Пухнастих оповідок» ви трохи інакше подивитеся на кота чи собаку, який зараз спить поруч. Бо поки ви вважаєте себе головним героєм його життя, він, цілком імовірно, має іншу думку.
