Грудень 1976 року. Ямайка фактично на порозі громадянської війни, в гетто Кінгстона ллється кров. «Король реґі» Боб Марлі готується до грандіозного концерту за мир, покликаного зняти напругу в суспільстві. Група озброєних бандитів вдирається в його дім і поливає все вогнем…
Наші оглядачки вже прочитали цю «коротку» історію на 920 сторінок, і готові поділитись враженнями.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Не знаю, що найбільше мене зачепило, — іронія, закладена в назві (коротка історія на 900 сторінок, ахах), Ямайка, про яку я майже нічого не знаю, як головна локація чи постать Боба Марлі (котрий під своїм іменем у книзі не фігурує, але всім очевидно, про кого йдеться насправді, коли йдеться про Співака). Коротше, пропустити повз увагу «Коротку історію…» в мене шансів не було.
Юлія Дутка: Я теж оцінила тролінг: «коротка історія» на 900 сторінок, та й продовження «семи вбивств» одразу притягнуло моє трупожерське око. Ямайську літературу читати ще не доводилось, тому з цим твором багато чого було вперше. Вона стала для мене ковтком свіжого розпеченого повітря після холоднечі скандинавських детективів.
Make Love Not War. Чи можна піснею спинити кровопролиття?
Юля: У Співака (так Марлон Джеймс у своїй букероносній книзі величає Боба Марлі) «місія неможлива» — розрядити атмосферу, спрацювати на випередження, не дозволити бандам втопити Ямайку у крові. Щоб ви розуміли, растарай у 70-х мав забагато зброї, наркотиків і у той же час замало соціальних гарантій і освіти. Добре, що на острові не буває морозів, бо з такими благенькими житлами, а то й без них, безліч сімей просто загинули б.
Та, бомбоклат (запам’ятовуйте зараз цю смачну ямайську лайку, бо надалі вона тут часто траплятиметься), на Ямайці довго не живуть. То чи зможе пісня того, хто вийшов з нетрів і піднявся на вершину, змусити скласти зброю і хоч на деякий час подарувати ямайцям спокій? Спробувати варто.
Віта: Але штука в тому, що не все тут так однозначно — ні для читачів, ні для персонажів книжки, кожен з яких оповідає свій шматок історії. Хто він, цей Співак? Новітній пророк Джа? Месія, що прощає своїх кривдників? Чи далекоглядний політик-дипломат з прихованою мотивацією, який намагається примирити дві ворогуючі партії, щоб з кожної з них збити для себе якісь дивіденди? А може, його «Концерт за мир» — лише ширма, якою так зручно прикрити махінації з наркотиками і зброєю? Коли ти на Ямайці, ти ніколи не можеш бути певен, хто є хто.
Єдине, що цілком очевидно, – цей концерт кісткою стоїть поперек горла багатьом. Надто багатьом людям, які готові стріляти і вбивати, аби його не допустити. Але він таки відбудеться. От тільки чи принесе хоч трохи миру, чи ще більше розпалить вогонь ворожнечі?
«Чи володіє слово “звук” силою, здатною зламати бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність? Ніби ви маєте систему, або шитсистему, що склалась і керувала цією країною дуже довго, протягом століть. Ось уже чотири сотні років ви живете за вказівкою господарів, і чорні відчувають свою неповноцінність, а брунатні і білі – свою перевагу, і вони правлять у цій маленькій чорній країні, як їм заманеться, дуже, дуже довго. Але ось прийшов я – із Землетрусом, Блискавкою і Громом, щоб зламати ці бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність між смиренними чорними людьми!»
Гетто і банди Кінгстона
Віта: «Слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави» – так і кортить зацитувати Андруховича. Бо й справді, персонажі «Короткої історії…» слухають регі і частенько помирають, переважно насильницькою смертю – то під відкритим небом, то в запльованих наркопритонах. Тільки замість “травички” в них дещо серйозніше – кокс і крек. І кров, бруд та лайно – тут справді багато цього всього. Бо в гетто, бомбоклат, не книжечки читають, а займаються серйозними справами – воюють за територію і вплив, ділять владу, стріляють на випередження і вбивають, аби не бути вбитими.
Хоча серед мешканців гетто – тих, хто від народження спить з волиною під подушкою, звикається зі звуками пострілів, як із шумом дощу, і не надто переймається питаннями моралі, теж не всі однакові. І про книжечки я згадала не дарма. Бо серед тих, хто живе в найтемніших нетрів Кінгстона, і вихідців з них трапляються доволі освічені особи, які читають Бертрана Рассела чи “Нью-Йоркер”, але роблять все це, не випускаючи волини з рук.
Оцей “темний бік” Ямайки, який простягається далеко за її межі, у “Короткій історії…” змальований дуже детально. Завдяки поліфонічності оповіді (адже кожен розділ – це пряма мова одного із персонажів) роман нагадує не стільки популярний реггі-трек, скільки потужну раста-симфонію, в якій партії бандитів переплітаються з “соляками” музичного журналіста з журналу “Роллінг Стоунс” чи співробітника ЦРУ.
Юля: Щось, Віто, нам вдруге трапляється “темний бік” – липні ми розглядали виворіт США з сектантськими течіями та шахраями на кожному кроці у «Містері Сплітфуті», а тут одразу відкрили Ямайку не з того боку, який показують туристам. Чомусь мені здавалось, що там тільки спокій, хвильки, а в повітрі витає солодкий димок ґанджі, але за описом це швидше Нідерланди. Ямайка 70-х – суворе місце, де чужинцям краще не потикатись, бо й своїм небезпечно.
Найяскравіший образ з гетто для мене – малий Бам-Бам, який з дому, де вбили батька й матір, тікає з завеликими черевиками. То батькові “кларкс” – єдиний його капітал. Я ніби бачу, як він ховається в купі сміття після пострілів. Мені крутить в носі від смороду. Думаю, як він відмиється. А він про це не думає, він думає, що живий. Решта не важить.
Чи доросте Бам-Бам до батькових черевиків? Можливо. Чи будуть в нього колись внуки? Сумнівно. В гетто не буває старих. Там не переймаються екзистенційними запитаннями, не шукають ніякого хюге, бо не може бути затишно там, де стріляють, де немає бодай того, що задовільняє базові потреби. Там, бомбоклат, треба мати волину, інакше ти – ніхто.
Не дивно, що у гетто триває війна, злидні і злоба викликають у потенційно добрих людей такий “ефект Люцифера, що Зімбардо й не снилось (до речі, сам стенфордський в’язничний експеримент припадає на цей період). Дивно, що у цьому кривавому шарварку влаштовують концерт “за мир”. Чому так сталось ми дізнаємось аж тоді, коли Марлон Джеймс оселить нас в Америці та дозволить висловитись новому голосові.
«“Якщо кицька з собакою мо’уть жити разом, то чо’ не можемо полюбити одне одного ми? Хіба не про це ка’е Джа?” “Кицька з собакою мо’уть жити разом, але не з власної волі”, – кажу я йому. А потім я поміркував як і слід і розсудив так: “Коли собака вбиває кицьку або кицька собаку, то радіє цьому тільки гриф. Він цього в житті тільки чекає. Гриф-індик – із червоною головою, білим пір’ям на грудях і чорними крилами. Гриф у парламенті Ямайки. Гриф у гольф-клубі “Констант Спринг”, що заманює тебе на свої вечірки – бо ти тепер піднявся так, що від тебе не відмахнешся, – і пхає тобі смажену свинину в лице, і каже, що подумує “влаштувати що-небудь у дусі регі, нібито регі – якийсь там, бомбоклат, твіст, і запитує, чи не знайомий ти ще зі справжньою зіркою?”»
American boy, уєду с табой…
Юля: «Усі нещасливі сім’ї схожі одна на одну», і кризова Ямайка нагадує інші країни, які переживають не найкращі часи. Люди хочуть тікати і не куди-небудь, а до США. Головним емігрантським голосом «Короткої історії» стає Кім Кларк, яка тримається, як реп’ях, за оперативника ЦРУ, базованого у Кінгстоні, щоб тільки виїхати з рідного острова, який вже давно став чужим.
Вона, сама ще не знаючи того, використовує популярну зараз методику візуалізації, і навіть чіпляє до свого імені його прізвище, щоб бути ближчою до своєї американської мрії, зірок і смуг, хмарочосів Нью Йорка та масивної Статуї Свободи.
Віта: Юлю, я тобі трішки заперечу, а нашим читачам легенько натякну, що історія Кім Кларк має потаємне дно, і воно оприявниться аж наприкінці книжки. Для мене ж абсолютним емігрантським голосом є Ніна Берджесс, яка так сильно хоче поїхати з цієї країни, де ніколи й ніде, навіть у себе вдома і,тим більше, в поліційній машині, не можна почуватися у безпеці, що готова день і ніч стояти біля будинку Співака з надією, що він згадає ту дівчину, після ночі з якою написав «Опівнічних рейверів», і забере її з собою кудись далеко (бажано, в Америку, так). Оця Ніна, яка безнадійно стоїть на автобусній зупинці, вглядаючись у вікна будинку навпроти, — це такий до біса пронизливий і знайомий образ отих тисяч ямайських (та й українських) дівчат, які мріяли про іноземця чи хай навіть земляка, але спроможного вирвати їх з їхньої реальності і відвезти кудись, де й не пахне їхньою Батьківщиною.
Улюблений персонаж
Віта: А знаєш, мені важко вибрати. Тобто спочатку я однозначно симпатизувала рідкісним у цьому багатоголоссі жіночим історіям – і вони мене справді дуже торкнули. Але чим далі, тим цікавішим ставав Джосі Вейлз – “права рука” кримінального авторитету Копенгагену Папи Ло, який згодом сам посів чільне місце. Можливо, тому, що «Коротка історія…» весь час крутиться довкола нього. А може, тому, що він – безжалісна і брутальна машина вбивства, цинічний бандюк і повний бомбоклат, мав свої неочевидні цінності і зворушливі слабини. Спершу Джосі був мені неприємним і огидним, а згодом став викликати щось типу симпатії і співчуття.
А в тебе змінилося ставлення до когось із персонажів за час читання? Хто сподобався/зацікавив найбільше?
Юля: Я теж хвилювалась і хотіла тікати з Ямайки разом із дівчатами. Ох, ця нелегка жіноча доля. Зізнаюсь, мені теж періодично хочеться жити то десь в Альпах, то на океанському узбережжі, але після відпустки відпускає. Та, як на мене, автор все ж не приділив жінкам достатньо уваги, не виписав їх, свідомо залишивши другорядними, тими, хто не впливає на розвиток історії.
Та потім натрапила персонажа, який мене зачепив своєю нелогічністю і якоюсь простакуватістю. Його голос звучав по-іншому. Віпер. Мені було і шкода його, як і кожного яскравого героя, який не може примиритись зі своєю інакшістю, але так прагне якогось людського тепла. То який він: наркоторговець з нотками людяності і гей, який відчуває себе ним тільки коли партнер його цілує? Жертва обставин, яка дуже недовго тішилась своїм щастям. Але гетто не прощає. Папа Ло теж.
І хочу відзначити головного афориста книжки – сера Артура Дженнінгза, якого можна щедро цитувати. Він, хоч був на Ямайці зайдою, але добре пізнав її смак.
Вибрані цитати
«- Книжки – для мудрості. Але бувають і для дурості.
– Проблема з книжкою у тому, що ніколи не знаєш, куди вона веде, поки в ній не заблукаєш…»
🕮🕮🕮🕮🕮
«З дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого».
🕮🕮🕮🕮🕮
«У ямайців є своєрідне вміння затримувати на тобі погляд після того, як їм стало ясно: цей білий хлоп починає все розуміти. І очей вони при цьому не відводять: перевіряють, з якого моменту ти вже цілком врубився і чи не ляпнули вони тобі щось зайве. Те, чим ямайці досі обґрунтовано пишаються, це своїм талантом зберігати пильність, нічого не розбовкувати. Або ж взагалі не випускати з себе ні слова, навіть якщо їм дуже кортить надути тебе просто зараз, у цю хвилину».
🕮🕮🕮🕮🕮
«Бог поставив Землю так далеко від Небес тому, що не може терпіти сморід мертвої плоті. Смерть – не ловець душ і не дух, це вітер без тепла, повзуча недуга. Врятуватися не намагається ніхто. Я буду на місці, коли вбиватимуть Тоні Мак-Ферсона. Я буду на місці, коли будинок для літніх людей “Івентайд” охоплять вогонь і дим. Ніхто не намагається себе врятувати. Я буду на місці, коли похований живцем хлопчина прийде сюди, все ще думаючи, що він не мертвий, і я вирушу за ним слідом, коли він піде до дому Співака регі. Я буду на місці, коли вони прийдуть за останнім у старому місті. Коли троє постануть перед швидким судом. Коли повернутий з небуття Співак згасне в Пенсильванії і його дреди розпадуться».
Кому варто читати
Віта: Тому, хто хоче відчути реальну Ямайку. Ту, якою вона була в 70-х. А ще – тому, хто хоче зануритися на саме дно життя гетто – і при цьому вижити.
Юля: Тому, хто любить епічні полотна, які з кожним новим абзацом стають все об’ємнішими.
Кому не варто читати
Юля: Тому, кого відлякає об’єм і багатоголосся цієї історії. І так, тим, кому нема 18, теж не читати!
Віта: Ніжним натурам, яких жахають криваві й брутальні сцени, а також тим, хто непритомніє від натуралістичного опису фізіологічних процесів і лайки.
Схожі книги
Віта: «Коротку історію» я читала паралельно з «Аутсайдерами» С.Е.Гінтон, і ці два романи мені несподівано дуже зрезонували. «Аутсайдери» – то така, порівняно з «Короткою історією», дуже лайтова і дещо підлітково-наївна історія, але в ній є і вуличні банди, і запекле протистояння між окремими кварталами – з кров’ю, каліцтвами і смертями. А ще цей роман нагадав мені «Містера Сплітфута», якого ми теж читали удвох. Бо і там, і там звучать голоси мертвих. В «Короткій історії», як на мене, переконливіше.
Юля: На диво, епічне полотно «Короткої історії» нагадує мені «Пісню льоду і полум’я» Мартіна. Тільки гляньте на структуру – ідентична. І хоч у Марлона Джеймса персонажів не поєднують такі заплутані родинні узи, але вони періодично стикаються і вбивають одне одного. З «Містером Сплітфутом» мені теж перегукувалось на рівні атмосфери – схожа тональність, хоч книжки зовсім різні.
16 thoughts on “#ДвіДумки. «Коротка історія семи вбивств»: «З дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого»”