Код генія: Життя Леонардо да Вінчі очима Волтера Айзексона

У матеріалі використані фото конструкцій,
створених на основі креслень Леонардо з виставки “Leonardo da Vinci Expo: A Genius in Istanbul”, що експонувалася влітку 2019 р. у Кушадаси

Авторка фото: Мар’яна Хемій

Ім’я Леонардо да Вінчі багатьом із нас відоме ще з дитинства. І не тільки завдяки популярному колись мультсеріалу «Черепашки-ніндзя», головних героїв якого було названо на честь видатних митців італійського Відродження (хоча йому теж спасибі). Роботи да Вінчі давно та активно використовуються в масовій культурі. Чого варта хоча б «Мона Ліза», репродукції якої етнографи знаходять навіть у святилищах аборигенів Австралії серед зображень місцевих богів. Свого часу добре долив оливи до вогню зацікавлення постаттю Леонардо і Ден Браун зі своїм конспірологічним «Кодом да Вінчі». Але чи ми насправді знаємо, чому Леонардо вважають генієм? Чи ж просто приймаємо це як факт, про який нам звідусіль говорять? Я схильна думати, що частіше трапляється все-таки другий варіант. Але точно не серед тих, хто читав біографію Леонардо да Вінчі Волтера Айзексона (вийшла 2019 року у видавництві «Наш формат» у перекладі Ярослави Стріхи). Що цікавого з неї можна дізнатися та чому її варто читати не тільки поціновувачам мистецтва, розповім далі.

По поличках

Спочатку кілька слів про те, як побудовано текст. Загалом оповідь підпорядкована хронології. Виділяється сім основних періодів життя Леонардо: дитинство у Вінчі, перший флорентійський період, перший міланський період, другий флорентійський та другий міланський періоди, перебування в Римі та останні роки життя у Франції. На початку книги навіть наведено яскраву часову шкалу, на якій відмічено ключові події в особистому, творчому та науковому житті Леонардо у зв’язці зі знаковими подіями в світі того часу. Такий собі синопсис до подальшого читання. Та іноді Айзексон дозволяє собі відхилення від лінійності оповіді. Наприклад, про легендарну «Мону Лізу» він пише в кінці книги, безпосередньо перед «французьким» розділом, хоча Леонардо почав працювати над цією картиною ще в 1503 році, тобто у свій другий флорентійський період. Аргументація автора проста: да Вінчі навіть в останні роки свого життя продовжував додавати до картини тонкі шари фарби й мазки, тож логічно розглянути її під кінець кар’єри митця – «як кульмінацію життя, присвяченого вдосконаленню вміння балансувати на перетині мистецтва й науки». Тут з Айзексоном не посперечаєшся. Тим паче що таке відхилення від хронології зовсім не заважає.

Водночас біографія має не тільки часовий, а ще й інший поділ. Щоправда, він не формальний, а умовний і складається безпосередньо в голові у читача. Так, робота Волтера Айзексона дає нам змогу побачити трьох різних Леонардо: як особистість, як митця та як науковця.

Непересічна особистість

«Він був доброзичливий, ошатний і щедрий, а обличчя його сяяло ласкою <…>».

Над кожним біографом, мов дамоклів меч, нависає загроза, що створювана ним біографія вийде сухою та млявою. Адже справжня майстерність виражається не в простому складенні воєдино величезної купи фактів (добре, коли хоча б вивірених), а в умінні подати ці факти так, щоб вони розкрили особистість, в здатності «оживити» людину на сторінках своєї книги. На щастя, Волтер Айзексон цього вміння не позбавлений. Із часу смерті Леонардо минуло цілих 500 років, але завдяки біографії Айзексона я змогла крізь століття відчути, якою людиною він був, і навіть зрозуміти деякі його дивацтва. Причому не можу сказати, що моє сприйняття було нав’язане автором. Так, певний вплив з його боку, звісно, відбувався, але він не був вирішальним. Моє сприйняття ґрунтувалося також і на власному аналізі вчинків Леонардо, його записів у нотатниках та спогадів про нього сучасників. Наприклад, неочікувано і приємно було прочитати ближче до кінця книги певний умовивід Айзексона про Леонардо (не буду спойлерити, який саме), який на той час вже й у мене самої сформувався в голові.

Тож якою людиною був Леонардо? О, про це можна говорити довго і з захватом! Для мене в цій біографії було багато як відкриттів, так і уточнень деяких вже відомих мені до цього фактів. Але одна особливість да Вінчі зацікавила мене найбільше.

Нерідко про Леонардо говорять як про великого прокрастинатора, який часто не доводив почате до кінця. Айзексон в своїй біографії також неодноразово наводить таку характеристику.

«А ще бували драматичні дні, коли його одержима натура пасувала перед потягом до прокрастинації. Захоплений випадковою примхою чи пристрастю, Леонардо з’являвся вдень, “дерся на риштування, хапав пензля, додавав мазок-два до однієї з постатей і рвучко йшов геть”».

Так, із пісні слів не викинеш. Але якщо заглибитися у читання, така поведінка почне позбавлятися суто негативного забарвлення. Поступово стає зрозумілим, що не стільки лінь є причиною «незавершенок» Леонардо, скільки його прагнення до досконалості. Вроджений перфекціонізм творця часто ставав на заваді у досягненні його цілей. Уявіть: да Вінчі працював над «Моною Лізою» цілих 16 (!) років, постійно її удосконалюючи і, як вважається, так остаточно і не завершивши. Або ж узяти його «Святого Ієроніма». Дослідження показують, що він вносив виправлення до картини навіть через 30 років після початку роботи над нею, бо завдяки проведенню розтинів людських тіл зрозумів, що не правильно відобразив на ній анатомію грудинно-ключично-соскоподібного м’язу. Як відомо, картина так і залишилася незакінченою. І це не єдині приклади, які дозволяють поглянути по-іншому на сумнозвісну леонардівську прокрастинацію.

«<…> він увійшов в історію як геній, одержимий відточуванням своєї майстерності, а не як надійний ремісник».

Окрім того, да Вінчі вважав (чудова новина для всіх прокрастинаторів!), що гарна ідея має дозріти. Він писав: «Високообдаровані художники, чим менше працюють, тим більше досягають. Розум їхній шукає нових ідей, і, коли такі ідеї остаточно сформуються, вони виявляють і відтворюють руками те, що було в задумі».

Особливу повагу до Леонардо у мене викликало те, що він займався переважно тим, що цікавило його самого, і просто кайфував від цього. Він не зраджував собі. Його ідеї часто не реалізовувалися, але він лупав сю скалу. Цікаво, що, заживши слави ще за життя, він постійно сумнівався, що взагалі чогось досяг. Леонардо неодноразово писав у своїх записниках: «Скажи мені, чи я зробив хоч щось. Скажи мені. Скажи. Скажи, чи я хоч чогось досягнув… Скажи, чи щось хоч було створене». Ох, якби ти знав, Лео, якби ти знав…

Віртуозний митець

 «Якщо митець хоче побачити красу, яка його заворожить, то він вільний створити її сам».

Парадокс: попри те, що Леонардо да Вінчі за своє некоротке життя створив зовсім небагато живописних робіт ще й низку з них залишив незавершеними, він як художник був мегапопулярним ще у свій час. Та й у наші дні його в світі знають передусім як геніального митця. В своїй біографії Волтер Айзексон розповідає, в чому ж була винятковість Леонардо як живописця, у чому секрет його геніальності. Причому щоб зрозуміти це, необов’язково розбиратися в мистецтві. Попри те, що тут траплятимуться такі страшні для пересічної людини слова як «сфумато» і «к’яроскуро», Айзексон вам все добре розжує і покаже на прикладах.

Особливо мене вразило прагнення да Вінчі зображати внутрішній світ людей через їхні дії. «Дві найважливіші теми доброго художника: людина та її наміри, – писав він. – Людину зобразити просто, а наміри складно, адже їх потрібно передати через жести й порухи». А щоб зрозуміти, як люди поводяться в тій чи іншій ситуації, Леонардо часто спостерігав за ними, їхніми обличчями, манерами, вбранням і жестами та занотовував результати своїх спостережень (він ніколи не розлучався із записничком, який носив на поясі!).

«У живописі дії виражають внутрішні наміри».

Окрім того, у книзі згадуються майже всі картини Леонардо, включаючи втрачені та з непевною атрибуцією (хоча із найвідоміших я не побачила тут, наприклад, ермітазьку «Мадонну Літту», яка хоч і має сумнівну атрибуцію, традиційно приписується да Вінчі), а також низка його малюнків. Тут автор розповідає нам історію їх створення та розкриває їхні характерні особливості. Особисто мене чи не найбільше зацікавила історія малюнка «Портрет юної нареченої», або, як її ще називають, «Прекрасна принцеса». Ця робота не дуже відома, втім, привертає увагу подіями, які розгорталися навколо неї вже в наші дні – в двотисячних. На кількох сторінках Айзексон захопливо розповідає про те, як встановлювалися авторство малюнка та, власне, особа, яка на ньому зображена. Щоб не позбавляти майбутніх читачів цієї книги задоволення, я, звісно, не буду розкривати тут подробиці, але скажу, що ті події сколихнули тоді увесь мистецький (і не тільки) світ.

Безумовно, в книзі наведено репродукції згадуваних у ній творів. Так, якість їх виконання, може, і не найвища, втім, вони все одно непогані. До того ж, як на мене, ці ілюстрації не покликані достеменно відобразити виразність картин, а слугують, скоріше, супутнім матеріалом до тексту. Все-таки простіше подивитися в книзі, який вигляд має предмет оповіді, ніж лізти за цим у ґуґл. Тим паче, як показує досвід, тільки «жива» зустріч із мистецьким твором може подарувати справжню повноту вражень від нього.

Завзятий дослідник і винахідник

«Наскільки нам відомо, він першим в історії описав усі елементи людського зуба, включно з майже ідеальним зображенням коренів».

Цікаво і драматично водночас: да Вінчі боготворять за його надзвичайний мистецький талант, мільйони людей щороку відвідують Лувр, щоб побачити його знамениту «Мону Лізу», а сам Леонардо насправді часто нехтував мистецтвом. «Істина полягає в тому, що його думки повністю віддані математичним дослідам і навіть вигляд пензля йому огидний», – писав П’єтро да Новеллара першій леді Мантуї Ізабеллі д’Есте.

Після прочитання книги не залишається сумнівів, що саме наука була для геніального італійця понад усе. Як стверджує Айзексон, Леонардо ніколи не записував дат своїх проривів у живописі, але у вивченні геометрії кожен, навіть найменший, успіх трактував як історичний момент, вартий нотаріального запису. Ще одним доказом є лист Леонардо герцогу Людовіко Сфорца, який він написав, бажаючи отримати роботу при міланському дворі. У його перших десяти абзацах він вихваляється своїми інженерними здібностями, особливо хистом військового інженера, і тільки наприкінці листа, в одинадцятому абзаці він, наче між іншим, додає: «Так само і в живописі вмію зробити все, що належить, не поступаючись іншим».

Навіть створення загадкової посмішки Мони Лізи, яку знає весь світ, не обійшлося без наукового вишукування. Адже до її написання да Вінчі ретельно вивчав м’язи, які приводять в дію вуста, знімаючи шкіру з облич трупів. «Подай причини всіх рухів, на які спроможна шкіра, плоть і мускули обличчя, й подивися, чи ці м’язи приводять у рух ті нерви, які тягнуться до мозку», – давав собі настанову Леонардо.

«Удень Леонардо відточував усмішку Лізи, а ночі проводив у глибинах моргу під шпиталем Санта-Марія-Нуова, знімаючи шкіру з мерців, щоб оголити м’язи й нерви».

Чесно кажучи, до знайомства з цією книгою я цікавилася більше мистецькою спадщиною Леонардо. Та частина його життя, що стосувалася науки, не дуже мене приваблювала. Але біографія Волтера Айзексона докорінно все змінила. Мене надзвичайно вразила дослідницька жага да Вінчі. Уявіть: людина, яка була вегетаріанцем і «блохи не вбила б, хай би яка була причина» водночас проводила розтин свині, у якої ще билося серце, щоб дослідити роботу її кровоносної системи! З маніакальним захопленням він понад 20 років вивчав політ пташок. Усе заради великої мрії – підняти людину в повітря. Коли я про це читала, переді мною неодноразово поставав образ Леонардо, який стоїть неподалік злітної смуги і дивиться, як у небо здіймається літак. Мабуть, він був би щасливий, якби на кілька хвилин зазирнув до нас із минулого і побачив таку картину. Так, Лео, ти був не божевільний – люди можуть літати. Дякую, що ти у це вірив іще 500 років тому!

«Його записники та малюнки – вікно до збуреного, сповненого фантазій, маніакального, часом істеричного піднесеного розуму».

Особисто для мене найбільша цінність цієї біографії саме в тому, що вона відкрила дослідницько-винахідницький геній Леонардо. Тепер я швидше повірю в те, що Земля не обертається навколо Сонця, ніж в те, що Леонардо да Вінчі не був генієм.

Post scriptum

«Як добре проведений день наганяє щасливий сон, так і добре прожите життя завершується щасливою смертю».

Такі слова Леонардо да Вінчі написав за 30 років до своєї смерті. Та ж чи було в результаті його життя добрим, а смерть щасливою? За смерть говорити не беруся, а от щодо життя у мене є певні сумніви.

Захват від того, як написано і видано книгу, у мене перемежовується із сумом. Під час усього читання мені було дуже прикро за Леонардо. Незважаючи на його успіхи та визнання, через усе його життя червоною ниткою проходить відчуття нереалізованості. За образом генія я так і не змогла відшукати щасливу людину. Він усе своє життя провів у пошуках і самовдосконаленні, але в результаті стільки крапок залишив недоставленими… Купа ненаписаних трактатів, які планувалися, безліч невтілених технічних ідей, якими він горів, недописані картини… Навряд чи це робило його щасливим. Звісно, я можу помилятися, адже сам Леонардо про свої душевні переживання майже не писав. Але моє сприйняття виявилося саме таким. Основні емоції, які я відчувала, закриваючи книгу після прочитання, – захват і жаль.

Волтер Айзексон пише, що до життя да Вінчі треба підходити так, як він сам підходив до світу: з допитливістю і вдячністю за нескінченні дива. Мені додати нічого. Ідеальні слова, щоб поставити крапку у цьому огляді і три крапки – в моєму пізнанні цієї видатної людини. 

Р. P. S.: До 24 лютого 2020 року в паризькому Луврі триватиме масштабна ретроспектива Леонардо, приурочена до 500-ліття із дня смерті італійського генія. Як кажуть, на ній представлено 162 роботи да Вінчі: живописні картини, малюнки, ескізи, нотатки тощо, які прибули до Парижа із різних музеїв світу. Якщо маєте можливість поїхати, не проґавте нагоду!

Кому читати

Передусім тим, кому цікаві біографії неординарних людей, і, звісно, всім шанувальникам мистецтва. Якщо у вас в планах відвідування масштабної ретроспективи да Вінчі в Луврі, ця книга також для вас. Вона посприяє більш свідомому сприйняттю мистецької та інтелектуальної спадщини Леонардо.

Кому не читати

Тим, кому не до вподоби довгі і детальні розповіді про чуже життя, а також тим, на кого мистецтво та наука наводять нудьгу.

Схожі книги

Інші біографії авторства Волтера Айзексона: «Бенджамін Франклін», «Ейнштейн. Життя і всесвіт генія», «Стів Джобс», а також біографії інших видатних митців: «Ван Гог. Іскріння», «Пікассо. Живопис, що шокував світ», «Ієронім Босх. Видіння і кошмари»