Чи здатна книжка змінити життя: що я втілюю з «Купи собі той довбаний букет…» Тари Шустер

Нещодавно у Yakaboo Publishing вийшла друком книжка, яка одразу стала бестселером. Перше, що привертає до неї увагу читачів, провокативна назва, яка в оригіналі звучить ще різкіше «Купи собі ті й***ні лілії!». Це історія Тари Шустер, «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалось», яка, прокинувшись у свої 26, вирішила змінити власне життя, вийти з багаторічної кризи і навіть стати щасливою. І їй вдалося 🙂

Авторка описує на більш як 300 сторінках свій шлях, довжиною в 7 років, щоденні рішення й дії, які доводилося здійснювати. Це ревізія всього її життя, починаючи з дитинства й аж до часу, коли книжка була написана.

Звісно, в кожного й кожної з нас свій бекграунд, різні виховання й поточна ситуація. Але багато в чому пропоновані Тарою Шустер речі універсальні, тож коли ви вирішите, що таки пора щось змінювати, книжка може стати вам хорошим путівником.

До мене вона потрапила у момент, коли здоров’я дало збій, і сил на роботу (та й навіть на життя як таке) майже не залишилося. Читаючи розділ за розділом, поступово впроваджувала у свій побут щось із перевіреного Тарою, та найголовніше — розуміла, що подібні проблеми стаються з нами незалежно від країни народження та інших соціальних відмінностей. І в США можуть проживати дорослі люди, які не здатні взяти на себе відповідальність за виховання дітей; там так само є проблеми з житлом, пошуком роботи, розуміння себе і своїх потенційних можливостей. Декорації й відтінки інші, але суть залишається незмінною.

І перше, що варто зробити, стаючи на шлях до змін, вважає Тара Шустер, це почати звертати увагу на себе, свої потреби, бажання, полюбити себе і, врешті, не жаліти грошей собі на букет (і не тільки). Більшість із порад ви чули неодноразово, деякі — настільки часто, що вони стали мемами і дратують навіть тих, хто до пуття не розібрався, що насправді вони означають.

Букетом я зайнялася в останню чергу — купила собі квіти лише позавчора. Не знаю, чи це було аж так важко, чи все ж мала достатні підстави, щоб не робити цього раніше — «Куплю все ж таки завтра, не носитись же з ними кілька годин до того, як потраплю додому?», «Не прийду ж я на зустріч зі своїми квітами — доведеться вибачатися й пояснювати, що це мої», «Краще вже не сьогодні, все одно зав’януть, поки повернуся додому після подорожі», але цей день настав, і кімнату прикрашають красивенні ароматні тюльпани. І чому я не зробила цього раніше?

Моїм першим реалізованим пунктом стали ранкові сторінки, позичені Тарою з книжки Елізабет Гілберт «Шлях митця». Звісно, я неодноразово чула про ранковий фрірайтинг і до цього, та якось не вдавалося розпочати. Ба більше — ранкові сторінки навіть були в мене записані як пріоритет на цей рік, на початку 2020-го я навіть підібрала для них блокнот, приготувала його й розмістила на столику біля ліжка — тільки прокидайся і пиши. Але писати почала аж після «копняка» Тари.

Вона описує дивовижний вплив цього методу на неї. Після тривалого його використання авторка перечитувала свої потоки свідомості й знаходила відповіді питання, які були закопані глибоко і до яких звичними рефлексіями не так легко було дістатися. Варто зауважити, що у момент старту «перезавантаження» авторка вже тривалий час працювала з психотерапевтом, тобто вже вивчаючи себе протягом певного часу вона все ж вбачає у методі ранкового фрірайтингу додаткові переваги.

Так трапилося, що на момент читання книжки я хворіла, і лікарі саме призначили мені дієту. Звісно, це було не єдине, чого я мусила дотримуватися під час лікування, тож чомусь одному й не приписую чудо-ефект, але те, що він є я відчула, коли зловила себе на думці: мене не дратують люди. Не всі, звісно, але в конкретній ситуації, доволі неприємній для мене, я не відчула звичного роздратування.

Впевнена, для вас не новина, що від того, як ми харчуємося, дуже залежать не лише наше здоров’я і зовнішній вигляд, а й настрій. Та одна справа на словах і геть інша — на ділі. Коли вранці прокидаєшся не з бажанням загорнутися назад в ковдру і найближчі години (а краще тижні) не вилазити з неї взагалі, а з доволі виразним відчуттям того, що зробиш сьогодні те й те, а якщо встигнеш, то ще й це, — то й настрій помітно інший, і відчуття приємніші. А коли вловлюєш зв’язок між цим станом і тритижневою відмовою від кави, шоколаду, випічки й жирних страв, самообмеження виглядають не такими вже й безглуздими.

Ще один приємний бонус — ви стрункішаєте.

Щоб закріпити ефект та дізнатися більше про свій організм і здорове харчування, купила нарешті «Їж, пий, худни» Наталії Самойленко. Книжка була у моїх планах одразу після виходу, але, очевидно, до неї треба було дозріти внутрішньо.

Одним із наскрізних мотивів «Букету» є прислухатися до себе, до своїх бажань, а також можливостей. І тут важливо згадати про алкоголь, а саме — про його дози й частоту вживання. Авторка радить поспостерігати за собою, особливо якщо ви теж працюєте у сфері, де поширені часті фуршети. Чи не випиваєте ви зайвого там, де наливають безкоштовно?

Вона радить зупинятися після другого келиха — і організм подякує, і ви все пам’ятатимете з вчорашнього вечора.

Мені довелося обмежити вживання алкоголю на усі 3 тижні дієти. І такі відмови, варто визнати, траплялися нечасто за минулі кілька років. Я задумалася.

Вам не вистачає енергії на роботу й загалом на життя? Після офісних 8 годин хочеться дотягнутися до ліжка і більше нічого не робити? Є вихід — як це не парадоксально, енергія з’явиться, якщо тілу давати не менше навантажень, а більше. Це страшне і важливе слово «спорт» — його бояться всі, хто не спробував регулярні тренування, і більше не покидають ті, хто «підсів». Найважче — пересилити себе на старті, а результат не забариться.

Не скажу, що я, як Тара, почала регулярно бігати чи ходити в спортзал (але серйозно про це думала, поки читала, згадуючи захоплені інсайти у френдстрічці фейсбука), та змусила себе щодня займатися йогою, а також пішла в басейн — а це вже неабищо!

Одне з небагатьох, що я практикувала й до «Букета» були часті подорожі — Україною, за межі Києва, за кордон — будь-куди, за змогою і потребою. Зміна звичної картинки перед очима дозволяє побачити більше — і не лише в прямому сенсі. Так ми краще пізнаємо самі себе, спостерігаємо за світом, дізнаємося багато нового про людей, міста, країни. Це завжди збагачує і додає сил рухатися далі.

Підсумовуючи, скажу — якою б цікавою і захопливою не була мотиваційна книжка, гріш їй ціна (і вам, хто її читає), якщо ви одразу не станете виконувати те, що вона пропонує. Хто розповідає про неефективність подібної літератури, очевидно, безвідповідально ставиться насамперед до себе. Адже читати, не слідуючи написаному — пуста трата часу. Впродовж усієї книжки Тара Шустер радить дисциплінувати себе. Не робити винятків на випадок, коли не хочеться бігати, писати ранкові сторінки чи дотримуватися інших щоденних ритуалів. Так це не працює.

І наостанок — що б хотілося запровадити, але поки не вдалося:

Не влазити в борги. Це те, що дається мені найважче. Навіть якщо я розумію, що до десятка нових куплених книжок я не доберуся в найближчі десятиліття, луків на сезон маю більше, аніж він уміщує днів, термін зберігання косметики закінчується швидше, ніж я її відкриваю, а між подорожами ніяк поспати, не те що повноцінно відрефлексувати — покупки все одно здійснюються, і ніщо не здатне мене спинити.

Авторка дуже детально й виважено аргументує, чому не варто жити в кредит. Я згодна з нею на всі 100 і вірю, що скоро і я стану тією, якій вдалося.

Тара Шустер наполягає на тому, щоб в кожної з нас був свій недоторканний куток, такий собі аналог Вулфівської власної кімнати. Тут вона пише свої ранкові сторінки, звіряє плани за дошкою візуалізації, мріє і просто дозволяє собі бути самою собою.

Така кімната чи кабінет у мене лише у мріях, а от блокноти й коркові дошки ніхто не скасовував — тож користуюсь.

Дуже зворушили у книжці ті розповіді, що стосуються друзів Тари (багатьох близьких подруг вона називає найкращими, і декого це навіть дратувало :)), а особливо тих, з чиїми родинами вона товаришує. Дехто з них забирав її або ж на лижі, або ж за кордон на тривалі ретрити. І тут я добряче позаздрила — бо страшенно люблю домашні посиденьки з друзями, але отак, щоб хтось забирав з родиною в гори чи на дачу — в мене практично не бувало (гаразд, кілька разів було, але тут треба знати мене — я могла сама напроситися :)).

Страшенно люблю нестерильний домашній затишок, де жодних зобов’язань, ніякого поспіху — лише теревені до ночі, і коли природа — одразу за вікном. Може, хтось із моїх друзів читає цей текст — запросіть, га?