Автор відвертої книги для підлітків Рімантас Кміта: «Роман написав, можна сказати, випадково, ненавмисно»

Роман литовського письменника Рімантаса Кміти «Хроніки Південного» став шалено популярним на батьківщині автора і цього року вийшов друком у перекладі Беатріче Белявців у Видавництві Старого Лева. Головний герой роману – підліток, який живе у 90-ті у спальному районі «Південний» литовського міста Шяуляй, грає в регбі, намагається осідлати хвилю «дикого капіталізму», знайти своє кохання й обрати свій шлях у житті. Це дуже щира й дотепна розповідь від першої особи, в якій є все, що турбувало тодішніх і актуальне для сучасних підлітків, – перші проблеми з правоохоронцями, перша любов, перші вірші, перший секс. З автором роману на львівському BookForum ми поговорили про те, як «Хроніки Рімантаса» сприйняли на батьківщині, про труднощі, які виникали з написанням роману, і про Литву 90-х.

В україномовному сегменті інтернету про вас можна дізнатися зовсім небагато. Що б ви хотіли розповісти про себе українським читачам?

Починав як поет. Закінчив філологічний інститут в Університеті Клайпеди, і ще коли навчався в магістратурі, видав дві поетичні збірки. Згодом була опублікована ще одна. Я вступив в докторантуру, навчався у Вільнюсі та Німеччині, писав про литовську поезію совєтського періоду – про тих авторів, які були авангардними і намагалися створити альтернативу «офіційній» літературі соцреалізму. Досліджував і їхню поетику, і стосунки з цензурою. І чим більше я писав наукових статей, тим менше – віршів. Так зрозумів, що поезія – продукт «вільного часу», бо вірші писав тоді, коли не було що робити. 

Від усвідомлення того, що з поезією закінчено, в мене не було якоїсь травми, адже літературознавство – це теж креативна сфера. І я багато років віддав інституту литовської літератури і фольклору, де й зараз працюю.

А цей роман написав, можна сказати, випадково, ненавмисно. Ми з колегами-письменниками говорили про те, як було б цікаво, якби хтось написав книжку про ті часи, коли ми були школярами. Але ніхто за цю тему не брався. Якось я отримав стипендію в літературній резиденції в Празі. Приїхав, зробив усе, що було заплановано, – і лишилося ще два тижні. Вдома рідко випадає вільний час, коли думаєш, чим би то зайнятися. Замислився, чи не спробувати дійсно втілити те, про що ми міркували? Так кілька таких історій про життя у 90-ті написав. У фейсбук одну виклав – всім сподобалася, її надрукували.

А потім народилася донька, і коли їй виповнився рік, дружина вийшла на роботу, а я лишився на рік у декреті. В архівах сидіти, дослідницькою діяльністю чи журналістською роботою займатися не можеш, гуляєш у дворі і записуєш щось у телефон – оце й усе. Тож «Хроніки Південного» великою мірою писалися в телефоні й десь у бібліотеці вечорами, коли дружина приходила з роботи.

Коли роман «Хроніки Південного» вийшов у Литві, він став страшенно популярним. Все почало змінюватися, моє життя – теж. Маю багато проєктів – від передач на радіо до модерації й організації різних культурних заходів. Зараз готуємо у Вільнюсі велику виставку про 90-ті роки, я там один із кураторів. Дописую п’єсу, працюємо над підготовкою спектаклю, багато надходить пропозицій щось написати для театру.

Наразі це єдиний ваш прозовий твір?

Так, бо маю багато інших проектів. Коли займався поезією, то в мене завжди щось новеньке було для журналів. А зараз от знаєш, що в тебе є місяць, щоб щось написати, – і над цим і працюєш. Все сплановано. А щоб написати книжку, прозову, треба мати для цього час.

Довго писали «Хроніки Південного”?

Власне, коли я почав цю книжку, то ще не знав, що пишу роман. А від моменту, коли зацікавилося видавництво, і ми домовилися з цих фрагментів зробити роман, – десь рік, мабуть.

Хоч це книжка про підлітка, але такого, якому нині, в наш час, уже близько сорока. То хто її більше читає, тодішні підлітки чи сучасні? Яка у неї читацька аудиторія?

Коли писав, думав, що роблю це для свого покоління. Якби це був роман про сучасних підлітків, то треба було б про їхні проблеми говорити безпосередньо. А це ніби погляд на той час з відстані. Головний герой веде розповідь від першої особи, але з точки зору автора це все одно радше спогади. Тому я аж ніяк не позиціонував «Хроніки Південного» як підлітковий роман. Але читають його практично усі. 

Коли буваю на зустрічах з читачами, там є і школярі, і мої однолітки, і поважні пани й пані. Мені страшенно цікаво: що ж вони усі в цій книзі знаходять? Адже між школярем і літньою дамою – величезна різниця. Якось професорка, викладачка Шяуляйського університету уже давно пенсійного віку, прийшла на одну з перших презентацій і зізналася, що книжку цю після наполегливих рекомендацій багатьох людей взялася читати з валер’янкою: «Думала: як тільки побачу матюки, накрапаю собі з пляшечки. Але жодного разу цього не зробила». Тому що це все там якось натурально, органічно.

На зустрічах завжди запитую школярів: чому ви купуєте і читаєте цей роман? Вони кажуть: у школі історія Литви закінчується появою її як незалежної держави. А що було далі, уже не розповідають. Вони у 90-ті ще не народилися, і їм дуже цікаво, як було тоді. «Хроніки Південного» дають їм можливість зазирнути у ті часи.

Популярність роману у Литві – як її можна виміряти в цифрах?

У Литві продано близько 15 тисяч примірників друкованого видання плюс дві тисячі примірників аудіокниги. Для країни з населенням близько трьох мільйонів – це багато. Чому вона стала такою популярною, я не знаю і сам, якогось однозначного секрету нема. Але її читають, слухають, за нею проводять екскурсїї…

Екскурсії по Шяуляю?

Так, по тому сірому спальному району, який називається «Південний». Там, здавалося б, нема на що дивитися. Але екскурсія триває мінімум дві години. Проводить їх трохи старший за мене чоловік, який в 90-ті вже був дуже активним, організовував різні заходи. Я теж приходив до нього і навіть побачив те, чого досі не знав. На межі Південного, за якою вже поля починаються, збудований готель. В юності там не бував, бо тоді він був дуже розкішний. Інтер’єр там відтворював дух і стиль інтер’єри з серіалу «Санта-Барбара». Якось Шяуляй відвідав один із акторів серіалу і ночував у цьому готелі. Отож екскурсії ходять сюди, в інші місця, гід розповідає про історію цього району, ну і про роман «Хроніки Південного» та згадані в ньому локації теж.

Книжка містить нецензурну лексику і відверті сексуальні сцени. В Литві вас за це не критикували?

Не знаю, принаймні мені це на очі не траплялося. Якщо й критикували, то по інших питаннях. От Шяуляйські інтелектуали обурювалися: Шяуляй – це не «Південний», а тепер місто будуть асоціювати саме з цим районом. А де ж історія, мистецтво, замки і так далі? Чому «Південний» став символом, репрезентацією міста? Хоча це й було моїм бажанням, бо зазвичай такі місця замовчують: вважається, що із совєтського спального району нічого цікавого не може вийти. Але там теж жили люди, там були якісь історії, і про них варто говорити.

А от щодо мови, були довга дискусія. У Литві є інспекція литовської мови, і за некоректне поводження з мовою тебе можуть навіть оштрафувати. Закон дозволяє у художній літературі почуватися досить вільно. Але редактори такі налякані, що вони і тут намагаються уникати мовних експериментів і дотримуватися норм. І ми з редактором довго міркували над тим, як написати «Хроніки Південного».

Річ у тім, що ця книжка в оригіналі створена шяуляйським сленгом, це навіть не діалект, а соціолект, який має інше фонетичне звучання, ніж літературна литовська. І не зрозуміло, як це передати на письмі. Спочатку я писав так, як чую, але це дуже складно читалося, бо в абетці нема навіть таких букв, аби передати ці звуки. Та коли з’ясувалося, що за друкованою одразу вийде аудіокнижка, я подумав – окей, хто захоче почути, як це звучить, слухатиме аудіокнигу. а для інших зроблю, щоб було легше читати.

Тож зрештою і за мову мене не розкритикували, навіть навпаки. Особливо в Шяуляї радіють, що цей сленг тепер «офіційним» і розмовляти ним стало модно.

Ваш герой – такий пацан-регбіст, доволі прямий і брутальний, але в нього свої стосунки з релігією і Богом. У тексті він по-своєму переосмислює біблійні історії, образ Ісуса… За це зі сторони церкви зауважень не було?

Багато людей, які бралися за книжку, очікували, що це буде така смішна історія, збірка анекдотів, але з різних причин це уявлення в них змінилося. Мій приятель, сам доволі релігійна людина, щодо монологу про віру й Бога, який у книжці озвучує головний герой, сказав, що ніколи в литовській літературі не читав такого сильного монолога про віру. Мене це дуже зворушило.

А церковної цензури в Литві нема, це не Польща, ми набагато ліберальніша країна. Тим більше, нічого обурливого у романі я не писав. Мені просто було цікаво про релігію поговорити, бо й моє, і трішки молодше покоління, ще отримало цю освіту від батьків і бабусь-дідусів, водили до костелу і ми все це проходили, але воно якось лишилося і з цим теж щось треба робити. Але нічого скандального.

Читаючи роман, звернула увагу, що литовська молодь 90-х слухає західну і власне литовську музику. Про російських виконавців лише кілька маленьких згадок. Для української молоді ще й досі музиканти з Росії задають тренди. Видається, що Литва дуже швидко звільнилася від російського культурного впливу, в той час як Україна ще й досі великою мірою там лишається…

Насправді є такий соціальний шар, який досі слухає російську музику і дивиться російське телебачення. До речі, лише російські канали в нас йдуть з титрами, тоді як всі інші іноземні – з перекладом. Їх у нас загалом досить багато ретранслюється, тобто хтось же їх дивиться… А в наш час – це був перелом, вся увага повернулася на захід. Все, що приходило звідти, вважалося кращим, яскравішим, крутішим. Але навіть у совєтський період освічена молодь не слухала російську попсу – це була така форма протесту. Ну хіба слухали «Кіно» й «Акваріум», Гребенщиков досі щороку приїжджає, він дуже вплинув на наших музикантів. Але все це справа смаку. В таксі наших часто звучить «Русское радио», «Шансон». Але коли прийшла музика з Заходу, її почали транслювати всі канали, і російська зайняла просто одну із ніш.

Ну й литовська почала розвиватися…

Ой, із цим теж непросто. Один поет сказав про нас – «народ проклятих ліриків». Це правда. У нас нема великої, хорошої традиції прози. А поезія сильна. Традиційно проводимо великі фестивалі народних пісень. І думаємо, що добре співаємо. Але от в Євробаченні нам не щастить – і для всього народу це така травма: всі сусіди вигравали, а ми – ні. Авторська пісня, альтернативні гурти, метал-групи розвиваються, а з попсою в нас погано. І в літературі теж.

Тобто з масовою літературою?

Так, жанрова проза не дуже вдається. Всі сміються над нашими детективами. Нон-фікшн, який стосується історичних питань розвивається, історичні романи, пов’язані з історією Литви, викликають велику цікавість і популярні серед читачів. З іншими жанрами гірше.

І наостанок повернуся до «Хронік Південного». У цій книжці багато автобіографічних моментів, вона вибудувана на ваших спогадах з 90-х. Який із них – ваш улюблений?

На обкладинці литовського й українського видань зображений хлопець у капюшонці. І якщо говорити про спогади, то найтепліша асоціація – светр чи майка з капюшоном. Вони належать до речей, які я люблю й досі. Бо в наш час такого одягу не було, мати щось таке – це було дуже круто. Коли  з’явилася можливість купувати такі речі, перше, що я придбав, – це була майка «Chicago Bulls» з капюшоном. Тоді ми поїхали з командою в Польщу, треба було з собою якийсь крам взяти – ну бо всі тоді везли щось на продаж. Мама просто відкрила шафу і подіставала білизну постільну, інші речі, які новими зберігалися. І ось стою я з торбою в Польщі, підходять жіночки, починають питати, скільки що коштує, а я і мови не розумію, і в польських грошах не розбираюся. Але вони швиденько роздивилися, взяли, що хотіли, дали гроші. Стою: сумка порожня, в руках купа купюр. Ніби й стрес, бо не знаєш, як поводитися, а результат хороший. І тоді ж я першим ділом пішов і купив цю майку.

Це було так, наче – ну все, життя нарешті вдалося! Цей епізод є й у книжці. І в цьому сенсі нічого не змінилося, я досі – той хлопець, який в такому одязі почувається найкомфортніше.

Віталіна Макарик
Журналістка, редакторка, блогерка і пристрасна читачка і мама двох дітей. Люблю каву, цікаві тексти різних жанрів і підліткову літературу. Мрію про те, щоб у добі було більше годин, щоб встигнути написати і прочитати усе, що хочеться. Але коли кількість непрочитаних книжок у «списку очікування» скорочується до п’яти, починаю панікувати. Поки збираюся написати свій роман, з насолодою читаю чужі і обожнюю про них говорити.
http://vityska.pp.ua/

Залишити відповідь