«Клавка» Марини Гримич: українська література 1940-их очима секретарки

Докторка історичних наук, письменниця, філологиня Марина Гримич увірвалася в літературний простір цього літа романом «Клавка». Яким було життя письменницької інтелігенції минулого століття? Про це дізнавалися оглядачки блогу Yakaboo, які вже мають про книжку #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Життя письменників цікавило мене завжди. Тим паче, коли йдеться про відтворений за архівними документами український літературний процес – про який ми, відверто кажучи, мало що знаємо. Ярина Цимбал цікаво і детально пише про «наші 20-ті», Люба Якимчук з колегами зняла фільм про легендарний харківський Будинок «Слово», де у криваві 30-ті жили і творили письменники «Розстріляного Відродження». Марина Гримич звертає нашу увагу на ще один культовий письменницький дім – київський РОЛІТ. І її «Клавка» – це унікальна нагода більше дізнатися про те, яким був літературний процес у повоєнному Києві, тож її не можна було оминути.

Мар’яна Хемій: Придбала книжку одразу на Книжковому Арсеналі – не змогла встояти перед обкладинкою й анонсованою історією. Щоправда, одразу засісти за читання не вдавалося – Книжковий Арсенал був багатим на новинки сучукрліт, та ще й червень видався фестивальним. Коли взялася, не скажу, що одразу проковтнула, а післясмак, на відміну від деякої солодкавості самої книжки, залишився від неї гіркуватий.

Спілчанська секретарка Клавка

Мар’яна: Авторський хід віддати слово другорядній в історії персонажці – секретарці – виграшний і дав широке поле для інтерпретацій, адже достовірність вчинків, діалогів та подій реальних історичних персонажів потребувала б значно більшої ретельності в подачі і могла б викликати відчуття «Не вірю!», якби щось пішло не так добре.

«– Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… А той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, – Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! – А як же йому, «малєнькому чєловєчку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…» 

Клавка, як на той час, вже в солідному віці (26 років), але ще не одружена. І те, що прикуло в книжці найбільше моєї уваги, це якраз її любовні пригоди. Інтрига, кого із двох залицяльників  обере дівчина – молодого кадебешника чи значно старшого впливового чоловіка, який, як з’ясувалося, давно до неї приглядався, – збережеться до кінця книжки.

«Вона вискочила в коридор і на мить закрила долонями обличчя.

Серце несамовито гупало, на скроні пульсувала жилка.

“Що зі мною? – подумала вона. – Невже «воно»? Невже кохання? Невже «він»? Невже суджений?”

Клавка кинулась до ванни, включила холодну воду і почала вмиватися, намагаючись охолодити розпашілі щоки. Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойний – очі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами “Я закохалася!”». 

У ключовому епізоді, заради якого, очевидно, й була написана книжка, – Пленум 1947 року, Клавка, на мою думку, перетягнула всю ковдру на себе, й драматизм того, що сталося, відійшов на другий план. Очевидно, головна героїня таки причарувала до себе читачів, судячи з численних відгуків у соцмережах і блогах, не лише я потрапила під вплив її чарів. І, звісно, хочеться дізнатися, що ж там трапилося далі.

Віта: Як на мене, роль Клавки не тільки в тому, щоб зробити оповідь реалістичною, скільки в тому, аби показати літературний процес з різних точок. Спілчанська секретарка передруковує документи, а отже, знає про офіційну лінію керівництва Спілки навіть до того, як її озвучать публічно. Вона чує приватні розмови письменників у кулуарах і через нещільно зачинені двері кабінетів. Вона вхожа у кабінет впливового партійного функціонера і може «відчитати» його ставлення до певних осіб. А ще вона дружить із письменниками, а отже, бере участь в дуже особистих бесідах і чує, про що там ідеться. Через Клавку авторка пропускає ніби два потоки – офіційної позиції, ідеології партії, яку змушені транслювати члени Спілки письменників, і справжніх думок, міркувань, ідей, які вирують у їхньому середовищі. Це дуже цінно і цікаво – спостерігати, де, як (і чи) вони перетинаються.

Оці Клавчині «включення» з квартири її приятельки, письменниці Єлизавети Петрівни мені було цікавіше читати, аніж уривки з офіційних документів (і це природно). І, погоджуся, любовні метання дівчини теж привертали увагу. З одного боку – бравий і вродливий (аж одразу «чолка встала!»), а до того ж безстрашний письменник-фронтовик. Щоправда, сирота, без особливих зв’язків і без вагомого творчого доробку. З іншого – партійний функціонер високого рангу. Не надто привабливий зовні, але ж який впливовий. Для дівчини, яка живе у вбогій комуналці і обідає пиріжком з горохом із Євбазу, це як джек-пот витягнути. Щоправда, ймовірно, саме він відповідальний за цькування письменників – тих, кого вона так любить і поважає…

Пленум

Віта: Насправді ж у центрі «Клавки» аж ніяк не Клавка, а сумнозвісний Пленум Спілки письменників України, який відбувся у вересні 1947 року і на якому буквально розгромили українських літераторів (найбільше дісталося Рильському і Яновському). Цьому передувала Постанова оргбюро ЦК ВКП(б) «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», внаслідок якої, наприклад Ахматову і Зощенка виключили зі Спілки письменників СРСР. Пленум 1947 у Києві мав продемонструвати, як гаряче українські літератори на чолі з Корнійчуком підтримують цю постанову, а «гвіздком програми» повинна була стати нищівна «товариська критика» колег зі Спілки, які дозволяють у своїх творах відхилення від ідеологічної лінії партії і «шкідливі націоналістичні прояви». 

Марина Гримич, цитуючи уривки виступів зі стенограми пленуму, якою опікується Клавка, допомагає уявити всю цю нищівну риторику, яка була спрямована, зокрема, проти Яновського та Рильського. Яновському, до речі, було особливо образливо, бо після попередніх нападок він намагався написати ідеологічно ідеальний роман, а йому знову закинули купу письменницьких помилок і шкідливих проявів. Поза тим, у всій цій історії з Пленумом мені не вистачило емоцій. З історії-то я знаю, що така публічна критика не просто була п’ятихвилинкою (чи триденкою) ганьби. Зазвичай з цим у комплекті йшли зіпсована кар’єра і поламане життя. І для об’єктів критики це дійсно було справжньою катастрофою. Але у романі драматизму, отих дуже живих людських емоцій у сценах з пленуму, як на мене, не вистачило. Хоча це було справді цікаво й пізнавально з точки зору історії літератури.

А тобі як опис пленуму, Мар’яно?

Мар’яна: Зізнаюся: щоб написати цю частину тексту, я перечитала увесь роман ще раз. За уривками документів і увагою до Клавчиної історії за першого прочитання я не осягнула суті й наслідків Пленуму. Читаючи вдруге, зрозуміла чому – вечірні сторінки читалися неуважно й моя увага вихоплювала те, що інтригувало. А документи її присипляли, тож я й не розібралася як слід в деталях. 

Мені так само, як і тобі, Віто, доводилося додумувати масштаб наслідків усього сказаного письменниками-доповідачами, адже текст роману не давав до цього прямих відсилок. А коментарі Клавки ще більше дезорієнтували.

«Стали приходити одна за одною стенографістки і надиктовувати друкаркам виступ Рильського. Клавка автоматично виправляла їх, якщо траплялися русизми чи перекручення, – стенографістки були російськомовні. Слухаючи їхню диктовку для машиністок, Клавка посміхалася сама собі. Вона майже вгадала текст виступу Максима Тадейовича. Шкода, що друковане слово не зафіксує всієї гами підтекстів, зашифрованих повідомлень, натяків, езопівської мови, що звучатимуть на цьому Пленумі. Можливо, це й на краще. Папір з машинописним текстом – холодний, мовчазний, байдужий – вбереже багатьох письменників. Бо на ньому не видно міміки, гнівних і винуватих поглядів, заминок, іронії, скепсису. Бо на ньому не видно мови тіла. Прочитуватиметься лише немовлене, а не те, що малося на увазі, а в залі зрозуміють якраз друге».

Атмосфера

Мар’яна: Атмосфера видалася мені неоднорідною і дещо суперечливою. Надто вже оптимістичні нотки, як на час, про який йдеться, в описах пригод головної героїні. Та й Пленум відбувся без особливого відчуття нагнітання й майбутнього краху, акценти змістилися на переживання за головну героїню – чи все їй вдасться залагодити в роботі, чи працюватимуть стенографістки і друкарки достатньо сумлінно, чи встигне вона вчасно доставити документи. І поряд з тим – несподівані моторошні сцени, які перевертають все з ніг на голову. 

Віта: «Клавка» цінна не тільки деталями письменницького повсякдення і сценками з життя класиків укрліту, не лише тим, що нагадує (а багатьом читачам – вперше відкриває очі), як совєтська влада нищила українську літературу. На сторінках цієї книги оживає повоєнний Київ – його вулиці, його страхи і проблеми, якого маленькі радощі. Особливо колоритно змальовано Євбаз, на який Клавка любить приходити, аби купити  їжі, начистити взуття, послухати місцеві легенди і плітки або просто повитріщатися на тутешній люд. 

Невід’ємним елементом життя тогочасної української столиці були фронтовики, які з війни поверталися каліками. У реаліях країни Рад, країни «визволителів» для них не було місця. Злиденні каліки-«самовари», обвішані воєнними нагородами, намагалися приткнутися то тут, то там, часом жебрали, горлаючи свої фронтові пісні і прагнучи розжалобити перехожих. Звісно, вигляд вони мали сумний і страшний. Партійне керівництво знайшло спосіб, як з ними вчинити.

Надзвичайно сильна у книжці фінальна сцена. Власне, якщо ви вагаєтеся, читати «Клавку» чи ні, то можете сміливо це зробити хоча б заради неї. 

Кому читати

Віта: Тим, хто захоплюється письменницькими історіями і залюбки читає про тусовки європейської і американської літературної богеми, та поняття не має, як жили українські письменники. І хоче про це дізнатися.

Мар’яна: Усім, хто цікавиться українською літературою й історією; хто любить історичні романи не за достовірність описаного, а за можливість поринути в атмосферу, відмінну від теперішньої; кому цікаві причини, чому українська література в середньому не досягає світового рівня. 

Кому не читати

Мар’яна: Хто не терпить художніх домислів у історичних романах; хто очікує від «Клавки» класичну любовну історію; хто принципово не читає сучукрліт.

Віта: Кого дратують документальні фрагменти у художній літературі і вигадані персонажі у реальних історіях. 

Схожі книги

Віта: «Повсякденний сталінізм. Київ та кияни після Великої війни» Сергій Єкельчик.

Мар’яна: «Місто» Підмогильного, «Мої сучасники» Юрія Смолича, «Танжер» Козленка.