Що читати з класики, щоб нарешті полюбити укрліт: список Ірини Ніколайчук

Щороку ми бідкаємося після оприлюднення невтішних статистичних показників читання серед українців. Щороку (дехто, через професію, й частіше) говоримо про те, що потрібно щось міняти. Проте час іде, і попри те що видавничий ринок помітно росте й міцніє, кількість українців, зацікавлених у читанні й купівлі книжок, чомусь не більшає. І, хоча це не завжди й не для всіх очевидно — великою мірою до цього докладається шкільна програма з літератури, зокрема української. Так, зміни поступово впроваджуються (найбільше вони стосуються списку літератури, рекомендованої для читання), проте підхід до викладання в абсолютній більшості шкіл, на жаль, лишається незмінним. І саме такий підхід відбиває у більшості вчорашніх учнів охоту до самостійного читання десь так само, як шкільні уроки фізкультури — до занять спортом.

Ідеологічна наснаженість, а не естетична якість творів досі лишається основним критерієм аналізу для шкільної програми. Образи класиків і класикинь української літератури — це все ще борці за долю пригнобленої України та її народу або «наші хворі» страждальці й страждальниці. І якби ж і справді не було альтернативи, і вся українська література до певного періоду демонструвала лише такі образи й підтверджувала лише такі теорії. А альтернатива є — і класичні автори та авторки були цілком собі такими ж людьми, як ми з вами, і водночас украй цікавими і яскравими для свого часу особистостями, і писали вони не лише про покриток і боротьбу. Саме аби показати це, й виникла ідея створити до Дня письменника, який відзначають 3 березня, такий список творів класичної української літератури, про які ви могли не чути або розглядати їх зовсім під іншим кутом. Цей список — зовсім не mustread, проте може стати непоганою відправною точкою для знайомства з класичним укрлітом. Чи, якщо хочете, переознайомлення.

«Отак от, значить», — думаєте ви, прочитавши цей перший заголовок. Обіцяли показати «іншу» класику, а тут бац і знову «Енеїда». Перший твір, написаний українською літературною мовою в її сучасному варіанті, «вергілієві пастухи, в малоросійський кобеняк переодягнені», що тут ще можна додати? А додати можна стільки всього, що останніми роками «Енеїда» опиняється в фокусі безлічі публічних дискусій та мистецьких заходів — виставок, театральних постановок, творчих проектів. «Енеїду» часто розглядають (і небезпідставно) як ледь не архетипове джерело всього новочасного українського гумору як явища. І так, річ не лише в «сучій дочці» й Дідоні, що сама себе спалила. А в чому — можна було як почути на одному з останніх Книжкових арсеналів, так і прочитати самому будь-коли. Чому б і не зараз.

І знову класик і класичний твір, які вже набили оскому. З тією тільки різницею, що в шкільній програмі донедавна був таки не «Сорочинський ярмарок», а «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Мертві душі». Але й це чергова замальовка сільського життя в Україні ХІХ століття — чим же вона може бути цікава? Перш за все тим типом ставлення автора до своїх персонажів, який останнім часом так часто називають «люблячим поглядом» — «Сорочинський ярмарок» дуже добре надається до спростування тези, що українці-»малороси» у Гоголя традиційно були лише карикатурними персонажами. Окрім того, цей твір привідкриває (бо все ж тут це не центральний, а побічний сюжет) завісу в світ Гоголя як представника «чорного романтизму», який працює з українськими фольклорними сюжетами й переосмислює їх у містичному ключі. Не Валерієм Шевчуком чи Юрієм Винничуком єдиним живе українська фольклорна готика!

Так, класика української сентименталістської прози ми пам’ятаємо переважно за ідилічними образами ніжних і чутливих Оксан, Марусь і Галочок. Ці іконічні дівчатка страждають від кохання, вмирають від кохання і коханням визначаються з першого до останнього рядка повістей. Проте є у Квітки-Основ’яненка й інакші жіночі образи — рішуча, діяльна й розумна Ївга з повісті «Козир-дівка» саме така. Навіть для класика сентименталістської прози в ХІХ столітті було очевидно, що краса й чутливість — далеко не єдина й не найголовніша перевага українських жінок.

Головна femme fatale і «мовчуще божество» української (та й не лише) літератури другої половини ХІХ століття, попри те що провадила життя класичної світської левиці, писала головно про українських селян і селянок та їхні страждання. Повість «Три долі», на перший погляд, нічим не відрізняється ані від решти «Народних оповідань» письменниці, ані загалом від творів, написаних у ключі українського народницького реалізму. Три подруги, Хима, Катря й Маруся, закохуються в сільського красеня Якова Чайченка, обрати він може лише одну, «бо вірність має душу неподільчиву» — все це ми вже десь чули. Проте це саме той випадок, коли важлива не так тема, як спосіб зображення. Образи цих простих сільських дівчат, їхні переживання ще частково містять на собі відбиток сентименталізму, але вже більше тяжіють до психологізму, який побачимо в укрліті аж за десятки років. Марко Вовчок працює з ними, прописує їх, виписує їхні внутрішні мотивації — і це справді варте уваги.

Ще один класик «сільської» прози шкільного укрліту — «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», карикатурні баби й нещасні кріпаки. А тим часом саме перу цього письменника належить один із найбільш знакових для класичної української літератури текстів про Київ — і це повість «Хмари», один із ранніх творів письменника. Без замилування українським селом й ідеалів просвітянства тут теж не обійшлося, проте цей твір явно демонструє, що Нечуй вмів виписувати не лише смішних селян, а й витончену інтелігенцію, не лише поля й садки вишневі коло хати, а й бруковані вулиці й гамір старого Києва.

От у кому точно нема сумнівів стосовно вміння писати про інтелігенцію, то це в Івані Яковичу нашому Франкові, який мало того що обладнав українську літературу образами іконічних просвітників, ще й сам у цьому просвітництві був неабияк зацікавлений. Чи варто зайвий раз згадувати, наскільки різноманітною за жанрами, стилями, композицією й тематикою є творчість Франка? Ні, не лише «вічний революціонер» і «каменяр», та й не лише просвітник чи ліричний герой збірки «Зів’яле листя», а й — один із перших представників натуралізму й психологічної прози в класичному укрліті. В повісті «Сойчине крило» можна знайти й одне, й інше — разючу точність деталей, контроверсійні образи, та й сам сюжет байдужим навряд чи залишить. Його не зарушничиш і не надто припасуєш до образу борця за долю України — і ще й тому він вартий уваги.

Так, класичному укрліту є чим потішити і фанатів сімейних саг на кшталт «Тих, що співають у терні». Не лише в британській літературі ХІХ століття вистачало і письменників, і читачів на великі романи про стосунки батьків і дітей на тлі суперечливої реальності передмодерної епохи. «Люборацькі» Анатоля Свидницького — абсолютно класичний і безпрограшний приклад «сімейної хроніки»: тут вам і соціальний конфлікт (батько сімейства отець Гервасій, хоч і священик, та все ж не шляхтянин), і складні вибори життєвого шляху дітьми (а їх тут цілих четверо, і троє з них — дівчата), і проблеми української тогочасної освіти та всіх можливих обмежень, із якими стикається як старша, так і молода людина в Україні ХІХ століття. Чтиво з задоволенням і не без моралі на багато зимово-весняних (чи яких вже захочете) вечорів.

На щастя, зараз ми більш-менш знаємо Ольгу Кобилянську не лише як авторку похмурої «Землі» чи малозрозумілої навіть для десятикласників «Людини». Одна з перших борчинь за жіночі права класичного укрліту, мотто якої — «бути самій собі ціллю» — актуальне чи не аж досі, зайшла настільки далеко, що взяла й написала один із перших творів, де, хай і не в деталях, описано секс між чоловіком і жінкою. І, що скандалізувало пристойне чернівецьке товариство чи не більше — секс у творі ініціює сама жінка. І він не означає для неї глибоких почуттів. І… Замість тисячу разів спойлерити, краще один раз прочитати. А ще дія новели «Природа» відбувається на тлі красивенних карпатських лісів, бо природа в Кобилянської красива у всіх її виявах.

Олену Пчілку ми десь із однаковим успіхом пам’ятаємо як матір Лесі Українки і як авторку віршиків і казочок, які ми читали в молодших класах як прелюдію до «Хариті», «Ялинки» й решти страждань українського народу. Значно менше ми її знаємо як важливу для українського книговидання (зокрема жіночої літератури) постать кінця ХІХ століття, а ще менше — як письменницю, яка в тому самому часі написала повість про жінок, що пройшла би тест Бекдел. «Товаришки» оповідають про двох подруг із шляхетних родин, що вирушають до Цюриха навчатися лікарській справі, і про те, як по-різному складаються їхні долі внаслідок цього рішення. І цей текст, без перебільшення — одна з перших жіночих історій кар’єрного успіху в класичному укрліті. Так, у ХІХ столітті так вже було можна.

В 7 класі свідомість майже кожного чутливого учня чи учениці української школи була скалічена оповіданням «Федько-халамидник» (моя — точно була). І, певно, Володимир Винниченко був би неабияк здивований, що цей його твір включили до шкільної програми саме цього віку. Експерименти з ідеями моральності й аморальності, переступу, зради, брехні й усякої решта чесності з собою, яка виявляється непосильною ні для його персонажів, ні для чималої кількості земляків — улюблена Винниченкова літературна розвага. Роман «Записки кирпатого Мефістофеля» в якомусь сенсі підсумовує цей найяскравіший і найплідніший етап його творчості. Так, там переступи, зради, брехня, білі шапочки й дитина, яку майже вбили — але так, це страшенно захопливе читання. Не для дванадцятирічних, щоправда.

Цього класика укрліту ми теж звикло більше пам’ятаємо як оспівувача знедоленого українського села («Ялинка», «Харитя», «Маленький грішник» — спогади про ці оповідання, прочитані в молодших класах школи, здатні викликати ПТСР в особливо чутливих читачів). А як вам той факт, що саме Коцюбинський став найяскравішим представником імпресіонізму в українській літературі та ще й чи не першим вдався до прийому «потоку свідомості»? «Сон» (щоб не згадувати більш відомі «Intermezzo» та «Цвіт яблуні») — приклад саме такого твору. Зміна асоціацій, кольорів і сенсів, плинність вражень, блискуча мова — не дуже й віриться, що це текст, написаний українським письменником. Та ще й автором Того Самого оповідання про хлопчика, якого перед Різдвом відправили замерзати в ліс власні батьки.

Третя у священній тріаді класичного укрліту, авторка, якій від шкільної програми дісталося чи не найбільше, і просто «чи не поодинокий мужчина/наша хвора Леся» — писала не лише про мавок і досвітні огні. Тому факту, що Леся Українка, начитана в класиці європейської драми — як античної, так і новочасної, сама була драматургинею світового рівня, уваги звично приділяється вкрай мало, і це вкрай прикро. Міріам, героїня драми «Одержима» — персонажка, якій не знайшлося б місця у Святому Письмі. Проте Леся Українка настільки щиро захоплена образом жінки, яка обирає піти за Ісусом, спонукувана зовсім не релігійними почуттями, що цей текст у її творчості просто не можна пропустити. І так: із темою критики й переосмислення традиційного християнства та його догм письменниця працює послідовно. Можна просто почати з «Одержимої» й читати всі наступні драми за списком, які знайдете.

Микола Хвильовий, чекіст і людина, який питав і не допитався, «камо грядеши», і так і не вивів укрліт «геть від Москви» — такі спогади про нього (більш чи менш деталізовані) могли лишитися у вас після шкільної програми з літератури 11 класу. І так, все знов було не так уже й просто, і навіть на прикладі новели «Я. Романтика» це досить добре видно, якщо аналізувати її під правильним кутом. Роман «Вальдшнепи», частина якого через заборони так і не дійшла до наших днів (хоча надія на те, що вона знайдеться десь в архівах, все ще є) — яскравий приклад якісної модерністської прози: розлогий аналіз характерів персонажів, індивідуалізм, контроверсійність і естетична виробленість.

Творчість цього класичного автора шкільна програма з літератури навіть 11 класу досі оминає увагою, і це просто кричуща несправедливість. Проте, може, воно й на краще — не хочеться навіть уявляти, якими ярликами наділили б Віктора Петрова (Домонтовича) шкільні критичні хрестоматії при описі його біографії. І це при тому що цей письменник — блискучий майстер жанру романізованих біографій (Куліш, Костомаров, Марко Вовчок — краще про них читати в романах Домонтовича, аніж у шкільних хрестоматіях). А ще він один із найтонших і найглибших прозаїків у всьому класичному укрліті — «Дівчину з ведмедиком» для ілюстрації я обрала радше як найвідоміший, аніж як найрепрезентативніший твір. Спектр тем, із якими працює Домонтович, влучність і виробленість його мови й сюжетів, несподіваність інтерпретацій — це не тексти, це чиста насолода. І якщо так трапилося, що ви досі не знайомі з творчістю цього письменника, виправляти це варто негайно.

Тільки зараз більш-менш широкий загал в Україні (зі зрозумілих причин) почав дізнаватися про літературу 20–30-х років минулого століття. Хотілося б, щоб якомога швидше це сталося зі шкільною програмою. Роман Майка Йогансена «Подорож вченого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швайцарію» міг би замінити цілий курс вступу до літературознавства за умови правильного підходу. Цей твір — один із перших і найкращих у класичному укрліті зразків формалістичного роману, це текст-гра, де автор ставить собі за мету розкрити перед читачем абсолютно всі карти й показати всі «нутрощі» і романного жанру, і композиції, й самих персонажів. Цілком у дусі популярної нині постіронії — з поправкою на те, що текст написано 1928 року. І так, під час читання теж доволі слабо віриться, що це написано українським письменником.

Валер’яна Підмогильного колишні учні українських шкіл (які, як відомо, колишніми не бувають) пам’ятають головно завдяки образу «українського Жульєна Сореля», зухвалого Степана Радченка, який підкорює столицю завдяки підкоренню одної за одною різних жінок. Проте у творчості й цього яскравого представника класичної літератури 20–30-х знайшлося місце для постіронії. Сюжет роману «Невеличка драма» зосереджується навколо історії романтичної й натхненної працівниці бюро Марти, яка страшенно любить романи про кохання й мріє стати героїнею подібного сюжету у своїй реальності. Окрім книжок, у Марти є зйомна кімнатка і цілих троє (чи навіть четверо — але без спойлерів!) залицяльників із різною градацією шансів на успіх. І це була б цілком типова «жіночо-романна» історія, якби не те саме оголення прийому й деконструкція самої ідеї любовного роману, до якої вдається Підмогильний. І робить він це неймовірно вправно: відірватися від «Невеличкої драми» неможливо, тож не плануйте нічого на кілька вечорів (хоча може вистачити й одного).

Повертаючись до теми формальних експериментів і творів, які було найскладніше й найнудніше читати в шкільній програмі 11 класу. Наскільки нудною, нелогічною й штучною часто видавалася нам історія братів Половців у романі «Вершники», настільки ж доречною виявляється та сама штучність у романі «Майстер корабля». Виробничий роман, але роман про кіновиробництво і кораблебудування. І це наприкінці 20-х. І це реальні спогади Яновського про роботу на Одеській кіностудії. І це детально, глибоко й точно. І це про співмірність мистецтва та праці, про ціну мрії, про те, як створюються шедеври.

Продовжуючи розмову про літературні українські 20-ті, неможливо не згадати про драматургію. І ви, і я добре пам’ятаємо про те, що «лучше бить ізнасілованной, чєм українізірованной» — але Миколі Кулішу, одному з найблискучіших українських драматургів, добре вдавалися не лише сатиричні сюжети. От, до прикладу, «Патетична соната» — про кохання (і в цьому контексті навіть майже без іронії), проте це ще й чудовий приклад того, яку складну й тонку структуру можна вибудувати на цій сто тисяч разів не новій темі. Експерименти з часом і простором, інтермедійні елементи, формальні ігри (причому Куліш, на відміну від своїх «колег» по 20-х, карт не розкриває, тож треба буде помізкувати). А ще — це красиво.

Чарівні «Мисливські усмішки» авторства письменника з найдобрішим обличчям у всій шкільній хрестоматії 11 класу принаймні якась частина з нас згадує не з таким відторгненням, як нескінченні історії про страждання й боротьбу. Може згадатися, утім, і те, що цей чоловік із добрими очима ще й зробив цілком собі успішну кар’єру в українській радянській літературі — до цього факту ставитися можна по-різному, та важливості його творчості для класичного укрліту це таки не скасовує. «Чудака, їй-богу!» — це знову приклад гумору не у вигляді дошкульної насмішки чи карикатурності, а доброзичливого підсміювання автора над самим собою й над реальністю, в якій він зростав. Зрештою, у всі часи саме гумор робив життя — і знедоленого українського народу, і наше з вами — значно більш стерпним. А місцями й неабияк додавав яскравих барв.