У рамках проєкту «Книжкове ток-шоу Yakabooks» було проведено live-включення з письменником Максом Кідруком. Yakaboo разом із читачами розпитали Макса про його новий цикл книжок, над яким він зараз працює, і про його робочий ритм. А бонусом отримали безліч інформації про бактерії, віруси та колонізацію Марса.
Публікуємо невеличкий конспект розмови.
А за наступними читаннями слідкуйте на цій сторінці. Спікери з часом додаватимуться.
Про новий проєкт
Цього року не виходить у мене нічого нового, а отже ми з командою не влаштовуємо новий тур — я наче передчував все це божевілля з коронавірусом і виділив собі щонайменше два роки на написання нового роману, тому зараз — звичайний робочий режим, який нічим не відрізняється.
Зараз я почав великий проєкт — навмисне кажу «проєкт», бо планую цикл зі щонайменше трьох книг під загальною назвою «Нові Темні віки». Перша книга циклу матиме підзаголовок «Колонія». Це історія про відносно близьке майбутнє, я описуватиму події І половини XXII століття. Весь цикл я намагатимуся зробити якомога менш фантастичним. Сподіваюся, він матиме більш соціальне спрямування. В тому сенсі, що серед всіх технологій, які я описуватиму, не буде наївно вигаданих і науково необґрунтованих. Все, про що я писатиму, зображуватиму так, як, я вважаю, воно реально буде через 100–120 років. Для себе я цей цикл позначаю як «історичний роман навпаки». Тобто є історичний роман — історія, яка через долі якихось людей зображує процеси, які сформували, скажімо, XX століття. Я хочу зробити навпаки. Я намагатимуся через долі простих людей показати процеси, які тільки будуть. Працюю повним ходом. Окрім наукового підґрунтя, соціальної і сюжетної історії, я хочу наповнити його купою різних фішок, плюшок, зокрема картами з урахуванням підняття рівню Світового океану, який буде на той період; політичними картами з урахуванням зміни кордонів до того часу; 3D-моделями житла на Марсі, космічних кораблів, — і це все максимально буде реалістичним.
Перша книга циклу вимагає доволі важливої підготовки, тому якщо все буде гаразд, її слід очікувати восени наступного року, але я не ставлю перед собою жодних дедлайнів, якщо мені потрібно буде більше часу. Тож одразу про це попереджаю, що він може вийти і 2022 року, побачимо.
В романі будуть пандемії, але це в жодному разі не історія саме про пандемію. Події починатимуться якраз по завершенню чергової світової пандемії. І це не тому, що в нас зараз стався коронавірус — я давно мав намір зробити регулярні пандемії тлом для своєї історії. Для цього навмисно підібрав певну літературу, книги, які дозволили мені би трохи глибше орієнтуватися в цій темі. Зокрема, «Пандемія» Соні Шах, «Віруси. Швидше друзі, аніж вороги» Карін Мьоллінг. Чим детальніше читав ці книги, тим більше розумів, що, як це сумно не прозвучить, але коронавірус — перший в низці великих пандемій, які нас ще очікують у майбутньому. Причина полягає в тому, що ми давно штовхали до цього світ. Дуже сподіваюся, що ви розумієте, що причина пандемії зараз — не в тому, що хтось з’їв кажана. Це твердження безглузде. Дуже коротко поясню, чому виникають нові захворювання, — люди винищують ендемічні ареали, де частина тварин зникає, а інша частина мігрує на нові території, які вони раніше ніколи не займали, і стикаються з видами, з якими вони не контактували впродовж всієї своєї еволюції. Коли такі види стикаються, один з них може передати свої віруси іншому, і оскільки той не контактував ніколи з вірусом, він стрімко поширюється і сильно еволюціонує. Врешті у цьому другому виді і виникає штам, певна модифікація, яка може передатися людині. Зараз вже не перша хвиля поширення коронавірусу; вони починаються з 2002 року, навіть ось ці SARS і MERS — теж були коронавірусами, вони просто не мали такого охоплення. Тоді ще всі коронавіруси важко передавалися між людьми. Тож чим більше ми знищуватимемо природу, тим більше матимемо вірусів.
В моїй книзі буде описаний штам бактерії, який підхопив гени, які «зірвали з нього гальма» — і він почав виробляти токсини. Я братиму одну з реально існуючих бактерій і описуватиму виникнення штаму, який стане абсолютно загрозливим і неконтрольованим для людини. Це не є чимось новим. У нас уже є штами бактерій, які є резистентними до абсолютної більшості антибіотиків, і вони вбивчі: наприклад, метил-резистентний золотистий стафілокок або ванкоміцин-резистентний ентерокок. Це все бактерії, які для нас є нормальними, але вони набули резистентності.
Бактерії можуть обмінюватися генами горизонтально (на відміну від людей; у нас — вертикально, коли відбувається зачаття дитини і в її хромосах комбінуються гени). Бактерії ж обмінюються плазмідами (закільцьованими ДНК). Майже завжди це ні до чого не призводить; але інколи є бактерії, які вижили від антибіотиків і мають резистентність, яку розвивають в собі, а потім — потрапляють в тіло людини, де обмінюються резистентністю з іншими. Це важливо в контексті неконтрольованого використання антибіотиків. Ви можете вести здоровий спосіб життя, але ваш сусід, який споживає багато антибіотиків, передає вам у малій кількості цей резистентний штам, і у вас всередині виникає бомба сповільненої дії. Це теж чекає на нас в майбутньому — так звана епоха пост-медицини, коли всі досягнення, які ми здобули, не дають нам більше змоги покращувати якість життя.
Коли я за щось берусь і починаю писати, я мушу в цій темі розбиратися. Те, що я розповів — це лише вершина айсбергу. Переді мною зараз стоїть ще важча задача — ось цю вершину айсберга я маю стиснути взагалі до якоїсь грудки: все, що я зараз розповів, маю вмістити в два абзаци, бо більше буде нудно читати. Це доволі важка робота. Коли я доходжу до місць, де великий масив інформації, я стараюся втиснути його в 2 абзаци: щоб це було зрозуміло, чітко, в контексті самої історії. Мова може йти про те, що я ці 2 абзаци писатиму тиждень. Я переробляю їх, щось змінюю, видаляю, щоб потім ви ковзнули повз них по тексту, але не загальмували, не перечепилися, не почали клювати носом.
В «Нових Темних віках» буде величезний блок додатків. Вони всі виникають природно під час роботи над текстом. Наприклад, в моїй історії перший політ на Марс стався 2058 року, і я вважаю, що це — найраніша дата, коли ми зможемо відрядити до Марса хоча би 4–6 людей. Події мого роману починаються в 2141 році, трохи далі. Відповідно, що я мав для себе прорахувати «вікна», коли Марс і Земля стають в положення, яке уможливлює переліт між планетами. Тож я повинен був розбити по кроках, як від першого польоту дійшло до колонії з населенням близько 120 тис. осіб. Я мусив це все прописувати: скільки людей провозили кораблі, як розвивалася інфраструктура, які були економічні стимули для колонізації. На якомусь етапі, коли колонія ставатиме більш-менш самодостатньою, придатною до життя і коли в ній народиться перша дитина, це поселення мусить ставати постійним. Бо коли дитина народжується в низькій гравітації, вона зазнає морфологічних змін, які унеможливлюють її проживання на Землі. Я прораховував все не лише вертикально, а й горизонтально: скільки людей приїжджатимуть, скільки дітей народжуватиметься, яка кількість населення, щоб не було перекосу між дітьми і дорослими, скільки дорослих працюватиме, забезпечуючи діяльність колонії. Я створив собі таку таблицю з усім цим, працював десь тиждень, вона буде в додатках. Там будуть дати, коли прилітали на Марс кораблі; нотатки, які пояснюють, чому такий різкий скачок в кількості людей, які прибули з Землі (наприклад, бо був розроблений новий тип кораблів, який може везти вже не 100, а 400 людей). І ще купа таких речей: буде показано, яким буде календар на Марсі і як він буде узгоджений із Земним; які будуть карти, де будуть колонії; які будуть типи жител; яка демографічна структура.
«Твердиню» я писав, як пише більшість письменників, але як, на мою думку, писати не варто: коли ти просто маєш ідею і дивишся, куди вона тебе приведе. Це неправильний підхід, так робити не потрібно. Тому «Твердиня» не є тим романом, яким я пишаюся (і це м’яко кажучи). В трилогії «Нові Темні віки», на відміну від «Твердині», я чітко розумію, чим завершиться кожна книга, яким взагалі буде фінал всієї історії. Я вже відходжу від своїх попередніх романів. «Нові Темні віки», попри те, що це — фантастичний роман, не матиме тієї попсовості чи легкості, яка була раніше.
Про екранізації
Пропозиції до екранізації надходять постійно. Щодо екранізації «Зазирни у мої сни» вже йшла мова про підписання опціону на купівлю прав, але віз і досі там. Це без жодного докору: я розумію, наскільки важко, особливо зараз, знайти фінансування на запуск фільму. Інтерес є, і це досить добре. Тим паче, що не вважаю, ніби екранізація якимось чином підвищує якість чи додає значимості моїй історії, тому легко віддаватиму права на екранізацію.
Я би очевидно хотів екранізації «Де немає Бога»: там безліч історій, з яких можна зробити надзвичайно ефектні картинки. Але я реаліст і розумію, що ця історія ніколи не буде знята в Україні.
Як працює Макс Кідрук
Мені пощастило розмити межу між роботою і хобі: справа, яку я люблю, і є моєю роботою. Можна сказати, що я працюю весь день, якщо враховувати, що читання теж є частиною моєї роботи. Читаю постійно: зранку години 2, ввечері близько 2–3. Решту часу пишу, крім прогулянок, спортивних активностей і занять, на кшталт походу в магазин. Якщо більш точно: у Word’і є функція, де можна передивитися кількість годин, впродовж яких файл відкритий. Це не означає, що саме стільки ти над цим файлом працював (бо він може бути відкритим, а ти втикаєш у фейсбук), але це більш-менш непоганий критерій. Так от: в останньому романі «Доки світло…» понад 120 тис. слів і працював я над ним в цілому 3 тис. годин. Якщо відняти місяць подорожей до Індонезії і дрібні свята та розділити цей час на 3 тис. годин, то виходить, що я щодня працював над файлом 12 годин. І це непоганий показник, на який можуть орієнтуватися письменники-початківці, які хочуть зробити письменництво своєю професію: 12 годин роботи з файлом і 4 години читання впродовж дня.
Про допомогу авторам-початківцям
До мене звертається багато молодих авторів за порадою, і я ніколи не відмовляю, якщо текст того вартий. За останній рік я написав десь півтора десятки рекомендацій чи відгуків на обкладинку. Це і «Капітан Смуток» Сергія “Колоса” Мартинюка, і «Я змішаю твою кров з вугіллям» Олександра Михеда, і «Машина» Дарії Піскозуб. Зараз маю, до речі, намір нарешті взятися почитати «Аркан вовків» Павла Дерев’янка: вже знаю, що книга хороша, бо мої друзі, чиєму смакові я довіряю, гарно відгукнулися про неї.
Якщо я бачу, що автор готовий над собою працювати, я і моя команда завжди допоможемо.
Сам курси я не роблю. Зрідка беру участь у заходах «Litosvita», де приїжджаю буває на «Літшколу» і розповідаю не стільки про те, що слід робити, бо це дуже суб’єктивно, скільки про те, чого не слід робити. На інтуїтивному рівні опираюся робити свої курси, бо думаю, що автор повинен писати. Впродовж всієї кар’єри я робив все для того, щоб створити середовище, де міг би весь свій час писати. І це моє (можливо, хибне) упередження, але коли ти починаєш вчити писати, а не писати, тоді щось десь пішло не так.
Про презентаційні тури
Я відразу зрозумів, що найкращий спосіб промоції — особисте спілкування з читачем, тобто презентація. Ніякі реклами, буктрейлери й афіші цього не замінять. Зрозуміло, що в нинішньому світі без медійності, ЗМІ, блогів — нікуди. Але найкраще промо — коли не боїшся виходити до людей і маєш їм що розказати. Я почав виступати, потім зрозумів, що люди ще краще реагують коли є слайд-шоу. Потім почав прописувати певні тези — і люди ще більше залипають, коли ти не просто собі ляпаєш, а маєш структуру і до чогось ведеш. Дійшло до того, що я взявся репетирувати презентації, бо в мене є проблеми з дикцією і я над ними працюю. Я зрозумів, що коли ти готовий, то реально не замислюєшся, про що ти говориш. Ти зробив структуру, виписав текст, відрепетирував і тоді можеш краще зосередитися на тому, як ти це говориш, де робиш які паузи й інтонації.
З першими презентаціями мені допомагав Марк Оплачко, він їх організовував. Зараз працюю з Еллою Яцутою, засновницею мистецької організацї «Стендаль», директоркою фестивалю «Фронтера», яка за сумісництвом є і моєю менеджеркою. Ідея про божевільний мега-тур на 100 міст належить їй. Я відразу поставився скептично, але вона мене переконала, ми сіли все прорахувати і поїхали в той мій перший тур. Зараз це вже є нормою.
В турах є якась особлива романтика: постійно їдеш, завжди в дорозі, ночуєш щоразу в новому місті, щовечора спілкуєшся з новими чудовими людьми. Фізична втома, можливо, і є, але вона приємна. Писати книжку — хоч ти і сидиш вдома — іноді важче буває морально. А тур — це класно, насправді. Це дає величезний ефект і є прекрасним досвідом.
У містечку Калуш, наприклад, приємно було бачити, як школярі вже другий рік підряд приводять вчителів на презентацію, а не навпаки. Приходять хлопці і дівчата зі стосиками книг. Коли ти бачиш цей приріст і розумієш, що робиш все правильно — це теж примушує вогонь всередині тебе горіти.
Про те, що не любить голосних титулів
Всі регалії мені не подобаються. Ще один нюанс — вони прилипають до тебе завжди з запізненням. Технотрилери я вже не пишу бозна-скільки, але мене називають «батьком українського технотрилеру», це прилипло. Добре хоча б, що «мандрівник» потроху відлипає від мене. Чесно, навіть не знаю, хто все це вигадав. Припускаю, що все пішло від ЗМІ чи тодішніх піарників, але даю гарантію, що це не могло піти від моєї команди. Такі епітети були би відхилені під час обговорення промо-кампанії на найнижчому рівні. Я — письменник, от і все. Ти взагалі не маєш себе описувати, якщо тебе читають. Колись читав історію рок-гурту Metallica, де їхній фронтмен Джеймс Хетфілд розповів про одну вечірку, на яку вони всі завалилися у 80-их. Він раптом чує, що грає їхня пісня Fade to Black, всі підриваються і ніхто не в курсі, що ці чотири чуваки серед них — це і є виконавці пісні. Це для мене найкраще вираження того, яким має бути митець. Ти маєш опустити голову, закусити вудила і працювати, а не думати про регалії. Якщо ви знаєте, що я пишу, цього достатньо; якщо не знаєте — тоді мені треба краще писати і більше працювати.
Про книжкові рекомендації
Раджу свою місячну рубрику #кідрук_рекомендує в соцмережах, де я викладаю книжки з оцінками. Зараз не можу визначити щось конкретне одне, бо впевнений, що через місяць-два радитиму вже інше.
Нещодавно дочитав роман австраліця Ричарда Фленегана «Вузька стежка на Далеку Північ». Це книга, яка отримала Букерівську премію. При тому, що я не фанат Букерівських лауреатів, через одного вони мені заходять — більше подобається журі, яке обирає Пулітцерів, там більше історії імпонують. Але це чудова книжка.
Ще з того, що пригадую, — Джордж Мартін. Був дуже здивований. Не читав раніше «Пісню льоду й полум’я», бо її видали з кіно-обкладинками, і це було жахливо. Зараз нарешті видали в нормальних, я всі три частини купив. Страшенно шкодую, що дивився серіал, тому що книга значно глибша. Там просто прекрасно прокачані персонажі. Були моменти, коли хотілося аж кулака до рота класти: я як автор не розумію навіть, як їх було сконструйовано. Настільки реалістично і правдоподібно прописано, що не відразу бачиш, як він це все переплів.
Читаю багато наукпопу, але з останнього щось порекомендувати мені важко, бо дуже заглиблююся в теми. Ті книги, які реально рекомендую, часто не заходять, бо вони надто специфічні.
216 thoughts on “Конспект книжкового ток-шоу Yakabooks з письменником Максом Кідруком”