Так кажуть поети: вся правда про поезію

«Є лише Краса. А в неї тільки одне досконале вираження — Поезія. Все інше брехня», — так казав французький поет Стефан Малларме. А як кажуть сучасні українські поети? У Всесвітній день поезії вони розповідають свою правду про поезію та її силу в наш час, відповідаючи на 5 запитань:

Що може поезія в сучасному світі, в чому її сила?
Скільки віршів ви пишете на день, на місяць чи на рік? Чи рахуєте їх?
За що можна не любити поетів і за що їх варто любити?
«Поети занадто багато брешуть», — так казав Заратустра у книзі Фрідріха Ніцше. А чи це правда?
Чи є поезія заразливою, чи можна нею заразити весь світ?

Юрій Андрухович: Поезія продовжує мові життя, рятує мову від передчасної смерті

Поезія — це дар мови і дар мові. Вона продовжує мові життя, рятує мову від передчасної смерті. Я тут не тільки про українську мову, а про кожну іншу, тобто про мову загалом.

Мені легко їх порахувати, бо я вже доволі давно їх не пишу:-) Але я завжди відкритий до того, що вони почнуть мені знову писатися.

За одне й те ж — за підвищену чутливість. Для одних це як алергія, для інших — єдиний доказ, що ми ще живі.

Це неправда. Або, як модно тепер казати, це вирвано з контексту:-)

На жаль (а втім, і на щастя теж), поезія не пандемічна. Вона заражає не міста чи території, а лиш окремих людей. Справжні носії поезії — дуже рідкісний різновид.

Юрій Іздрик: Сила поезії дозволяє не просто зазирати в чуттєвий простір іншої людини, але й — завдяки емпатії — входити в її психічний стан

На відміну від прози, яка переважно оперує смислами, поезія оперує настроями, емоціями, атмосферою. Опираючись радше на фонетику, ритміку та інтонацію слів, аніж на їх фіксоване значення, поезія подібно музиці здатна безпосередньо апелювати до наших відчуттів через віддалені алюзії, непрямі асоціації, невиразні настрої, незначні нюанси.

Поезія як ремесло має велетенський арсенал правил, прийомів і засобів etc. Можна сказати, що вправний, досвідчений автор має доступ до цілої системи дуже тонких налаштувань найрізноманітніших параметрів літературного твору. А коли автор не лише вправний, але й талановитий, — завдяки цим налаштуванням йому під силу створити як завгодно багатовимірний образ, зобразити як завгодно складну ситуацію, чи розгорнути необмежено масштабну панораму — будь-що підвладне перу справжнього письменника.

Поети, як уже говорилося, — продавці передовсім емоцій. Тому хороший поет уміє передати як украй незначне, ледве чутне переживання (або й не саме переживання, а лише його сліди — намір, спогад, здогад) так і — цілі комплекси складних емоцій, що нашаровуються, змішуються, перетікають одна в одну, ніколи не набуваючи ні одномірності, ні остаточної визначеності.

Так от сила поезії каталізує в поеті здатність відтворювати й переказувати засобами художнього слова найнеймовірніші, найфантастичніші, найзаплутаніші ситуації і явища, а відповідно — транслювати такі ж нетривіальні, такі ж багаторівневі й багатокомпонентні емоції.

Натомість нам, читачам, сила поезії дозволяє не просто зазирати в чуттєвий простір іншої людини, але й — завдяки емпатії — входити в її психічний стан і мати дуже подібні за структурою та інтенсивністю переживання. Адже поезія — це своєрідна мегаплатформа для обміну чуттєвим досвідом.

Шукайте і знаходьте нові, цікаві, можливо, ще не названі способи жити, любити, відчувати. Не обмежуйте себе простим, доступним, загальноприйнятим — у своїх відчуваннях, рефлексіях, уявленнях людина здатна до надзвичайно складних побудов.

Людина й сама — результат тривалого й невпинного ускладнення життєвих форм землі. Хай навіть сама вона, може, прагне лише «прастой чєловєчєской любві» і елементарних, зрозумілих, однозначних ситуацій — проте людина, її мозок, психіка створені й заточені на вирішення складних задач у нетривіальний спосіб.

А ще — на різноманітні за інтенсивністю та настроєм, багатовимірні й багатофакторні емоції.

Що складніші відчуття — нові й різні — тобі підвладні, що більше їх у тобі, — нових і різних — народжується, то легше даєш собі раду з власними емоціями, і точніше зчитуєш і краще розумієш чужі…

Такшо не гальмуй — вдосконалюйся, розвивайся, ускладнюйся.

Життя — надзвичайно складне поняття, явище, система. Донині ми не дали йому чіткої дефініції, його принципова для нас непізнаваність залишається актуальною гіпотезою.

А все ж — життя в нас, життя — з нами, життя — повсюди, і воно перемагає.

Натомість смерть — і з точки зору біології, і з точки зору фізики, і з усіх інших точок зору, — явище небанальне, але все ж значно, значно, значно простіша, ніж те, що ми називаємо життям.

Сама суть смерті — це редукція, зупинка, кінець діяльності, довічна відсутність.

Не будь як смерть.

Будь як життя.

На початках поетичної кар’єри писав регулярно і строго — щонайменше 1 вірш на день. Там підрахунок був простий — за рік набігало близько 360, плюс-мінус. Останніми роками також намагаюся писати щодня, проте тепер трапляються довші перерви — 1–1,5 місяці, коли взагалі не пишу. Загальної кількості ніколи не підраховував, за логікою, це мало би бути кілька тисяч. Проте це не так суттєво. Навіть якщо число написаних до нинішнього дня віршів сягнуло астрономічних значень, з усього мого поетичного доробку щонайбільше півсотні віршів я сам вважаю вартими уваги, хоч і вони зірок з неба не хапають.

Ну, тут і для любові, і для не-любові знайдеться купа приводів — озвучу хіба пару найочевидніших.

Любімо поетів:

— за їхню болісну підвищену чутливість;

— за вміння переживати й описувати складні нетривіальні емоції;

— за здатність передавати найнезначніші, найтонші нюанси настрою та погоди;

— за талант жити емоціями, за мужність їх аналізувати й контролювати, за відвагу ділитися ними.

Не любити поетів можна за цими ж пунктами, потрібна лише мотивація та аргументи для нелюбові. У мене їх нема. Поетів я намагаюся любити. Вдається не завжди й не всіх. Але принаймні одного люблю — незмінно, вірно, безальтернативно — впродовж усього життя.

«Поети занадто багато брешуть», – казав поет Заратустра, але не мав при цьому рації. Брехні не буває забагато. Просто буває брехня красива, і нє. Справжні поети брешуть красиво.

Поезія, як і будь-який інший текст може мати вірусну природу, а отже, може бути заразною. Проте група ризику надто мала, аби поезоманія стала пандемією. І добре воно – на світі безліч інших психоактивних сутностей. Не словом єдиним…

Галина Крук: Поезія або заставляє тебе вірити в створений нею світ, або вона не вдається

Поезія може все, але не всяка і не зі всіма. Не може воскрешати — і це найбільше мене в ній розчаровує. Хоча якщо розуміти воскресіння як метафору — то, здається, і це може. Сила поезії — у вірі в це. Мені особисто подобається оте широке розуміння, при якому, поезія може бути у всьому, може бути виражена всім — поезія молодої стрілки трави і поезія мурашиних маршрутів, поезія формули води чи поезія обирання імені для первістка.

Ніколи не вела такої статистики, бо, по-перше, не в кількості справа, по-друге, кількість не переходить в якість, а по-третє, навіщо? Були періоди, коли я за рік писала всього вірш-два, але й траплялося за добу написати великий цикл віршів. Помітила, що нова поетична книжка зі своїм специфічним світовідчуттям та інтонаціями забирає в мене від 4-х до 8-ми років. Це залежить від глибини та інтенсивності переживань, від можливості осмислювати і відчувати себе, від часу та зосередженості. Я їх просто фіксую, ті нові вірші, збираю в один файл, як фрагменти незрозумілого мені на початку цілого, а вже потім усе разом вимальовується, коли подописується — про що ця нова книжка, які її основні ідеї та концепти, які розділи. Такий своєрідний постпродакшн.

О, а чим поети/поетки такі особливі? Це як визначати загальну температуру по палаті — нема якогось такого набору рис і ознак, притаманних всім поетам одразу, все це стереотипи — про мрійливих, розсіяних, трохи не від світу цього, безпорадних по житті, перечулених чи безкінечно і безнадійно закоханих. Мало хто з поетів поміщається в це прокрустове ложе, і це дає шанс поезії, це робить її різноманітною. І взагалі — не варто плутати поета та його ліричного героя, можна любити чиюсь поезію, але при цьому важко ладити з її автором. Не секрет, що дівчата чи жінки часто люблять поетів за те, що можуть спроєктувати на себе їхні почуття, деякі реально закохуються і вірять, що ось цей вірш адресований саме їй, коли вона сиділа в четвертому ряду двадцять друга зліва і це лише їй поет зізнався в коханні. Деякі бережуть це відчуття все життя. З поетками складніше: жінки-читачки можуть себе з ними асоціювати, впізнавати свої досвіди чи емоції, а от у протилежної статі поетки викликають менше довіри, бо ніколи нема певності, це вона з тобою кокетує, чи з кимось за твоїми плечима. Чи це вона говорить від свого імені, чи голосом якоїсь зі своїх масок-героїнь. Там, де жінкам-читачкам достатньо віри, чоловіки-читачі потребують певності. Якщо людина вміє володіти словами, бавитися нюансами, навіювати щось чи переконувати — це уже ситуація великої непевності в цій неоднозначній любові.

Напевно, така ж правда, як і те, що Бог помер. Поезія сама себе удостовірнює. Вона не бреше і не прибріхує, вона або заставляє тебе вірити в створений нею світ, або вона не вдається. Третього не існує. Точніше, існує і третє, і четверте, і соте, і кожне з них має право на існування і свою власну рацію, правда і брехня в поезії відносні і суб’єктивні.

В часі карантину це трохи провокативне питання. Зрештою, як і сама поезія. Чим краща поезія, тим заразливіша. Тим органічніше ми її сприймаємо і не віримо, що вона кимось створена, а не існувала завжди. Це ілюзія природності та ілюзія простоти, якою часто захоплюються і шукають раціональних пояснень — як їй чи йому це виходить? звідки це приходить? хто чи що за цим стоїть? чи це взагалі легально? Може, варто попереджувати кожного, хто береться за читання поезії, ремарку «тільки не намагайтеся повторити це в реальному житті»? Може, намагайтеся. Не знаю, люблю поезію за всі можливості, які вона дає кожному.

Оксана Луцишина: Сила поезії в тому ж, у чому сила танцю дервіша: у відновленні рівноваги зі світом чи всесвітом

Думаю, ми, якщо і здогадуємося про це, то до кінця думку все одно не додумуємо. Василь Стус казав, що думка, додумана до кінця, може завдати болю. Ну, біль, мабуть, тут треба розуміти широко — не тільки як неприємну відповідь на якісь зрозумілі подразники, а як те, що виникає, коли намагаєшся вмістити у себе нове, — можливо, нову парадигму бачення світу. Або стару, але тим не менше не інтегровану. Сила поезії в тому ж, у чому сила танцю дервіша: у відновленні рівноваги зі світом чи всесвітом, у єдності з величезними ресурсами тонкого чи невидимого світу, та, власне, у внесенні свого вкладу у розбудову цих ресурсів. Цитуючи Олександра Олеся, «і струмінь власної душі/улий в шумляче море». Тільки не виносьте, будь ласка, ці слова у підзаголовок: їх, як і багато інших, мусимо мати у контексті, бо без контексту вірша вони стають мертвими, таким собі мемчиком із фейсбука, який чи то цитувати і перепощувати, не вдумуючись, чи то проминати, тому що сказане видається банальністю. Не хотілося би множити банальності.

Я не рахую. Пишу, коли воно пишеться, тобто саме приходить. Я давно відпустила поезію — в тому сенсі, що я не чіпляюся за неї, даю їй повну свободу приходити чи не приходити. Так мене колись навчили Віктор Кордун і Михайло Григорів, царство їм небесне.

Тут я не можу сказати однозначно. Насамперед виникає проблема з терміном «поет». «Поет» може означати людину, яка пише вірші, і тут уже варіантів безліч, як безліч різних характерів і доль, а може — певний архетип творця, який насправді обріс значеннями, від позитивних дещо віддаленими — одразу згадується якщо не вибаглива доросла дитина, якій треба прислуговувати, то герой Коцюбинського із «Цвіту яблуні», тобто людина в міру жорстока, яка всякий на світі досвід, в тому числі і смерть близьких, розглядає як привід і поживу для натхнення. Тому не знаю, як відповісти — кого тут треба любити, а кого не любити, якщо йдеться, з одного боку, про багатьох різних людей, а з іншого — про фігуру уяви. Найзагальніша з можливих відповідей — любити треба всіх. Коли починаєш думати, за що, то вже щось трохи інше.

Цей текст Ніцше із тієї серії явищ, які англійською називаються overexposed — занадто читані, занадто цитовані, але при тому, перефразовуючи Лесю Українку, вони залишаються «почитаемыми, но не читаемыми». Ніцше всі люблять читати буквально — он, сказав же він, що жінок не любить, і в «Заратустрі» теж обстоює цю думку — «ідеш до жінок, не забудь канчука». Але всі забувають контекст висловлювання — кохання Ніцше до Лу Саломе, три пропозиції шлюбу і той факт, що тричі вона йому відмовила, і відому напівжартівливу світлину, де Лу Саломе начебто підганяє канчуком (от звідки канчук!) двох запряжених у бричку «коників» — самого Ніцше і Пауля Ре. От те саме і тут, з наведеним висловлюванням — зрозуміти, що Ніцше має на увазі, можна лише розглядаючи цитату у контексті всіх його висловлювань і самого життя.
А чи брешуть поети — загалом, якщо абстрагуватися від Ніцше — ну, це як я відповіла у попередньому питанні, залежить, що маємо на увазі під словом «поет». Просто ми любимо думати, що от є прості слова, прості речі. А їх нема. Коли ми не мислимо точно, як казав Мераб Мамардашвілі, нами керує диявол, умовно кажучи (диявол тут як «батько брехні», а не як персонаж). Можна ще відповісти так — поезія, отой згаданий мною танець дервіша, — це якраз здатність виціляти правду і точність. Тому за дефініцією вона навіть не оперує поняттям «брехня». Вона проривається крізь завали віджилих слів і значень. Це коли поет бере якесь слово, скалічене надужиттям, ту ж «любов» — і ставить поруч нього ще одне таке саме скалічене, і раптом витворюється гармонія, якась правильність явища, щось, на що ми відзиваємося.

Ну вибір термінів, певно, в контексті коронавірусу… Однак я б не оперувала тут метафорою зарази. А чи людство почне серйозніше ставитися до танцю дервіша? Мусило б, якщо хоче вижити. Але це складніша розмова, і я не впевнена, що зможу донести певні думки до читачів у такому короткому інтерв’ю. Може, на такі розмови — із собою, зі світом, із тим, кого люди називають Богом — іде ціле життя. Напевно що так.

Дмитро Лазуткін: Поети як рибалки, живуть трохи в іншому часовому вимірі

Я колись дав своє визначення поезії — «це бій з тінню за право витягти скелет з шафи». Тож маємо справу з тим жанром літератури, який дає шанс говорити абсолютно відверто — про себе, про те, що нам дозволяє створювати власну ідентичність. Тобто поезія — це така форма абсолютної правди. Її сила в тому, що той, хто має відвагу створювати власні світи — не стане втоптувати в газон чужу душу. Бо поезія — це і любов, і слід сльози на щоці, і трамвайний дзвінок на залитій сонцем площі, і кіт, що сонно мружиться на гаражі посеред весни…

Я ніколи не рахую, скільки написав і не ставлю дат під віршами. Адже кожне прочитання поезії — це як нове народження тексту. Зараз я пишу не так часто як, наприклад, десять років тому. Але кожен вірш нині — вистояний. Майже — без випадкових рядків. Це дуже цінний досвід, це стан, коли думаєш не про те як і ким це буде прочитане, а відчуваєш кожне слово, його глибину і прозорість.

Поети, як рибалки, живуть трохи в іншому часовому вимірі. Не любити їх можна за те, що у них своя оптика — не завжди адаптована під поточний культурний ландшафт. Власне, за це їх варто і любити.

Чи кожне поєднання нот можна вважати музикою? Теж саме й з поезією. Справжні поети якщо і брешуть — то так віртуозно, що їхня пронизлива щирість створює плетиво нової реальності. Вміння відокремлювати фальш від містифікації — особливий дар.

Є поезія, яка в чомусь подібна до вірусу. Хтось до неї може легко адаптуватися, а когось вона вб’є. Втім, буває, що вірші дають величезний енергетичний поштовх, здіймають в небо. Це відчуття найбільш цінне. Можливо, заради нього я й пишу.

Олег Коцарев: Поезія створює особливий самодостатній світ, не схожий ні на що інше

Те, що й завжди: перетворювати світ, звільняти, розраджувати, веселити, засмучувати, будити думку і відчуття, розповідати, заплутувати… Сила поезії в тому, що вона створює особливий самодостатній світ, не схожий ні на що інше.

Не рахую, звісно, і таблиць не складаю. Але «на око» в середньому, мабуть, кілька на тиждень. Хоч буває і кілька на день і жодного на тиждень. Люблю, коли пишеться багато.

Хіба нас можна не любити???

Я б сказав, що книжка Фрідріха Ніцше більшою мірою схожа на поезію, ніж на філософію чи ще на щось.

Чому «можна»? Вже! Не знаю жодної грамотної людини, яка ніколи б не пробувала писати вірші. Поезія нібито не несе ніякої користі, в ній немає практичної потреби, але мільйони людей продовжують писати, потребують її. Світ завойовано давно і, сподіваюся, назавжди.

Олена Гусейнова: Світ інфікований поезією надто давно і невиліковно

Бути швидкою. Останні шість років я відчуваю поезію як річ дуже швидку. Тексти, які швидко з‘являються і швидко читаються. Але не швидко зникають. Це відчуття окреслилось в час Майдану. Тоді одним зі способів тримати себе і картину світу в купі було читання віршів. І писання віршів. В чому сила? В здатності зібрати мову докупи, навіть якщо вона розтрощилася. І наново навчити(ся) говорити. В щасті знаходити точні слова для власних досвідів, які не вдавалося озвучити. А може навіть в спокої, який приходить, коли все впізнаєш, наприклад чорну каву, яка пролилась на плиту у вірші Ірини Жиленко.

Ні, не рахую. І зараз не мій час на вірші. Або не мій час на мої вірші. Але це мій найпоетичніший час. З осені 2018 року я продюсую щоденну програму «Поезія» на радіо «Культура». Роблю це зі своєю колегою Олею Головецькою. Ми шукаємо поетів та поезію, українську, перекладну, мовами меншин. Складаємо в сюжети та історії. Шукаємо голоси, які це озвучать. Це абсолютно захоплива робота. І невичерпна. І коли я архівую для фондів радіо поезії Ігоря Калинця, Олега Лишеги чи Оксани Забужко читані їх власними голосами, то уявляю очуднення умовної Олени Гусейнової, яка житиме років через 100 і діставатиме ці диски з архіву, як я діставала плівки з голосом Миколи Бажана, Наталі Ужвій чи Марка Кропивницького.

Поети точно такі ж люди, як і прозаїки. Або водії Убера. Їх можна любити й ненавидіти за будь-що. Але якщо це питання, яку я поезію люблю, а яку ні. То я люблю поетів, яким слова далися не дешево і не безкровно. Які дарма слова не витрачають. І це не про ощадність чи лаконічність. Це про прогалини, які свідомо залишаються в поезії, які не заповнюють шумовинням. І коли ми потрапляємо в ці прогалини, це прекрасна перевірка нашим символічним легеням, скільки ми витримаємо без надміру говоріння.

Якщо я не помиляюсь, ця цитата з розмови учня із Заратустрою про поетів, де Ніцше глузує з поетів-романтиків. Не з геніїв романтизму, я сподіваюсь, — Байрона, Кітса, Шевченка чи Гюго. А цього тиражованого і вульгарного образа поета, якому можна нічого не знати і ні про що не думати, — трави, в які він впаде, нашіптуватимуть йому глибокі теми, а хмари в небі, на які він дивитиметься, — вдалі рими.

Але можна цю цитату використати, щоби нагадати, що небезпечно поезію читати буквально.

Ага, на пластику вона затримується навіть довше ніж 9 днів. І ніякі санітайзери їй не страшні. Навіть на основі спирту. Але якщо без глупих жартів, то поетичне слово народжується з духу мовлення — живого, мінливого, в якому багато обмовок, порушень норм і правил, і в якому, втім, так багато поваги до мови як системи систем. Боюсь, світ інфікований поезією надто давно і невиліковно. Навіть якщо не дуже про це здогадується.

Ія Ківа: Поети пишуть завжди, навіть коли не пишуть

Я думаю, що поезія робить сьогодні те, що робила завжди: регенерує мову, відшукує нові сенси й реанімує старі, очищує слова від пороху та іржі, оприявнює невидимі речі, дає їм імена і голос — власне, передає з уст в уста те «крадене повітря», про яке писав Мандельштам. І саме в цьому її сила.

Я не рахую написаних віршів, бо, по-перше, не розумію, нащо, а по-друге — є ж ще невидима робота: гул тексту в голові, занотовування, чернетки тощо. Часом якісь речі залишаються у щоденнику чи взагалі не виливаються на папір, і так і має бути. Поети пишуть завжди, навіть коли не пишуть.

Поетів можна не любити за надмір внутрішньої і зовнішньої свободи, але й любити їх варто саме за це.

Погодитися з цією тезою можна хіба що в тому сенсі, що художня правда і правда факту не збігаються, про що писав ще Аристотель, а будь-який письменник працює не так з реальністю, як з уявою. Але, як на мене, справжній поет в художньому тексті брехати не може, бо логіка мови й логіка твору ведуть його за собою, а не він їх. Хоч певний автор може виявитися не надто досконалим інструментом мови, але це вже інше питання.

Поезія — дитяча хвороба, дорослих нею не заразити, а от з іншими дітьми вона дозволяє знайти спільну мову. Хоч це буває не лише весело, а й боляче, часом дуже.

Лесик Панасюк: Поезія може бути чим завгодно: голосом народу, вірусом ідеологічної машини, зброєю, схованкою, порятунком

Поезію забороняли, за неї засуджували і розстрілювали. Бо вона може бути чим завгодно: голосом народу, вірусом ідеологічної машини, зброєю, схованкою, порятунком…

Поезія говорить на будь-які теми та реагує на все, що відбувається у світі дуже оперативно. Вона адаптується до часу і потреб суспільства. Поетичні уривки носять принтами на одязі, поширюють картинками в соцмережах, рядки з віршів стають гаслами рекламних кампаній і громадських протестів… Поезію можна застосувати як завгодно.

Довго працюю над одним віршем і, зазвичай, найбільша частина роботи відбувається в голові. Певні вірші виношував кілька років. Крім того часто редагую та переписую. Тому ніколи не обліковував своїх віршів, не зазначав дати, чи місця написання. Бо складно сказати, коли закінчується один вірш і починається інший.

Поети егоїстичні, зверхні, самозакохані… Можете додати в цей ряд ще купу негативних якостей, бо нічим поети від інших людей не відрізняються. Поетів можна не любити, їх краще читати.

Брешуть історики, політики, новинні канали… А поезія може сказати те, про що часом самі собі не можемо зізнатися. Для неї немає секретів і табуйованих тем, вона часто незручна. Тому простіше звинуватити поетів у брехні, ніж визнати, що вони говорять правду.

Людина так давно заражена поезією, що вже не звертає на це уваги. Люди літають у космос, досліджують морські глибини, говорять одне з одним, перебуваючи в різних точках світу, винаходять ліки проти різних хвороб, будують пісочні замки, які за мить зносить хвиля, і вперто не помічають в усьому цьому поезію.

Дарина Гладун: Саме з пісні найлегше підхопити поетичну інфекцію

За допомогою поезії, мабуть, найлегше ствердити власну приналежність до певної соціокультурної спільноти. Щоразу цитуючи той чи інший твір ви стверджуєте як сам текст, так і власну солідарність із групою людей, для якої цей текст важливий. Коли у школах задають вивчити напам’ять Лесю Українку, це відбувається тому, що в Міністерстві освіти вирішили, що її тексти мають загальнодержавне значення. Відтак, читаючи й цитуючи її тексти, ви солідаризуєтеся з Українською державою. Те саме з Шевченком, Симоненком, Стусом, Костенко та іншими. Коли ж ми читаємо й цитуємо поетів інших країн, то солідаризуємося також із ними.

Для мене поезія — це не тільки набір слів, розташованих у певному порядку, але й певні ідеї, пріоритети, цінності. У своїх текстах я утверджую цінності, важливі для мене. І якщо хтось цитує мої вірші, я розумію, що її/його цінності подібні до моїх. Так ми консолідуємося, утворюємо невеликі групи й більші спільноти, спілкуємося.

Тобто я, пишучи й читаючи поезії, знаходжу друзів і однодумців.

Десь у 2014 році я завела блокнот, куди старанно записувала кожен текст: назву, дату створення (і редагування), порядковий номер… Коли написала близько 500 текстів, перестала цим займатися. Це було, здається, у 2015 році. Обліковувати вірші загалом справа невдячна. По-перше, на цей облік витрачаєш дуже багато часу. По-друге, кількість не завжди переходить у якість, а ще за неї не дають бонусів (немає жоден акцій, на кшталт: за кожен 50-ий вірш — ручка, за кожен 100-ий — блокнот, за кожен 10000-ий — «Кобзар»).

Загалом я пишу багато. І мало публікую. Більшість моїх віршів — ескізи. Іноді, щоб написати один потужний текст, я знищую кілька менш потужних (із яких беру образи чи прийоми). Загалом, моя творча практика чимось подібна до роботи художника-монументаліста, якому, щоб написати одне полотно, треба перед тим створити цілий стос начерків.

Поет_ки — в чомусь унікальні люди. Вони вкладають час і творчу енергію в, певно, найменш прибуткову справу на сучасному книжковому ринку — написання віршів. Якщо не любити, то, принаймні, поважати їх треба за відданість справі й віру в те, що українській культурі ці їхні тексти придадуться. До того ж, пишучи поезії сучасною мовою, автори вкотре утверджують, власне, мову (і в такий спосіб роблять благодійний внесок у розвиток української культури, яка дуже невдячно до них ставиться).

Не любити поет_ок можна за їхні тексти. Окремих я просто-таки ненавиділа. Особливо, коли в школі задавали вивчити великий за обсягом твір.

До речі, як виявилося після школи, за тексти поет_ок можна також любити.

Письменники загалом більше брешуть. Думаю, кількість брехні під час усного спілкування письменників і не-письменників приблизно рівна. Але письменники більше пишуть, ніж не-письменники, отже, можуть більше брехати письмово. Та я не певна, де більше брехні: в поезіях, п’єсах чи прозі…

Культура загалом заразлива. Зараз більшість українців уражена Західною культурою. Ми носимо джинси і футболки, вживаємо іноземні слова, переспівуємо чужі пісні… До речі, саме з пісні найлегше підхопити поетичну інфекцію.

Богуслав Поляк: поети часом намагаються аж надто говорити правду, ліпше б вони брехали

Поезія — це мистецтво (кеп!), а отже, може все.

Як і колись, вийшовши з пісні, що вийшла із заклять, що вийшли власне з мови, поезія є способом передавання даних, що у голові ув автора. Простішим способом передавання образів, пережитого, захвату, є хіба телепатія, ха. Тут не треба стирати шкіру на пальцях об струни, не треба купувати фарби, орендувати апаратуру etc. Нотатки в смарті, чи олівець і поверхня — пиши. Мінімум зусиль на шляху від думки і до кінцевого продукту. В цьому одна з граней сили поезії.

Років десять тому я писав 1–2 тексти ледь не щодня. Зараз — ні. Можливо, через іще десять років, їх до мене приходитиме знову багато. Це не залежить від мого бажання.

Самозакоханість вибішує / «стереотипова», на думку деяких, девіянтна поведінка і повільне самовбивство через пияцтво etc.

А любити варто за те, що ці гуси постійно рятують Рим. Зокрема — Рим кожного окремо взятого читача.

І ще й поважати треба, бо ця хронофагія оплачується хіба оплесками.

І ще пожаліти, бо поезія це свого роду нав’язливий стан, розлад, від якого не вилікувати. Безсоння, емоційне вагадло. Проте, це про поетів, а не про «поетів».

Як казав один тип із ковінькою — «Усі брешуть». (Із часів Ніцше в поезії багато чого змінилося, зараз поети часом намагаються аж надто говорити правду. Ліпше б вони брехали)

Так, поети брешуть. Але це як компліменти: ти не хочеш цього казати насправді, це не має значення і всі це розуміють. Просто тобі треба передати свою емоцію, прагнення витонченим способом.

Так, потрапляння у відповідне середовище відіграє велику роль. Величезну. Розвинути в собі цю хворобу найкраще в колі таких самих пацієнтів.

Ні, весь світ точно ні. Більшість людей точно ні. Хіба невелику частину інтелектуально активної частини суспільства, що також є невеликою. Та й тут поезія сама прийде. Поезія обере тебе сама.

Ігор Астапенко: Поет сьогодні — це вже сміливець

Поезія здатна лікувати, надихати, окрилювати, бентежити, оживлювати, рятувати. Сила поезії — в естетиці. А ще у новому погляді на мову.

Не рахую, але в середньому, думаю, 50–100 віршів на рік.

Поетів треба любити й пробачати, їм і так важко:-) Сьогодні поезія все менше цікавить суспільство, тому поет сьогодні — це вже сміливець. Так, вони часто зухвалі й самозакохані. Так, багато п’ють й інколи роблять неприємні речі. Але нехай це буде хоч якоюсь компенсацією за життя в епоху тотального відчуження від поезії.

Думаю, брешуть так само, як інженери, пілоти чи, скажімо, менеджери середньої ланки. Хіба що брехня поета може бути більш вишуканою:-)

Певно, що можна. Це ж вдалося Шекспіру, Лорці чи Рільке. Але сьогодні слово «заразити» асоціюється з дещо іншим:-)

Заза Пауалішвілі: Поезія — в усьому, навіть якщо її ніхто не пише, навіть якщо забудуть всю написану коли-небудь поезію, поезія існуватиме

Поезія взагалі, не лише в сучасному світі, має силу пояснювати речі, стани, відчуття, які важко або неможливо висловити інакше.

Кожного місяця одинадцятого числа рівно об 11:11, крім високосних років.

Не рахую:-)

Гадаю, ви питаєте про поезію. За що любити чи не любити поезію. Вона або є або ні, або від серця або не від серця, тому або чіпляє або не чіпляє, від того й відповідь. Поет чи будь-хто інший — це лише людина, тому любити чи не любити поета можна як людину, а не як поета.

Поет, повірте, часто досить специфічна людина, але якщо вірші промовляють до тебе, тоді ти любиш вірші, а не поета.

Мистецтво, гадаю, живе окремо від автора. Просто людині простіше уособлювати його з особистістю митця. Особливо зараз.

А чому він так сказав?

Думаю, Заратустра був на стороні поетів, говорячи скоріше про несприйняття поезії не поетами. Поети ж навпаки оголюють правду, показують інший її вимір. Але правда у багатьох своя, для декого вона зайва. А що не правда — для багатьох брехня.

Поезія — в усьому, навіть якщо її ніхто не пише, навіть якщо забудуть всю написану коли-небудь поезію, поезія існуватиме. Вірші — це лише спосіб (засіб, інструмент якщо хочете) виявити її.