Катерина Сергацкова – журналістка, співзасновниця медіа «Заборона» та мультимедійного проекту #Підпалюй, а також колекціонерка непростих за змістом коміксів – поділилася своїми улюбленими книжками у межах офлайн-зустрічей Yakaboo «Список», що присвячені читанню.
В дитинстві мені дуже подобалася «Пеппі Довгапанчоха», оскільки ця книжка – про дівчину, і я могла черпати у ній відповіді на свої питання, коли росла. Героїня нічого не боїться, постійно шукає пригод, і ці пригоди з нею увесь час стаються.
Іноді складно пояснити, чому журналіст, який займається висвітленням проблем ісламських держав, війн, полонених, тобто загалом дуже складних тем, цікавиться урбаністикою. Та для мене це спосіб не зійти з розуму. Читаючи, я можу подумати про те, що завжди залишається з нами – наш простір, вулиці, будівлі, – те, що ми бачимо кожного дня і що насправді можемо змінювати. Це не тільки фізичний простір, це також і простір ідей – дуже цікаво досліджувати те, як ідеї можуть впливати.
Я не можу сказати, що саме ця – моя улюблена книга. Але я обрала її, щоб поговорити про урбаністику в літературі, яку я люблю. Тут ідеться про 4 міста, які будувалися як певні утопії. Наприклад, у розділі про Петербург йдеться про те, що місто постійно намагається знищити його влада. У Петербурзі завжди жила інтелектуальна еліта, тут народжувались ідеї Росії як частини Європи («вікно в Європу»), які, проте, часто змінювалися протилежними віяннями. І ці постійні зміни напрямку відбуваються ще відтоді, як місто було збудоване. Їх можна побачити в його архітектурі, а згадана книжка досліджує цей процес.
Мені здається дуже цінним, коли зараз можемо подивитися на місто з історією через наративи та історичні події і побачити, чому сьогодні воно виглядає саме так. І чому процеси, що відбуваються зараз в місті, саме такі.
Добре було, якби в Україні виходили книжки про урбаністику саме в такому розрізі – це дуже важливо для нашого спільного розуміння того, де ми живемо та як можемо змінювати простір, в якому проживаємо.
У мене навіть є мрія: якби закінчила займатися дослідженням темного боку людини, досліджувала б саме урбаністику. Але для цього треба було б повністю змінити спосіб життя і, окрім того, це напрямок, що вимагає багаторічного вивчення.
Даниил Хармс. Цикл рассказов «Случаи»
Хармса я відкрила для себе, коли навчалася в університеті. Порівнюючи з Достоєвським, Толстим, його тексти – дуже прості, і цим дуже дивують. Для мене стало великим відкриттям, що про природу людини можна говорити так просто, коротко і без «кучерявостей».
Вперше прочитала цей роман десь у 15, але кілька разів перечитувала. Мені подобалося, що кожного разу відкривала для себе інші речі. Спочатку читаєш як загальний наратив, на другий – бачиш деякі деталі, на третій – звертаєш вагу на мовні особливості, які можуть бути цікаві з професійної точки зору – як побудована книжка, що з чим пов’язане, згодом вже читаєш, ніби сценарій до фільму, – настільки багато шарів у цій книзі.
Раджу також прочитати антиутопію Замятіна «Ми», написану раніше за «1984».
Це велике дослідження австрійської історикині, яка вивчила усі документи, що стосувалися життя Гітлера – того часу, коли він був молодий. Коли ми вивчаємо історію, вона виглядає для нас зазвичай, як певний набір штампів, образів, в яких усе зрозуміло. Ця книжка ж – про пошук причин, що передували війнам і знищенню великої кількості людей. Авторка розповідає, як Гітлер народився в маленькому містечку в Австрії, ходив до школи, де дуже погано вчився, постійно мав проблеми, але попри це дуже хотів отримати визнання всередині своєї сім’ї. Його родина була доволі заможна, змогла відправити його в коледж, але там теж не складалося ні з навчанням, ні з друзями. Цікаво, що єдині діти, з якими він проводив час, були з єврейських сімей.
Після навчання в школі він приїхав до Відня, оскільки дуже хотів стати архітектором. Але не зміг вступити в академію і фактично бомжував – часто спав на вулиці або в нічліжці, намагався якось отримати грошей і малював листівки. Але власної уяви він не мав, тому просто копіював роботи інших.
Окрім історії власне про Гітлера, авторка наводить цікавий контекст Парламенту Австрії, який тоді роздирали протиріччя. Саме у 1918-1919 роках на сцену починають виходити маргінальні люди з ідеями нищити євреїв, слов’ян, ромів. Тут вміщено дуже багато вирізок з місцевих газет, цитат, які розкривають, як люди поводилися в той час і як це врешті призвело до трагедії.
Це книжка блискучого австрійського автора Мартіна Поллака, що народився в заможній родині й міг обрати будь-який університет, але вирішив поїхати в Польщу і вивчати польську мову, а пізніше – й історію. А згодом дізнався, що його батьки воювали на боці Гітлера, були членами партії, а батько взагалі був в одному із загонів, що нищили євреїв у Польщі. Письменник дізнався про це вже дорослим, і зрозумів, що коли він був малим, його сім’я приховувала багато деталей.
Тут автор ділиться історією про чоловіка, що вчився в школі разом з Гітлером. Чомусь його ніколи ні про що не розпитували, не робили з ним інтерв’ю, а Поллаку він розказав, що в їхній школі викладав вчитель фізкультури, що на неформальних гуртках навчав дітей битися, користуватися зброєю. І це наштовхнуло Поллака на думку, що ми замало знаємо про вчителів, про їхній вплив на дітей і на те, що з дітьми відбувається згодом. Адже більшість з тих дітей, що були учасниками цього гуртка, згодом потрапили до складу НСДАП.
Здавалось би, коли це було, та зараз, та, наприклад, з новин дізнаємося, що український дипломат в Німеччині замовляє собі на День народження торт зі свастикою, публікуючи в соцмережах пости про те, який Гітлер успішний менеджер. І водночас дізнаємося, що молоді люди напали на ромський табір і вбили одного з ромів. У цьому контексті читаєш і сприймаєш подібну історію зовсім по-іншому.
Нам теж варто вивчати історії своїх родин, розказувати їх публічно, не боячись ставити складні питання про те, чому один дідусь воював за УПА, а інший за червону армію, що вони робили, коли були, наприклад, в ГУЛАГу. Коли людина піднімає ці питання для себе і готова ділитися, це дуже цінно, і таким чином кожен робить свій вклад, бо з таких особистих історій і складається наш світ, його контекст – ми більше починаємо розуміти себе, один одного, розуміємо, як все складається і куди веде.
Джо Сакко «Палестина» (Бумкнига, 2016, пер. Василій Шевченко)
Саме Джо Сакко відкрив світові журналістський репортаж в коміксах. Він починав як журналіст, що малював замальовки з війн, конфліктів, які створював для газет. Лише згодом Сакко почав збирати все це в книжки.
«Палестина» – це велика праця, яку складно читати, бо комікс намальований дуже емоційно, дуже особисто, складається враження, ніби йдеш поряд з автором, який є провідником у подіях, що розгортаються навколо. Обрана для такої теми форма коміксу була інновацією, відкриттям того часу.
Сакко пробув у Палестині та Ізраїлі декілька років, описуючи конфлікт. Він постійно повертався до тих міст, до своїх героїв, описуючи реальність навколо і розповідаючи історії. Складається враження, що оповідь доволі хаотична, вона містить також враження самого Сакко від того абсурду, що відбувається навколо.
Після того, як я прочитала цю книгу, почала свідомо колекціонувати комікси. Ця книжка досліджує комікси про Тінтіна – серію, що була зроблена художником Ерже (Жоржом Проспером Ремі) у 30-і роки минулого століття.
Тінтін – це репортер, який мандрує світом і з яким трапляються різні пригоди. Перша історія присвячена подорожі Тінтіна в Радянський Союз. У ній багато стереотипів про Радянський Союз – горілка, ведмеді, шапка-ушанка, і автор, звісно, висміює все це. Наступні історії присвячені подорожам в Африку і подані в такому ж ключі – з колоніальним наративом, зовсім нетолерантно.
Ця книжка якраз досліджує цей феномен і те, як Ерже змінювався (і Тінтін як персонаж разом із ним).
Коли мене друзі запитують «Ти справді любиш комікси?!», я розповідаю їм про «Мауса». Мені здається, це саме так книга, через яку відбувається найкращий вхід до світу коміксів.
Це єдиний графічний роман у світі, який отримав Пулітцерівську премію. Батьки Арта Шпігельмана пройшли через кілька таборів смерті, зокрема й Освенцим, інших членів родини знищили. Він розповідає цю складну історію крізь призму історії батька за допомогою вражаючих зображень.
Ґі Деліль «Jerusalem» (Drawn and Quarterly, 2012)
Якщо Джо Сакко – це журналістика в коміксах, то Деліль – блогер, який зображує побут в цікавих містах.
Деліль розказує про різні міста (Єрусалим, Бірму, Пхеньян та інші), як він живе та виховує дітей, поки його дружина працює в MSF («Лікарі без кордонів»). Це обіграно в коміксах – він часто порушує тему стосунків в родині, постійно зображує себе з дитячим візком, а на тлі цього зображує зовнішні конфлікти. Наприклад, описуючи свій звичайний день, як виходить погуляти за маршрутом, вибудованим за картою, і в якийсь момент натрапляє на стіну, що з’явилась тут нещодавно. За допомогою гумору та самоіронії йому вдається неординарно зобразити конфлікти, що тривають в зображуваних країнах десятиліттями.
6 thoughts on “Мастрід від журналістки Катерини Сергацкової”