Які історії можна назвати вічними? Ті, які знайомі кільком поколінням? Які постійно відлунюються в нас і які ми проносимо в собі крізь роки? Чи ті, які, мов колесо Самсари, живуть своїм життям, змінюючи лише персонажів, які ці історії втілюють? Відповідь знає Анастасія Піка.
Анастасія Піка — українська письменниця, чия книга «Історії, які ніколи не закінчуються» була номінована на «Книгу року BBC-2019», а одне з оповідань, яке увійшло до збірки, у 2017-му перемогло у сумісному конкурсі малої прози від «Коронації слова» та КМДА «Як тебе не любити». Анастасія пише про близьке: про Київ, перехожих, яких випадково помітила, і трошки про фантастичне.
Ми прочитали збірку оповідань Анастасії і розпитали в неї, які були найцікавіші моменти, пов’язані з книгою, як змінювався авторський стиль і чому доводиться писати про вигаданий Київ.
Розкажіть, будь ласка, про концепцію вашої збірки. В ній такі непоєднувані, на перший погляд, тематики все ж сплетені воєдино: і метафорично-антиутопічна Supermercado Island, і трохи кумедна історія «Сумка кенгуру», за якою насправді приховується глибока соціальна проблематика; і ніжне «Долар для мами»…
В першу чергу я збирала для цієї збірки оповідання, які викликають емоції у оточуючих. Значна частина текстів виникла у моїй голові від доволі сильних вражень щодо людей або життєвих ситуацій. Я хотіла про це з кимось поговорити, тому часто постила ці замальовки у блог (спочатку на Livejournal (його вже не існує), потім на Medium). Я ставила у своїх творах питання, сумнівалася, закликала до діалогу, спостерігала за реакцією підписників у коментарях. Тому частина оповідань і нарисів, які увійшли до «Історій, які ніколи не закінчуються» була відібрані саме за таким критерієм — вони викликали у людей доволі бурхливу реакцію.
З острова книжка починається, островами фактично й завершується. Це і є циклічність твору, історії, які не закінчуються, бо все можна почати читати спочатку?
Я б краще сказала, що все починається і закінчується водою, що доволі символічно. На обкладинці художниця-ілюстратор моєї збірки Анастасія Дачко зобразила плавця, який бореться з хвилями (не зовсім морськими, але це вже кожен трактує по-своєму). Коли ми ще тільки починали роботу над збіркою, вона запропонувала мені кілька варіантів ескізів, і я, не вагаючись, обрала цей. І лише потім замислилася — дійсно, у моєму першому оповіданні «Supermercado Island» дія відбувається посеред океану, і останнє «Орестея. Частина 4» завершується морськими хвилями.
Так вийшло абсолютно випадково — на момент укладання творів у збірку «Supermercado Island» було останнім оповіданням, яке я написала, а «Орестея» одним із найдавніших, написаним ще у студентські роки. Проте я побачила у цьому сакральний зміст, і тексти почали сприйматися інакше. Потім ми ще зробили для книги закладку — рука, яка тоне у водовороті. Сенс у тому, що життєві історії тебе поглинають, проте ніколи не закінчуються, оскільки вони вічні, як прадавній океан.
Хронологічно оповідання книги розташовані від 2018 року і аж до 2010 року. Що ви відмітили зі змін свого стилю впродовж років?
Я однозначно припинила намагання бути занадто загадковою і метафоричною. Усі, хто знають мене давно, пам’ятають мої готичні, експериментальні та абсурдні тексти, які я писала в університетські роки і публікувала на популярних літературних сайтах. З часом це минуло.
Я все ще метафорична, проте істини, які я намагаюся доносити у своїх творах, стали більш прозорими. Мені більше не хочеться нічого приховувати від читачів. Саме тому мої перші оповідання викликають найбільше питань, люди трактують їх доволі неоднозначно.
Поділіться секретом: як пропрацьовуєте таких реалістичних героїв своїх книг? Це довгі спостереження за перехожими чи змалювання своїх знайомих і друзів?
Я просто люблю людей.
У багатьох оповіданнях яскраві описи Києва, простежується погляд людини, яка обожнює місто: описи Андріївського узвозу, місцевих двориків, колорит маршруток. Що найбільше любите в Києві, що хотіли передати в оповіданнях?
У своїх оповіданнях я живу у вигаданому Києві, який існує у моїх дитячих спогадах та секретних нетуристичних місцях. Реальність життя у столиці далека від ідеалу. Я ненавиджу те, що роблять із моїм рідним містом забудовники та люди, які сприймають його лише як місце, де крутяться гроші. Рідкістю стали не лише корінні кияни, а і просто спокійні та врівноважені люди, позбавлені ненависті до оточуючих. Я намагаюся показувати ті маленькі моменти повсякденного життя, які надихають і змушують ненадовго забути про всеохопне озлоблення. А також закликаю берегти те, що залишилося від автентичного Києва та його мешканців.
Книга «Історії, які ніколи не закінчуються» була номінована на Книгу року ВВС 2019 року. Наскільки це додало інтересу до неї? Чи змінилося якось письменницьке життя після цієї події?
Деякий час після оголошення номінантів відчувала себе піднесено. Я не мала особливих сподівань, коли подавала книгу на цей конкурс. Коли вона увійшла до лонг-лісту, раділа, що комусь із журі вона сподобалась. Проте я завжди дуже скептично ставлюся до літературних конкурсів і премій — це явище в першу чергу політичне, як би це не подавалося. На моє життя та продажі це ніяк не вплинуло, проте додало впевненості у власному таланті.
Ваша книга знаходить шанувальників у різних куточках світу: хто з нею подорожує, кому приходить подарунком від українських друзів. Яка була найнеочікуваніша історія мандрівок книги чи найнеочікуваніші її шанувальники?
Щоб підвищити інтерес до книги, після презентації я зробила конкурс на найкраще фото з нею. Люди надсилали дуже смішні та неординарні кадри, а книга побувала у неймовірних місцях — від Сінгапуру до Аризони, так що я навіть почала заздрити її подорожам. Проте найкрутішим, звісно ж, був кадр з портретом Олександра Лукашенко за барною стійкою (ілюстрація до оповідання «Історія маршруту №16) на фоні будівлі білоруського КДБ. Автор буквально ризикнув життям заради такого.
Насправді після виходу цікавих історій було багато. Більшість з них пов’язані з ревнивими жінками, які привселюдно відправляли книгу на смітник або купували просто, щоб знайти у текстах згадки про своїх чоловіків. Тепер я взагалі доволі уважно ставлюся до роздачі автографів і підписування книг.
У своєму блозі ви зазначаєте, що пишете про журналістику, мистецтво, подорожі та собак. А на яку з цих тем найближчим часом можна очікувати від вас книгу?
Я пишу роман у чотирьох частинах про українську журналістику. Жанр — детективно-публіцистичний, з несподіваним розвитком образу головного персонажа. Також маю напрацювання ще одного роману і знову цілу купу оповідань, які написала вже після виходу «Історій, які ніколи не закінчуються».
Також у веду Instagram-акаунт і сторінку на Facebook, присвячені літературі. Зараз, наприклад, я публікую у них серію постів про літературну Америку: зокрема розповідаю про культурне життя Сан-Франциско і письменників біт-покоління.
Одна з авторок блогу Yakaboo підкинула мені ідею видати збірку про мої літературні подорожі — думаю, що це хороша ідея; можливо, я колись за неї візьмуся. Я часто подорожую і у будь-якій країні світу в першу чергу відвідую місця, де жили або працювали відомі письменники, це мене надихає.
Взагалі ідей дуже багато, вони приходять до мене ледь не щохвилини, і я не можу дозволити собі розкіш працювати лише над чимось одним.
298 thoughts on “Як написати «Історії, які ніколи не закінчуються»: інтерв’ю з авторкою книги Анастасією Пікою”