Викрадена царівна: уривок з книги тижня «Історія Європи»

«Європа. Історія» — монографія видатного англійського історика Нормана Дейвіса, яка розповідає про основні європейські події від часів льодовикової ери й до сьогодення, від глибокого опису реальних явищ — до незвичайних міфів та легенд. Українською книга вийшла у видавництві «Основи» в перекладі Петра Таращука.

В Yakaboo з 4 до 11 лютого діє знижка -20% на Книгу тижня «Європа. Історія». Пропонуємо вам попередньо ознайомитися з уривком із цієї книги.

Легенда про Європу

Спочатку Європи не було. А був лише, протягом п’яти мільйонів років, безіменний довгий, звивистий Півострів, що скидався на корабельну фігуру, вирізьблену на бушприті найбільшого у світі масиву суходолу. На заході був океан, якого ще ніхто ніколи не перетинав. На півдні — два внутрішні, з’єднані між собою моря, всіяні своїми власними островами, півостровами й затоками. На півночі лежала величезна полярна крижана шапка, що упродовж віків то розповзалася, то скорочувалася, немов якась потворна крижана медуза. На сході — суходіл, що пов’язував Півострів з рештою світу, звідки мали прийти всі народи і всі цивілізації.

У проміжках між льодовиковими періодами на Півострові оселялися перші розумні істоти. Неандертальські гуманоїди і печерні кроманьйонці, певне, мали імена, обличчя та думки. Але годі довідатись, якими вони були насправді. Розпливчасте уявлення про них можна скласти тільки на основі їхніх малюнків, залишків матеріальної культури та кісток.

Коли відступили останні льодовики, лише дванадцять тисяч років тому, на Півострів посунули нові хвилі переселенців. Неоспівані піонери й дослідники повільно рухалися на захід, огинаючи береги, перетинаючи землі і моря, аж поки досягли найдальших островів. Коли на зміну кам’яному вікові прийшов бронзовий, на далекому острові, на краю освоєного людьми простору, постав їхній найвидатніший шедевр. Одначе жодні сучасні міркування не розкриють нам, що саме спонукало до роботи тих майстрів-каменярів і як називалося їхнє велике кам’яне коло. 

На іншому краї Півострова інший народ з-посеред тих, які жили на світанку бронзового віку, заснував суспільство, вплив якого відчувається понині. За традицією, елліни йшли з глибин континенту трьома великими хвилями, встановивши наприкінці другого тисячоліття до н. е. своє панування на узбережжі Егейського моря. Вони підкорили місцеве населення і змішалися з ним. Вони розселилися по тисячах островів, розкиданих між узбережжями Пелопоннесу та Малої Азії. Елліни засвоїли тодішню материкову культуру і ще давнішу культуру Криту. Їхня мова відрізняла їх від “варварів” — “тих, хто белькоче”. Елліни були творцями Стародавньої Греції. [ВАРВАРИ].

Згодом, коли діти античної доби запитували, звідки пішло людство, їм розповідали про створення світу невизначеним opifex rerum, або “божественним творцем”. Їм розповідали про потоп і про Європу. Європа стала темою однієї з найшанованіших леґенд античного світу. Європа була матір’ю Міноса — царя Криту, а отже, праматір’ю найдавнішої галузки середземноморської цивілізації. Про неї побіжно згадував Гомер. Але у творі “Європа і бик”, який приписують

Мосхові Сиракузькому, і насамперед у “Метаморфозах” римського поета Овідія її увічнено як незайману царівну, котру спокусив Батько богів. Коли вона гуляла з подругами берегом своєї рідної Фінікії, її зчарував Зевс, що перекинувся сніжно-білим биком:

Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала. Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря, Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю, Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла, На побережжя. Взялася за ріг однією рукою, Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопочя . Саме ця відома леґенда про Європу стала темою малюнків на грецьких вазах, у будинках Помпеїв (див. мал. 1), а в пізніші часи — полотен Тиціана, Рембрандта, Рубенса, Веронезе і Клода Лорена.

На Геродота, який жив у V ст. до н. е., ця леґенда не справила великого враження. З його погляду, викрадення Європи було лиш одним з епізодів у споконвічних війнах через викрадення жінок. Загін фінікійців з Тира викрав Іо, доньку царя Арго; відтак загін греків з Криту поплив до Фінікії і забрав з собою доньку тирського царя. Вони відплачували одні одним за принципом “око за око”. 

Леґенда про Європу багатозначна. Однак годі сумніватися, що царівна, яку Зевс перевіз на Крит з берегів Фінікії (тепер Південний Ліван), символізує здобутки давнішої азійської цивілізації Сходу, які дісталися новим колоніям в Егейському морі. Фінікія перебувала у сфері впливу фараонів. Подорож Європи створює міфологічний зв’язок між Стародавнім Єгиптом і Стародавньою Грецією. Братові Європи Кадмові, який мандрував світом, шукаючи свою сестру, orbe pererrato, приписують запровадження в Греції мистецтва письма.

Подорож Європи віддзеркалює й характерну непосидючість тих, хто пішов її слідами. На відміну від великих цивілізацій річкових долин Нілу, Інду, Месопотамії й Китаю, які існували довго, але чий географічний та інтелектуальний розвиток відбувався вкрай повільно, середземноморську цивілізацію стимулював неперервний рух. Рух спричинявся до непевності і втрати почуття безпеки. Непевність була постійним джерелом ідей. Брак безпеки спонукав до енергійної діяльності. Цар Мінос прославився своїми кораблями. Крит був першою морською державою. Кораблі перевозили людей, товари і здобутки культури, сприяючи різноманітному обмінові з усіма навколишніми землями. Подібно до вбрання Європи, думки цих стародавніх мореплавців постійно “лопотіли на вітрі” — tremulae sinuantur flamine vestes . Європа їхала шляхом сонця зі сходу на захід. За іншою леґендою, сонце було вогненною колісницею, запряженою невидимими кіньми, які везли її з таємних стаєнь зі сходу на спочинок за західним небокраєм. І справді, за однією з кількох можливих етимологій, Азія — “країна сходу сонця” — протиставляється Європі — “країні заходу сонця”. Елліни почали називати “Європою” терени на захід від Егейського моря, на відміну від давніших земель у Малій Азії.

На світанку європейської історії відомі землі лежали на сході. Невідоме чекало на заході, там були нові землі, які ще чекали відкриття. Мабуть, цікавість царівни Європи була її вадою. Але Європа спричинилась до заснування нової цивілізації, яка зрештою стала називатись її ім’ям і поширилася на весь Півострів.

(Visited 251 times, 1 visits today)