Обійми в літературі: читайте і надихайтеся обіймати

21 січня — Міжнародний день обіймів. Обійми дарують нам втіху, заспокоюють, радують, виражають нашу любов, радість, вдячність…
Ми вирішили дібрати кілька книжкових цитат про відчуття від теплих обіймів. Тож надихайтеся — та шукайте, кого б обійняти.

«Мою Маню залюбки можна назвати обійМанею. Для неї обійми — не лише ритуал зустрічі чи прощання, для неї, певно, як і для більшості дітей її віку, це вияв рідності й любові. Навіть не так цілунки, як обійми. Коли вона була маленькою, то так сильно втискалась у мене під час обіймів, що виникало відчуття, ніби вона хоче вгорнутися у мене — там, де вичікувала усі дев’ять місяців до свого народження. Маня може підійти і просто обійняти мене за коліна або за одну руку. Їй у своїй безпосередності не так важливо що пригортати, вона просто хоче притиснутись і поділитись любов’ю. І не тільки зі мною, татком чи рідними. А й із деревом на вулиці. Або з метеликом!».

«В обіймах ми також плачемо. Найнадійніший омофор.
В обіймах засинаємо. Найм’якша ковдра. 
В обіймах помираємо. Найтрепетніше прощання.
В обіймах ми танемо. Найпалкіше зігрівання.
Обіймами ми вітаємо. Приймаємо із розпростертими обіймами. Кличемо. Я присідаю, розчепірюю обійми, наче парасольку, і Маня летить до мене. Влітає в обійми, як у ворота. Треба тільки пильнувати, аби разом з нею не гепнутися навзнак! О так, обійми збивають з ніг!»

«Після кожного з цих тверджень я додав фразу: «Дай я тебе обійму». …пропозиція обіймів важлива. Після того, як він слухав її протягом декількох хвилин, сплеск окситоцину від обіймів дасть їм обом відчуття завершеності. Це ніби крапка в кінці речення».

«Якось, прогулюючись підвечірнім, уже весняним містом, зупинився. Обернувся до неї, схопив в обійми, тісно-тісно притулив до себе й подивився у вічі. Дивився довго-довго, пильно-пильно. Вона пробувала озватись, щось перепитати, але спинив:

— Тш-ш… Давай просто так постоїмо. Відчуємо цю мить. Ти ж її відчуваєш?

Вона відчувала. Звісно ж. Це було одне з найпотужніших вражень. Дивовижних і неповторних. Здавалося б: що тут такого? Стоять собі двоє. Посеред натовпу. Загублені. Уже й начебто звиклі до обіймів. Але це знову ж таки для стороннього ока: якби хтось раптом звернув на низ увагу, то так міг би й сприйняти. Для них усе було винятковим. Їх обох обпікало зсередини».

«Вона шморгнула носом і всміхнулася. 

— Дякую.

І раптом встала зі стільця й обійняла мене. Я відчув, як вона здригається від тихого беззвучного плачу. Через кілька секунд усвідомив, що стою, як дерево, з трохи розведеними руками, тож делікатно обійняв Ірму у відповідь. Напевно, через деякий час усе ж потрібно було відсторонитися. Або якось елегантно викрутитися… Але я просто стояв, відчуваючи крізь тонкий халат її гаряче тіло, і вдихав запаморочливий запах парфумів. Хотілося отак стояти і стояти…».

«Троянди пахтіли на цілу залу. Іванові защеміло в серці. Він підійшов і по черзі обійняв друзяк. Любив їх зараз, вони були йому наймилішими з-між гостей».

«Темні великі Фебині очі, здавалося, були ще вологими від плачу. Іван обійняв її, відчув під руками мереживо її сукні, коронку фати, ще трохи якихось цупких тканин, і тільки волосся її ніжило його руки шовком».

«…двері різко прочинилися їй назустріч, і вона влетіла на великій швидкості, чіпляючись за повітря руками, в стривожені обійми Антоніо. На кілька секунд він обійняв, наче ловив когось, а в обійми, замість пустоти, потрапила вона, Мишка Вікі. Антоніо обіймав її, грівся теплом її тіла, роздивлявся її, вперше помітивши за весь час роботи у ВАКу… Він міг майже торкнутися її щоки, якби лиш захотів, і вона б нічого не сказала, вона й так була вдячна за ці одні-єдині обійми. За пару секунд, що тривали цілий напіврозпад вічності, Вікі відігрілась ща все своє люте, повне холоду й ненависті життя»

«Коли Агамемнон підійшов обійняти мене, я відчула болісний жар, що ним пашіло його тіло, але, коли він відступив і спостережливим оком кинув на вояків, які його супроводжували, я побачила його силу».

«Батько підійшов, аби її обійняти, й досі тримаючи на руках сина, і, якби зараз комусь необхідно було побачити, який вигляд має справжнє кохання, якби комусь потрібно було надати образ родинного тепла та любові, що захищатиме й надихатиме їх у баталіях, то от вони мали це, наче витесані з каменю, ми стояли перед ними – батько, син, донька, мати дивляться одне на одного ніжно та світло, батькові нетерпеливиться поставити сина на землю й обійняти дочку.
Я бачила це на власні очі і вірю, що так і було. Принаймні, тоді було саме так».

«А потім була лише тиша. Навколо було так тихо, як може бути лише тоді, коли спить велика армія. Іфігенія підійшла до мене, і я її обійняла. Вона не плакала і навіть не зітхала. У мене виникло відчуття, що вона застигла навіки, що вона вже ніколи не зможе поворухнутись і що ми так і стоятимемо обійнявшись, навіть коли настане ранок».

«Я огорнула її руками.

— Все буде добре, моя люба, — заспокоїла я її. На мій превеликий подив, вона теж стиснула мене в своїх обіймах».

«Я стиснула матінку в обіймах, не в змозі відпустити її, і розплакалася, мов дитина, та через мить їй довелося відсторонити мене і крадькома вислизнути з барака — вона боялася, що її можуть спіймати. Мені стало дуже соромно, що я не стрималася, але бачити у вікно, як вона пішла по Дорозі Краси і обернулася на мить, щоб послати нам з темряви повітряний поцілунок, було гірше за голод та побої».

Іван Франко

«…Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!…»

Залишити відповідь