То хто ж ви, пане Куліш?

7 серпня 2019 року виповнюється 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша – яскравої та контрастної постаті нашого минулого. Так уже повелося, що ювілей – це привід провести конференцію, написати книгу на відповідну тематику або ж просто згадати щось чи когось. Така людська природа – згадувати щось циклічно. 

Тож, говорячи про пам’ять: що ми пригадуємо та що маємо пам’ятати про постать Куліша? Чи заслужено письменник перебував у центрі уваги українства ХІХ століття поруч із Шевченком, Франком, Максимовичем та Нечуєм-Левицьким? І чи справедливо, що на його портрет не натрапимо на банкноті жодного номіналу? І чи мали рацію ті, хто засуджував його погляди як непатріотичні? Яким має бути суд історії над Кулішем? Такі непрості питання.

Проект банкноти номіналом 1000 гривень

Літературознавці, як і історики (часом межа між ними стирається), які досліджують уже відомих осіб чи факти, можуть лише переглянути погляди попередників на об’єкт вивчення з висоти своєї епохи. Таким чином колись невідома особа може бути заново відкритою для світу. Як бачимо, з Кулішем такого не відбулося. Ні в Україні, ні у світі. Парадокс у тому, що з-поміж інших діячів українського романтизму (який збігся із загальноєвропейською тенденцією народження націй), саме його постаті чи не найкраще пасувало б стати символом усього національного відродження. 

Панько Куліш (він же Козак, він же Хуторянин, він же Гладкий штаблікар, він же Макогон, він же П.К…) подібно до Леонардо да Вінчі, Блеза Паскаля та Бенджаміна Франкліна поєднував у собі колосальну кількість напрямів діяльності. Прозаїк, поет, дослідник фольклору та історії, літературний критик, редактор, перекладач – ось далеко неповна його «титулатура». Але чи не був він дилетантом у цьому вирі діяльностей?

Батько української історичної прози

Якщо у світі, зокрема, Британії, першим історичним романом був «Веверлі» (1814 р., тобто перед більш відомим «Айвенго» 1819 р.) Вальтера Скотта, то у нас це була «Чорна Рада» (1857 р.) Пантелеймона Куліша. Складно обрати, що було більш значущим: високий, як на той час, рівень правдоподібності роману чи те, що автор був першим прозаїком, який показав, що так можна. Справді неочікуваним виявилося, що писати про історію у прозі, та ще й українською, можливо! Хтось мусив почати. І цим піонером став Куліш. Так, історичні вірші та поеми були. Були й праці на кшталт «Історії Русів». Проте ніхто ще не наважувався повторити літературні новаторства Скотта, Гюго та Дюма на українському ґрунті. 

Також Куліш використовував історичну тему й у малій прозі – оповіданнях «Мартин Гак», «Брати», «Січові гості». Але невже тільки походження Куліша (народився неподалік від Глухова на Чернігівщині – останній цитаделі «малоросійського патріотизму» у родині зі старшинським козацьким корінням) допомогло йому з досить високою точністю описувати конкретні події, інтер’єр, звичаї Гетьманщини часів Руїни?

Дослідник та упорядник старовини

Ще від початку 1840-х років під час викладацької діяльності на Волині Пантелеймон Куліш записує український фольклор, який пізніше увійде до збірки «Малороссийские предания, легенды, поверья и разные заметки» та «Украинские народные предания». У той самий час молодий викладач отримав можливість працювати та упорядковувати архіви у різних монастирях. Саме з його ініціативи Бодянський у 1848 році опублікував у «Чтениях…» «Літопис Самовидця», що віднайшов Куліш 1840 року.

Далі він працював над виданням збірника «Актов Южной Западной Росії» під редакцією історика Костомарова. Куліш порушив перед Археографічною комісією клопотання видати Літопис Лукомського і збірник актів періоду до Хмельниччини. Дослідник був одним з перших, хто працював з першоджерелами. Відродження українського культурного процесу після арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства почалося з видання «Записок о Южной Руси» у 1856–57 роках. Про це Іван Франко незабаром напише: «… в історії української етнографії ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси”». 

Реформатор системи письма

На пальцях можна полічити людей, стараннями яких змінилася система письма того чи іншого народу. Власне, одним із таких і став Пантелеймон Куліш. У його «Граматці» 1857 року було викладено український фонетичний алфавіт, яким автор намагався скоротити відстань між правописом та вимовою. Незважаючи на те, що це була лише одна з багатьох тогочасних версій (поряд із «драгоманівкою», «грінчевичівкою» та іншими), все ж «кулішівкою» користувалися, друкували та читали певний час. 

роботи Андрія Терехова

Наслідуючи Кирила і Мефодія

Колись просвітителі слов’янські Кирило та Мефодій боролися з тримовною єрессю, буцімто Біблія може бути лише івритом, грецькою та латиною. Тож переклад Біблії старослов’янською (себто солунським діалектом староболгарської мови) виглядав страшенно націоналістичним кроком свого часу. І він був успішним. 

Але ворог роду людського не дрімав. Завжди знаходилися люди, які вважали, що подальший переклад Святого Письма народними мовами є неможливий. Властиво, з цією бридкою єрессю боровся і Куліш, який від 1860-го року старанно перекладав священні книги з івриту та давньогрецької. Разом з Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм справу життя було зроблено. Хоча й побачила світ українська Біблія уже після смерті Куліша.

Організатор української видавничої справи у Північній Пальмірі

У кінці 1850-х років письменник стає світочем культурного життя української громади у Санкт-Петербурзі. Куліш організовує роботу друкарні, яка стала водночас і видавництвом. Тут друкували твори Марка Вовчка, Гоголя, дружини видавця – Олександри Білозерської (псевдонім – Ганна Барвінок), Григорія Квітки-Основ’яненка та багатьох інших. Тут же разом із Василем Білозерським Куліш упродовж 1861–1862 років видавав щомісячний науково-літературний журнал «Основи». Як і альманах «Хата» – це були яскраві спалахи українофільства на теренах Російської імперії.

Сам Куліш вважав, що його ідентичності митця та науковця інтегруються у більш повну – він вважав себе першовідкривачем, вісником відродження:

«Я не поет і не історик, ні!

Я піонер з сокирою важкою…»

Якщо пригадати його участь у політичному проекті «Кирило-Мефодіївське братство», то цілком вірогідно, що якби події в Україні тоді пішли б за польським сценарієм 1831 року чи «Весни народів», то ми можемо уявити Куліша ще й як борця за народну волю.

То як же людина, що на той момент уособлювала усі напрями національно-культурного відродження, не стала його символом? Можливо, так склалося, що в усій Центрально-Східній Європі ХІХ століття найвизначнішими постатями ставали саме поети: Тарас Шевченко, Адам Міцкевич та Олександр Пушкін. Хоча, заради справедливості варто сказати, що, окрім свого magnum opus «Чорна рада», Куліш написав іще кілька оповідань (ідилія «Орися», «Гордовита пара», «Дівоче серце» та зазначену вище історична мала проза), збірки поезій (зокрема, «Досвітки»), які переважно отримали схвалення серед тогочасної читацької публіки.

Драматургія: власна і перекладена

Так, Куліш ще й писав драматичні твори. Мабуть, ні для кого не буде дивним, що автор використовував у них історичні сюжети. Тут ми бачимо і учасників повстань проти Речі Посполитої, і традиційні українські вертепні образи, і Дмитра-Байду Вишневецького. 

До того ж, Куліш перекладав п’єси Вільяма Шекспіра українською. «Отелло», «Троїл та Крессида» і «Комедія помилок» були надруковані ще за життя Куліша. Драматург, після свого земного життя, продовжив промовляти до глядача у перекладі «Макбета», поставленого геніальним режисером Лесем Курбасом у 1920 році у Білій Церкві (КИЙДРАМТЕ – Київським драматичним театром). А вже у 1924 році у Києві постановку «Макбета» здійснило Мистецьке об’єднання «Березіль». 

Сцена з вистави за п’єсою В. Шекспіра «Макбет» у постановці творчого об’єднання «Березіль», режисер-постановник Л. Курбас. Київ, 1924 р. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-183793

Критика

Багато літературознавців, зокрема Зеров, справедливо зазначають, що Куліш не жив у злагоді з українською громадськістю. Словом, не любили його. «Така була його мова, і громадянство платило йому тим самим» – пише дослідник. Але чи можна вважати таке ставлення до Куліша його «червоною карткою» на стадіоні літературного процесу? 

По-перше, найсуворіші його критики, такі як Іван Франко, складали йому похвалу та високо цінили його талант. По-друге, у ХІХ столітті, найвідоміші митці частенько вживали їдку критику щодо одне одного; так Микола Гоголь говорив, що у Тараса Шевченка «дьогтю більше, ніж, власне, поезії», Іван Тургенєв писав образливі епіграми на Федора Достоєвського, Шарлотта Бронте вважала персонажів Джейн Остін «обмеженими», Гюстав Флобер зневажав Жорж Санд, Марк Твен знайшов у «Звіробої» Фенімора Купера «114 злочинів проти літератури» і збирався розтрощити череп покійної Джейн Остін за її «Гордість і упередження». Ось така була «любов» класиків одне до одного від Британської імперії до імперії Російської. Можливо, не меншими «компліментами» обмінювалися і митці попередніх епох, проте ми знаємо про це значно менше.

Багато хто писав про різку вдачу Куліша, його далеко не найкращі риси характеру. 10 квітня 1859 року в листі до дружини Галаган зазначив таке: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився»… Якщо ми згадаємо, що відбувалося у житті Куліша у той час, то знайдемо певне пояснення цьому. По-перше, тоді Хуторянин переживав особисту драму з іншою письменницею – Марією Вілінською (Марко Вовчок); по-друге, саме цього року чимало видавничих проектів Куліша зазнали утисків цензури. Можливо людині, яка уже в 16 років написала «програму» справ життя, йому було доволі прикро усвідомлювати, що далеко не все з цього втілилося, у тому числі не з його вини, і що він вартий більшого.

Проте найбільший «гріх», який сучасники та пізніші критики не можуть пробачити авторові слова «возз’єднання» – це його погляди на минуле України. Франко про це писав ще тоді: «друга половина думки б’є першій в пику». Куліш, як і автор цих слів, протягом життя змінював свої погляди на історичні реалії та постаті, методи боротьби за національне відродження. Тому й не дивно, що міг видатися непослідовним.

Кулішеві закидають його ставлення до запорожців як до гультяїв, не гідних звання лицарів та симпатії до російських монархів. На жаль, гострі звинувачення письменника у його непатріотизмі лише на цій підставі мають під собою незнання історичних обставин ХІХ століття. По-перше, міф про месіанську роль царів Великоросії, які взяли під свою «високу руку» свою історичну батьківщину Малоросію, створили самі ж наші інтелектуали кінця ХVII–початку XVIII століття. Та й українська еліта, яка хутко переорієнтувалася з підданства польського короля на підданство російського царя, традиційно згадувала лише позитивний бік об’єднання двох православних країн задля захисту від посягань католицьких та мусульманських держав. Та й, маючи гіркий досвід заслання і репресій проти повсталої польської шляхти, можливо, Куліш мусив одягнути таку маску. Проте, слід врахувати, що у своїх працях письменник нерідко критично писав про Російську імперію.

По-друге, це лише у вітчизняній шкільній програмі та масовій культурі запорожці постають лицарями без страху і догани, яких ототожнюють з військом тієї України, яка склалася у XX столітті. Натомість, Низове козацтво в уяві сучасників було таким антисвітом, яким хоч і захоплювалися, але якого і побоювалися через його вибуховість, непередбачуваність. Класовий конфлікт між городовими та запорозькими козаками Куліш і описує у «Чорній раді» (згадаймо того ж хороброго, але химерного Кирила Тура). 

Словом, як для нащадка козаків-кармазинників (яким письменник себе вважав), це було абсолютно нормально – викривати негативні риси Запоріжжя, яке уже не відігравало своєї старої ролі. Хоча не варто забувати про рядки, де він складає оду Наливайкові, Трясилові, Остряниці та іншим ватажкам повсталих запорожців. Варто також додати, що навіть зараз, коли вивчено тисячі документів про низове козацтво, українська професура не дає однозначну оцінку запорожцям. Навіть тепер від відомих істориків про січових козаків можна почути як про «маргіналів». То чого ж ви очікуєте від ексцентричного письменника-романтика XIX століття?

Ушанування пам'яті

Що не дає нам забути про Куліша, крім його «Чорної ради», яка, вочевидь, надовго завоювала собі місце у шкільній програмі з української літератури? Сьогодні ім’ям Пантелеймона Куліша названо вулиці та площі у Києві, Львові, Рівному, Дрогобичі та інших містах України. Меморіальна дошка у Відні нагадує про те, хто тут мешкав 1870-го року. 2000-го року на території хутора Мотронівка (де Пантелеймон Куліш познайомився зі своєю дружиною Ганною Барвінок, а згодом і оселився) відкрився історико-меморіальний музей-заповідник, присвячений письменницькій парі. 

Скульптурна композиція: Пантелеймон Куліш та Олександра Білозерська. «Ганнина Пустинь». Фото: Музеї Чернігівщини

Тут розташована хата, у якій за історичними документами відтворено інтер’єр будинку родини Білозерських (батьків дружини). Поруч із хатою, вилиті у бронзі дві постаті – Пантелеймон і Олександра. Того ж року на Київській кіностудії Довженка Микола Засєєв-Руденко створив 9-серійний телесеріал «Чорна рада» за однойменним романом. 

Кадр з міні-серіалу «Чорна рада» (2002 рік)

А 2019 року до 200-річчя від дня народження письменника АТ «Укрпошта» випустила марку з портретом Куліша (художник – Микола Кочубей), а Національний Банк України – ювілейну монету номіналом у 2 гривні. Роман «Чорна рада» постійно перевидається. Востаннє це зробило видавництво КМ-БУКС цього року. 2 серпня, теж цього року, у Музеї книги і друкарства України відбудеться відкриття виставки «КУЛІШ. Пантелеймон Куліш». Відвідувачі зможуть побачити прижиттєві видання творів діяча, книги, що побачили світ у його друкарні в Петербурзі, а також ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада». Музей театрального, музичного та кіномистецтва України надає матеріали з постановки трагедії «Макбет», здійсненої Лесем Курбасом (за перекладом П. Куліша). Серед них – фото з вистави, анкети з враженнями глядачів, афіші та текст п’єси з примітками Леся Курбаса. Серед цікавинок виставки – портрет Пантелеймона Куліша у виконанні Тараса Шевченка (полотно, олія) та портрет Тараса Шевченка, створений Пантелеймоном Кулішем (папір, олівець) з колекції Національного музею Тараса Шевченка. 

Портрет Пантелеймона Куліша у виконанні Тараса Шевченка (полотно, олія)

Ювілейна монета Нацбанку України

Пантелеймон Куліш, вочевидь, був більш багатогранною та суперечливою особистістю, ніж хрестоматійний автор першого українського історичного роману. Поза сумнівом, він був із тих багатьох діячів українського національного відродження, які створили український романтизм та модерну націю. Проте, слова «типовий» чи «звичайний» – вочевидь не про нього. Палкість і виваженість, патріотизм і поміркованість, слов’янофільство і самостійництво, державництво і хуторянство – усе це контрастувало, перемішувалося та дивовижним чином співіснувало у душі Куліша. 

Історія могла скластися по-іншому: Куліш міг би не потрапити до шкільних підручників, якби дружина після смерті автора не перевидала його твори; або ж його могли б перекласти десятками мов світу і зараз прізвища Шевченко та Куліш асоціювалися з Україною далеко за її межами. Але світлі ідеали людини, вчинки, які вона звершила чи які їй приписують часом мають мало спільного з відомістю у світі. Проте, можливо, невдовзі ми побачимо нові більш історично достовірні екранізації творів Куліша та його профіль на муралах чи у камені.

Юрій Міщенко
Старший науковий співробітник Музею книги і друкарства України, викладач української мови як іноземної, дослідник.

One thought on “То хто ж ви, пане Куліш?

  1. Have you ever heard of second life (sl for short). It is basically a game where you can do anything you want. SL is literally my second life (pun intended lol). If you want to see more you can see these second life websites and blogs

Залишити відповідь