До Оксани Забужко – письменниці, есеїстки, літературознавиці, публічної інтелектуалки (майже будь-хто може продовжити список) – її висловлювань і творчості можна ставитися вкрай по-різному. Та не викликає сумнівів одне: з того моменту, як тексти Забужко вперше прозвучали в українській літературі, і донині вони багато для кого лишаються незручними. Ви зауважите, що у 2019 році в Україні бути незручним (а надто незручною) не так уже й складно: слід просто говорити і писати те, що думаєш, так, як думаєш, не озираючись на зміни влади й суспільних настроїв. І хто би там що не казали, Оксана Забужко є однією з небагатьох українських інтелектуалок, яким стало снаги робити це впродовж десятиліть – і зрештою почати впливати на думку суспільства, формувати її та спричинювати реальні зміни в мисленні та культурі цілої країни.
Ясна річ, статус «морального авторитета нації», як не раз називають Оксану Забужко в пресі, не має ставати причиною сприймати кожне висловлювання письменниці як істину в останній інстанції. Проте надмірний скепсис також зайвий: творчість Забужко та її діяльність як популяризаторки української культури закордоном настільки багатогранні й різнобічні, що ігнорувати їх не випадає. Неконструктивно оцінювати будь-що крізь призму страхів та упереджень – але безсумнівно як те, що Оксана Забужко як мисткиня і як особистість стала унікальним явищем для української культури останніх десятиліть, так і те, що в 2019 році багато хто досі її небезпідставно… боїться. Бо в Україні досі чимало людей, котрі бояться…
...сильних жінок.
Не лише письменниць, а й персонажок. І персонажок-письменниць. Не зачіпаючи зараз тему впливовості її особистості, Оксана Забужко однією з перших в Україні почала говорити про жіноче самовизначення – зокрема самовизначення в творчості. Ба більше, ця тема помітно еволюціонує у текстах письменниці. Рада, персонажка повісті «Інопланетянка» (1989), яка в пошуках власного голосу й прагненні зламати «чоловічу» систему в світі літератури та в письмі як такому, почувається непочутою Кассандрою. Героїня роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), яка в тому самому пориві підважує всі можливі пласти жіночої ідентичності в Україні – мовної, національної, сексуальної, ба навіть ідеологічної. Жіноче поетичне «я» Забужко, починаючи з 80-х і аж до середини 2000-х – від приречено-зачарованого «ти жінка, в цім твоя межа…» до рішучого, зрілого «не руш моїх кіл»…
Персонажки Забужко – це жінки, що не бояться ставити питання й приймати виклики, переходити межі (іноді навіть між світами, як у тій-таки «Інопланетянці» чи повісті «Я, Мілена») і наражатися на ризик. Життя для них найчастіше стає полем бою: із суспільними упередженнями, із власними комплексами, з великим чи меншим Іншим, зрештою, з самою історією (як у романі «Музей покинутих секретів»). Ці жінки – чи не перші персонажки в сучасній українській літературі, що хай і не перестали боятися бути жінками свого часу, але заговорили про цей страх. І не в останню чергу завдяки цьому пізніші персонажки як самої Забужко, так і інших українських авторів і авторок змогли великої частини цих страхів позбутися.
...складних тем.
І так, до речі про страхи. Скандал у соцмережах, який викликала новина про внесення до програми рекомендованого шкільного читання оповідання Тані Малярчук «Цвєтка і її я», чимало цих суспільних страхів і упереджень підняв на поверхню. Історії про непрості стосунки двох сестер – не місце на уроках літератури навіть не через теми аб’юзу і співзалежності, а через виразний еротизм (який із огляду на співзалежність виглядає цілком логічним!). І якщо в 2019 році такі сюжети все ще викликають хвилю несприйняття та осуду в українському суспільстві – то що говорити про їх значно раніші втілення? Одним із таких стала повість Оксани Забужко «Дівчатка» (1998) – і зайве говорити, що через «провокативність» і «аморальність» цей текст про переживання дівчинкою (а згодом і жінкою) пострадянського минулого досі лишається недопрочитаним.
Власне, самі по собі теми минулого – пострадянського, поствоєнного, родинного, особистого – позначені відбитком «непростоти» й «незручності», є як для художньої, так і для публіцистичної творчості Забужко одними з центральних. Вона є тією письменницею, яку ніколи не зупиняв страх «винести сміття з хати», сказати забагато, зарізко, загостро. Тому її героїні так часто стають археологинями пам’яті – власної, родинної, національної. І тому їхні відкриття виявляються складними, гіркими й травматичними не лише для них самих, а й для читачів текстів Забужко. Це відкриття, що оголюють травми, комплекси й упередження, якими протягом радянської історії обросла ціла нація – а щоби від травм позбутися чи бодай навчитися з ними жити, їх слід проговорювати. Спочатку як «божевільна на горищі» й непочута провидиця, нині як «моральний авторитет нації» Оксана Забужко робить саме це – говорить про травми. З цього невпинного говоріння й виростає стиль її письма… та про це трохи пізніше.
...переосмислення традиційної української культури та культурних авторитетів,
за забронзовілі й «сакралізовані» образи яких, хай якими б далекими від реальності вони не були, продовжує щосили чіплятися українська освіта, а відтак і частина суспільства. Та Оксана Забужко «зламала» і ці печаті, демонструючи зовсім інший бік української культури – живої, повнокровної, придатної для плідних інтерпретацій у всі часи.
Повість «Казка про калинову сопілку» (2000), стаючи продовженням традиції таких переосмислень (згадати хоча б повість «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської), показує нам цілковито інший бік класичного сюжету про сестровбивство. Тут теж не обійшлося без тем фатуму й потойбіччя – проте не обійшлося й без деконструкції казкового сюжету як архетипово патріархатного, в якому у сестри-вбивці просто не лишається вибору. Парадоксально, та саме внаслідок цього така інтерпретація казки, де ми до останнього не впевнені, на чий бік хочемо стати, постає живою, універсальною й близькою нам у наших 2010-х.
Такими ж у літературознавчих розвідках Забужко стають і «бронзові класики» Тарас Шевченко та – щонайбільше – Леся Українка. Праця «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу», що вийшла 1997 року, скандалізувала й академічне шевченкознавство, і середовище освітян, і безліч інших поціновувачів творчості Великого Кобзаря в рушниках і смушевій шапці. Не такий вже й християнський, а цілком собі дантівський, не такий вже й патріотичний, а достоту демонічний – куди може завести Україну такий «провідник нації»? «Дісталося» від Оксани Забужко й «нашій хворій Лесі», «чи не поодинокому мужчині в українській літературі», третій із трьох ключових зарушничених – їй та її творчості присвячена й монографія «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007), і чимало інших літературознавчих розвідок. Забужко не раз називає Лесю Українку «козирною дамою української культури», говорячи про неї як про повнокровну, багатогранну інтелектуалку європейського зразка, розгляд творчості якої неприпустимо зводити лише до «Лісової пісні». Важливим внеском Забужко в українське лесезнавство стала й ініціатива перевидання без купюр листування Лесі Українки (наразі у видавництві «Комора» вийшли вже 3 томи), котре не лише дозволяє академічному літературознавству під іншим кутом поглянути на творчість мисткині, а й докладається до створення її образу як живої й універсальної культурної фігури. Тож ще до «квантових стрибків» Тараса Шевченка та Лесі Українки на сучасних ілюстраціях Оксана Забужко демонструє їх у своїх працях як саме таких – вічно сучасних, відкритих до переосмислень та інтерпретацій, що не десакралізують класиків, а навпаки, підкреслюють багатогранність їхньої творчості.
...радикальності та автобіографізму в публіцистиці.
Це те, що чи не найчастіше закидають Оксані Забужко – що в своєму прагненні описати абсолютно все в сучасній українській реальності і всьому дати оцінку вона часто не добирає виразів. Хай там як, есеїстика суспільно-політичного спрямування становить суттєву частину творчості Забужко як публічної інтелектуалки. Від збірника «Let my people go» 2005 року, до якого увійшли переклади українською англомовних текстів Забужко про Помаранчеву революцію, до свіжішого і нещодавно перевиданого «І знов я влізаю в танк» (2016), де вона розмірковує про феномен інформаційної війни – здається, Оксана Забужко й справді намагається не пропускати жодної значущої для українського суспільства події. Ба більше, у своїх текстах вона – зовсім не стороння спостерігачка. Її оповідацьке «я» перебуває (чи принаймні прагне) перебувати в епіцентрі подій, проживати їх і пропускати через себе – тому і стиль, і виклад інформації в цих есеях та статтях далекий від холодного й раціонального. Що, цілком правомірно, далеко не всім до смаку – комусь через ту-таки незручність сказаного, комусь через брак відстороненої позиції й надмірну радикальність оцінок.
Інша важлива частина публіцистики Забужко – автобіографічні есеї та інтерв’ю. Йдеться насамперед про книжки «З мапи книг і людей» (2012) та «Український палімпсест» (2014). Перша, яка є, по суті, збіркою есеїв про постаті та явища української культури, що справили вагомий вплив і враження на саму авторку, є водночас і таким собі путівником-зрізом культури відповідного періоду. Друга ж постала з розлогого інтерв’ю Оксани Забужко польській журналістці Ізі Хруслінській, і тут поміж філософських та літературознавчих рефлексій чимало й дуже особистих інсайтів. Як у художній творчості, так і в публіцистиці – Забужко не цурається ніяких тем і ніяких формулювань, говорячи про все максимально прямо й чесно. Проте не варто забувати, що ці праці цінні не лише стилем і тоном викладу, а й широтою контексту та ерудованістю.
…багатосторінкових речень із довгими рядами синонімів.
У есеї «Власний простір» 1928 року британська письменниця Вірджинія Вулф, відповідаючи на закиди стосовно «неповноцінності» жіночого письма, говорить про те, що жінці-письменниці варто дати вимовитися у власній кімнаті за зароблені власною творчістю п’ять сотень на рік. Прийом «потоку свідомості» з його цілісним, нечленованим синтаксисом, що прагне відтворити плин людського мислення та сприйняття в реальному часі, виявився чи не найбільш придатним для такого типу письма. Тож не дивно, що Оксана Забужко як одна з тих перших українських письменниць, що стають на шлях пошуку власного голосу в літературі (власної кімнати й п’яти сотень на рік, зароблених творчістю), вдається до цього прийому, надто в своїх ранніх текстах. Її пошук безкомпромісний, як був і пошук авторок-модерністок: як авторка Забужко прагне максимальної глибини, ретельності, докладності в передачі як фактажу, так і емоцій та переживань своїх персонажок. Багато кого лякають великі тексти й довгі речення, та в прозі Забужко така форма є цілком виправданою.
Зрештою, як говорити про травми, біль від яких ще зовсім свіжий? Як розкривати теми, на які ще не говорили ніхто до тебе? Як говорити попри страх, що тебе не сприймуть, не почують – страх, що твій голос недостатньо сильний, що ти «не така» і не потрібна своїй культурі? Як говорити, коли ти жінка в світі, який руйнується, а ти берешся перевизначити й перерозкласти його заново – бо відчуваєш, що крім тебе, нікому? Про це навряд виходить говорити інакше, аніж патетично, болюче, виклично й радикально. Проте зараз українська література знайшла більше слів і способів говорити не в останню чергу тому, що багато чого вже було проговорено саме так, як це зробила Оксана Забужко.
15 thoughts on “Хто боїться Оксани Забужко?”