«Хлібне перемир’я» без миру: про що нова п’єса Сергія Жадана

«Пам’яті нашої достатньо, аби любити тебе, але замало, аби тебе повернути. І ось тепер порожньо без тебе, і місце, де ти була, де чути було твій голос, наповнюється вітром, ніби дім, покинутий поспіхом, дім, у якому ще можна відчути дитяче тепло й жіноче дихання, дім, із якого ще не вивітрився дух утіхи» 

– уривок з книги «Хлібне перемир’я»

«Хлібне перемир’я» — не лише назва нової п’єси Жадана; це одна з реалій російсько-української війни, умовних пауз між обстрілами, коли, здавалося б, можна отримати передишку, але натомість тільки бачиш зяючі рани, які в тиші пульсують ще голосніше, аніж під свистом куль.

Про поля битви знімають сюжети, пишуть хроніки, ведуть статистику, занотовують свідчення бійців; про тил і цивільне населення говорять, можливо, і менше, але їх втрати від того не менш болючі. У Жадана вийшла життєва п’єса про події 2014 року, і в її центрі — якраз-таки горе звичайної сім’ї, що не має змоги достойно поховати власну матір. До гротескної реалістичності ситуації — непоховане тіло, яке і досі лежить в будинку, відсутність електрики й води — все ж місцями додаються нотки сарказму. Якщо уявляти собі відразу постановку цієї п’єси в театрі, можна вловити, на яких моментах би в залі западала тиша, а на яких було б чутно ледь звучні, присоромлені, бо до межі недоречні, стримані смішки.

Більшим горем є зростання недовіри до близьких. Герої п’єси майже впродовж всього часу бачать один в одному щось підступне, і це перемир’я без миру тільки відкрило старі образи й дало шанс їх пролити назовні. Та й приводів для підозр вистачає: у тексті ви ще багато почуєте про перехід в лави ворога, доноси, вбивства. Всі підслуховують. Всі брешуть. Перемир’я, все ж, не означає миру:

«Думаєте, якшо назначили перемир’я, все закінчилось? Думаєте, просто відремонтують міст — і все? Хто ним ходити буде? Куда йти? Перемир’я… Це для вас перемир’я. А я ні з ким миритися не збираюсь».

І всюди полум’я. Спалили пошту. Палять поля. Піддали вогню знайомого. Інколи палять свої ж, стираючи гіркі події з лиця землі разом із вогняними язиками. І десь, як жахлива іронія на фразу «хлібне перемир’я», ці ж хліби й горять, підступаючи все ближче до невеликого клаптика землі, відрізаного з усіх боків від світу. Навіть у телевізор, як іншу реальність, не вдасться втекти: світла немає, тут хоча б холодильник запрацював у нещадну спеку. 

Є в книзі момент, коли реальність раптом бухкає по голові та протвережує: коли дістаєш шкільний альбом, а там усіх вже або немає в живих, або ж вони порозбрідалися по інших країнах і сторонах. І тут вже стає моторошно; здається, ніби доля у них одна, і вже краще ніколи не буде; сварися-не сварися, а неправедний рок настигне всіх. І труп матері (чи то пак, Матері, враховуючи наскільки символічними бувають історії в Жадана) у кутку докірливо дивитиметься, як син бере до рук цигарку.

Герої заводять в глухий кут самих себе і читача теж. Важко вловити, чи є сумирний і набожний персонаж тьоті Шури, яка звикла робити все «як годиться», теж таємним шпигуном, який хоче «здати» і загнати в пастку. Чи справді глухими є дівчата з інтернату. Чому брат Толіка Антон не живе з сім’єю. Та й хто взагалі такий Ренат?! 

Про кінцівку і досі думаю; вона дуже неоднозначна. Відчуття, ніби прочитав нерозгаданий детектив, і мабуть, треба перечитати наново, щоб відкрити правдиву сюжетну лінію. Це той найгірший сценарій всіх проти всіх? Чи безвихідь, яка об’єднує, але й змушує заклякнути, сховатися? А чи прагнення просто нарешті, відкинувши пересуди, допомогти?

Що ж, вирішуйте самі. У читанні, як і в житті — кожен вільний обирати сам за себе.

Залишити відповідь