Що прочитали автори блогу Yakaboo за останні дні 2019

Грудень — час, коли книголюби прагнуть дочитати всі книги, яких не вистачає до бажаних показників річних челенджів кількості прочитаних книжок. Або встигнути переглянути непрочитане так, щоб увійти у новий рік без «книжкових боргів» — та зі спокійною душею накупити стосик новинок. Отже, з якими видання проводжали цей книгорік у грудні авторки блогу Yakaboo:

Ірина Стахурська

Грудневі читання завжди особливі тим, що це здебільшого «підтягування книжкових хвостів», дочитування недочитаного або бажання встигнути таки прочитати ще цього року те, що планувалося, але постійно відкладалося. Та свій грудень 2019-го я вирішила присвятити читанню у власне задоволення, а не перетворювати його на місяць «наздоганяння». Тому цілком втішена своїм списком прочитаного, в якому знайшлося місце і новинкам, і улюбленим авторам, і навіть класиці. Продуктивне і приємне завершення читацького року!

До знайомства з цим твором я вже встигла прочитати кілька антиутопій, тому порівняння уникнути, на жаль, не вдалося. Не можу назвати «Ми» Замятіна найсильнішою книжкою у своєму жанрі, але історія цікава. А також унікальна — бодай тим, що має закінчення, не властиве більшості антиутопій: драма головного героя отримує не ту розв’язку, якої очікуєш, і надія на світле майбутнє вигаданого тоталітарного всесвіту розбивається ледь зародившись. Також особливістю роману Замятіна, яку відмітила для себе особисто, стало те, що автор зробив протагоністкою саме жінку — нонконформістку І-330 (з огляду на те, що книжка була написана у 1920 році, це доволі прогресивний крок).

Улюблений Бойченко у грудні святкував свій День народження, і готуючи приурочений до цього матеріал про письменника, я вирішила принагідно прочитати одне з раніших його видань — збірку колонок «Аби книжка». Як завжди, це було дотепне й іронічне чтиво, яке добряче підняло настрій, викликало і сміх, і сльози. А що вперше «Аби книжка» вийшла ще 2011 року, то вона ще й перенесла мене на деякий час у минуле і дозволила поглянути на давніші події з висоти пережитого часу та досвіду. Висновок не надто втішний — українці продовжують набивати собі все нові ґулі, вперто наступаючи на одні й ті ж граблі, і нема на те ради: в нашій політиці, культурній сфері та в громадянській свідомості позитивні зрушення якщо і були, то виявились не такими вже й тривкими, як того б хотілося прогресивній частині нашого суспільства.

Одна із топових цьогорічних перекладацьких новинок — «Ведмеже місто» — стала моїм першим знайомством із творчістю Бакмана. Знайомство це, я вважаю, цілком вдалося, бо книгу на понад 400 сторінок жадібно ковтала в очікуванні розв’язки. Знаю, що віддані прихильники автора мали до цього роману дещо інші очікування і, можливо, були заскочені зненацька, бо прочитавши «Ведмеже місто», могли й не впізнати улюбленого автора — кажуть, його стиль тут помітно змінився, якщо порівнювати з «Чоловіком на ім’я Уве», «Бабусею» і «Брітт-Марі». Але мені як неупередженій читачці роман сподобався без зайвих «але». Сильна історія, складна тематика, актуальні суспільні проблеми. Детальніше своїми враженнями про «Ведмеже місто» обов’язково поділюся в окремому огляді у блозі Yakaboo.

Український нон-фікшн — явище все ще не дуже поширене, тому кожна нова така книжка уже сама собою привертає увагу. Читаючи «Шлях до себе. Відверто» Оксани Лозинської, хочеш-не-хочеш, а вловлюєш помітне наслідування стилю західних авторів, які пишуть у такому жанрі, керовані бажанням розповісти широкому колу читачів про якісь власні досвіди. У випадку Оксани — це досвід еміграції до Нідерландів та інтеграції в цій країні. Найперше можна подумати, що авторка — пестунка долі, адже їй пощастило переїхати до однієї з найвищих за рівнем життя держав Західної Європи, та ще й непогано там «закріпитись». Але друга половина книжки розповідає про інший бік цієї медалі: вигорання, депресію і пошук шляхів порятунку від них. Цей нон-фікшн буде корисним для всіх, хто розглядає можливість еміграції в інші країни й не підозрює про приховані загрози внаслідок такого серйозного рішення.

«Канцелярія хрестових походів» добре надається для легкого невимушеного читання у своє задоволення — ця книжка непогано розважила кілька моїх зимових вечорів. Остап Українець цьогоріч вирішив написати своєрідний приквел до свого дебютного роману «Малхут» і доповнити історію про Станіславів та його засновників Потоцьких. Отже, у «Канцелярії» ми отримали ще один пригодницький сюжет в історичних декораціях галицького містечка та його околиць кінця XVII століття. Шпигунські пристрасті й розмаїтість персонажів доповнюють цікаву інтригу, а колоритна мова стала своєрідною родзинкою книжки. Не скажу, що аж з нетерпінням чекатиму продовження Станіславівського циклу (автор обіцяв нам невдовзі й третю часову ітерацію цієї історії — тобто, черговий роман про Потоцьких), але радо прочитаю її, якщо вона справді вийде.

Ще одна легка та цікава розповідь, забарвлена інтригами й таємницями — «Листи Асперна» Генрі Джеймса. Головний герой цієї повісті затіває вишукану авантюру, в результаті якої має намір заволодіти епістолярною спадщиною знаменитого поета початку XIX століття Джефрі Асперна (це цілком вигаданий персонаж, такого поета не існувало). Листи Асперна знаходяться у Венеції, а отже туди вирушає герой, і головні події відбуваються саме в цьому вишуканому місті, у давньому палаці, де мешкає стара міс Бордеро з племінницею (обоє дам відрізняються дуже своєрідними характерами). У книзі змішалися різні жанри — від детектива до любовного роману, оповідь ведеться захопливо й легко, тож можу рекомендувати «Листи Асперна» як чудову історію для відпочинку. Для мене ця книжка стала останньою прочитаною у 2019-му, а в наступний рік я переходжу із розпочатими «Останніми українцями Польщі» Олега Криштопи та свіжою новинкою «У трюмі» сербського письменника Владимира Арсенієвича у перекладі Андрія Любки.

Світлана Васильченко

Звісно, вже давно не є відкриттям те, що необмежений доступ до інформації створив із нас «знавців з усіх питань». Можна ставити будь-яке питання, і нам на нього точно дадуть відповідь, а на деякі охоче відповідаємо ми самі. І можна було б далі насолоджуватися цією «ілюзією знання», якби за нею не ховалась недовіра тим, чиї відповіді будуть точнішими та правдивішими. Коли нема потреби в думці спеціаліста, навіть базові, загальновідомі істини піддаються скепсису. Погана новина: ми повертаємося до середньовіччя. Хороша: ми встигли це зрозуміти, і ще не пізно все виправити.

Де немає правил, там править хаос. Або щастя, якщо мати на увазі застарілі уявлення про ідеальне життя. Що вам потрібно, аби відчувати, що воно у вас саме таке? Гроші та кар’єра, сім’я та діти, або все й одразу? Як і більшості людей, що підлаштовують своє існування під встановлену формулу. Правда ж в тому, що для кожного існує власна. І якщо ви її для себе ще не вивели, треба лиш розібрати цю комбінацію на елементи та переконатися: всі елементи — на своєму місці. Зрозуміти: кожен із них існує в декількох опціях, і не потрібно підставляти першу, що спадає на думку, що підказують інші, або що прийнято брати за основу. І нарешті, почати вчитися чомусь новому та цікавому, прагнути до мети, яка надихає, з людьми, яких хочеться бачити поруч. Тоді з хаосу виникне новий, правильний, ваш власний порядок.

Кажуть, якби не розголос довкола судової справи, причиною якої став «провокаційний» зміст, книжка навряд стала б популярною на батьківщині та закордоном. Але найкращу перевірку дає час, і два століття потому знаходить читачів історія про бажане та дійсне, написана трохи відстороненою мовою автора, який ніби й не робить її центром свого оповідання — лише замальовує події, паралельно з котрими ніби існує ще й інший світ, й інакше життя. Та й читачу важко зануритися в неї: ніби холодна вода, вона відштовхує, лишаючи всіх відчуттів, і дозволяє йти лише самим краєм. Кожен, хто знайомий з історією, назве свої причини трагічного кінця (який не є спойлером навіть для тих, хто не читав), віддасть всім героям різні ролі. Та навряд захотів би опинитися на місці хоч когось із них. Цей всесвіт ворожий сам до себе.

Юлія Дутка

У грудні дійшла до особистого рекорду — 28 книжок. Останні дні року читала просто скажено, по дві книжки на день, щоб досягти омріяної позначки 200. Обіцяю більше так не робити, дуже втомлює, та й саме читання перетворюється на якийсь рефлекс, а не задоволення. Але дещо таки хочу виділити.

Легке темне фентезі, де питомо українські супергерої рвуться у бій, жартують, п’ють та довго подорожують. Коли читала, уявляла собі козацький вестерн в степах, де погані хлопці обов’язково отримають від хороших. Сподобались неідеальні герої, органічна мова та сам всесвіт характерництва — взагалі вельми цікавий історичний поворот. Виглядаю другу частину, яку обіцяють вже навесні.

Такого жорстокого історичного роману я вже давно не читала. Пара детективів (як Голмс і Ватсон) можуть розкрити будь-який злочин, та доведеться добряче побігати та поритись у минулому. Типово скандинавський трилер (тільки там вміють так захоплено поливати кров’ю і при цьому не перетинати межу) зі Стокгольмом, який не милує око, а навпаки лякає недоглянутістю і бідою. Як на мене, місто — повноцінний персонаж цього роману, який раджу не тільки шанувальникам детективів, а й залюбленим у Скандинавію (вам треба це побачити).

Я свідомо уникаю серії (тим паче тих, які тільки пишуться), але цю книжку так хвалять на Goodreads, що не змогла втриматись. І що ж — це справді щось дуже незвичайне. Де ми ще бачили африканське фентезі з місцевими віруваннями та магією. Правда, з Ор’їші магію вигнали, та вона може повернутись, якщо обрана дівчинка сповнить призначення, яке для неї вибрали боги. Чи вдасться їй це і як — розповідає динамічна та повна небезпек історія.

Оксана Купер

Оксана Купер

Що означає бути красивим у сучасному світі? Фарбувати волосся у світлий колір, щотижня відвідувати спортзал, слідкувати за останніми модними тенденціями та проводити години в кабінеті косметолога чи пластичного хірурга… Насправді на це неоднозначне питання немає й однозначної відповіді.

«Люди витрачають мільярди доларів на косметичну та пластичну хірургію з однієї причини: ці сфери обслуговують світ, у якому добрий вигляд має цінність для виживання», — зазначає американська психологиня, доктор філософії та викладачка Гарвардської школи медицини Ненсі Еткофф у своїй книжці. Вона досліджує феномен краси у найдрібніших деталях та стверджує, що хоча й підходи до краси чоловіків та жінок в різні часи змінювалися, зазвичай «краса має бути справою індивідуального смаку та диктату культури».

«Універсальні вподобання залишаються незмінними — чистота шкіри, блискуче волосся, повні губи, тощо — але конкретне втілення цих рис відрізняється залежно від того, хто перебуватиме на вершині ієрархії», — наголошує психологиня. Колись модним було біляве/чорняве волосся і світла шкіра, зараз — різноманіття стилів та буквально вміння виділятися із натовпу. З практичної точки зору все досить просто: ми, люди, прагнемо бути не тільки продуктом природи, а й продуктом мистецтва.

«Врода дає переваги в усіх сферах життя», — нагадує психологиня, і стосується це як жінок, так і чоловіків, просто з різними особливостями. Краса теж важлива для чоловічої половини населення Землі, але їх, в основному, прискіпливіше оцінюють за заробітком та статусом, тоді як жінок — за їхньою зовнішністю. При цьому в обох статей є свої больові точки. Якщо жир — біль жінок, то м’язи — біль чоловіків, каже психологиня, та нагадує, що чоловіки використовують бороди та вуса так само, як жінки — макіяж, щоб замаскувати непривабливі риси й ознаки старіння.

Чи знали ви, що макіяж був розвиненим мистецтвом уже за часів Давнього Єгипту, а взуття на платформі початково використовували обидві статі? Серйозне дослідження феномену краси під обкладинкою цієї книжки розкриє цікаві деталі про розвиток індустрії моди, макіяжу, татуювань, надмірного захоплення дієтами та всі історичні й психологічні фактори, які за ними ховаються. До речі, для феміністок в авторки є важлива теза про те, що їм «ліпше намагатися зміцнювати всі джерела жіночої сили, ніж одне з них — красу — очорнювати». А ви як вважаєте?

P81007-173405

Наталія Чернишова

Грудень порадував мене тим, що жодна з прочитаних мною в цьому місяці книжечок мене не розчарувала. Ще й надто, дві розчулили настільки, що без сліз не обійшлося. Коротко поділюся своїми враженнями.

Історію про Зелену милю у в’язниці «Холодна гора» я знала ще до того, як зацікавилася творчістю Стівена Кінга. Усе завдяки чудовому фільму із Томом Генксом в головній ролі, який я раніше неодноразово дивилася. Втім, знання сюжету аж ніяк не відбило у мене бажання познайомитися із першоджерелом. Адже, як поціновувачка таланту Кінга, я знаю, яка це насолода — читати розповіді неперевершеного… ні, не Короля жахів і не Торговця страхами, а оповідача, вигадника, знавця людської сутності.

І у своїх очікуваннях я не помилилася. Ця історія повністю мене захопила. Думаю, багато хто знає сюжет, але нагадаю, що дії роману відбуваються в 30-ті роки у блоці засуджених до страти федеральної в’язниці «Холодна гора». Оповідь ведеться від імені головного наглядача відділення смертників Пола Еджкомба (саме його у фільмі грає Том Генкс). Для Пола, який провів не один десяток страт, ця процедура є вже звичною. Але одного разу до блоку смертників потрапляє чорношкірий, розумово відсталий здоровань Джон Коффі, звинувачений у вбивстві двох дівчат-близнючок, і перевертає світ Пола Еджкомба з ніг на голову.

Ця історія викликала в мене жаль, розпач, злість, відчуття несправедливості. Після її прочитання я почувалася розбитою і спустошеною. Але саме такі книжки, які розбурхують твої почуття, попри їх емоційну важкість, я дуже люблю. Тож містер Кінг вкотре мене не підвів.

Серію «мистецьких» книжок від Видавництва Старого Лева «Це… хтось там» я збиралася почати читати вже давно. І мабуть, довго ще збиралася б, якби мій друг, щасливий власник першої книги з цієї серії — «Це Воргол», не дав мені її почитати.

В цій книзі стисло, в загальних рисах наведено ключові моменти біографії одного з найяскравіших і найуспішніших представників художнього напряму поп-арт, Енді Воргола (ну, це той дивак, який бляшанки супу «Campbells» малював). Цей напрям у мистецтві сам по собі викликає у мене цікавість, а така неординарна, культова особистість, як Воргол, — і поготів. Тому, звісно, читала я цю книгу з великим задоволенням. Для мене вона відкрила чимало несподіваних, часом смішних, часом вражаючих фактів з біографії цього митця, як-от кличка Воргола «Енді Кульок» або ж заохочування цим шаленцем своїх котів обпісювати туфлі, щоб вони виглядали зношеними.

Великий плюс книги в тому, що вона гарно ілюстрована: малюнки, репродукції робіт та фотографії додають атмосферності (чого тільки варте зображення голого, в самих лише роликових ковзанах, Тейлора Міда, що лежить на червоній канапі в приміщенні «Срібної фабрики» Воргола). Мінус — мало. Мало мені Воргола. Але це претензія не до книги, такий вже в неї формат. Але дуже хотілося б, що у нас видали більш розширену біографію цього легендарного митця.

Зізнаюся, що у грудні я тільки дочитала цей відомий твір Боккаччо, який насправді читала протягом не одного місяця. Його події розгортаються в Італії XIV століття. У Флоренції лютує чума. Щоб уберегтися від пошесті, 10 благородних молодих містян, 7 жінок і 3 чоловіка, вирушають у передмістя і оселяються в затишному маєтку. Аби скрасити своє вимушене вигнання, вони вирішують щоденно протягом десяти днів розповідати по десять різних історій (кожен — по одній) на задану або вільну тему (залежно від умов того чи іншого дня).

Звісно, раніше я знала про цей твір і чула, що оповіді в ньому трапляються ледь не сороміцькі. Тому «Декамерон» в моїй уяві асоціювався з чимось ренесансно-еротичним. Втім, після прочитання новел першого дня я не зрозуміла, від чого там треба червоніти, бо ж наче не так вже в тих історіях все страшно. Але як виявилося, найцікавіше Боккаччо припас на наступні дні. Там вже звідусіль полізли і хитросплетені подружні зради (із найбільш колоритного: зраджувати чоловікові під деревом, на якому він сидить, і казати йому, що то міраж; спойлер: чоловік повірив), і корисливі, хтиві церковники, і підступні «друзі», і багато інших червоточин тодішнього суспільства. Однак далеко не всі новели мають негативне забарвлення. Про істину любов та різні людські чесноти в них також йдеться (наприклад, останній день «Декамерону» тільки їм і присвячений). Порадували мене, шанувальницю мистецтва, також новела про ранньоренесансного художника Джотто та історія, за якою Сандро Боттічеллі у 1483 році написав серію з чотирьох картин.

Загалом цей твір став для мене добрим відпочинковим чтивом. І хоча сюжети новел «Декамерону» досить різноманітні: від абсурдних до трагічних, найчастіше вони викликали у мене іронічну посмішку та запитання, що це, чорт забирай, було.

Книгу «Руїни бога» мені подарували на День народження ще у 2018 році. І хоча цю книгу до переліку бажаних подарунків я включила сама і дуже хотіла її прочитати, руки до неї дійшли тільки зараз.

Моє ставлення до цього роману поступово змінювалося протягом читання: від «нічого особливого» на початку (я вже було почала думати, що прогадала з вибором подарунку) до «а нічого так, затягує» в середині й аж до повного захвату в кінці.

В цій книзі розповідається про життя англійця Тедді Тодда. Ми зустрічаємо його ще дитиною і залишаємося поруч аж до самої смерті. Ми проходимо з ним Другу світову війну (Тедді був пілотом бомбардувальника), розділяємо його втрати, переживаємо складні відносини у родині. Кейт Аткінсон у післямові говорить, що її роман про красне письменство, уяву та вигнання (людини з Раю). Але для мене він про інше: про долю людини й про те, що життя — це не стільки дар, скільки випробування. І хоча авторка в кінці твору спробувала пересунути стрілки мого внутрішнього компаса на інший полюс, вони не похитнулися — настільки сильно в мені відбилася вся розказана до цього моменту історія.

Дочитавши цей роман у кав’ярні, я думала про нього всю дорогу додому і навіть вже вдома, займаючись своїми справами. Та й досі якась його частинка скалкою сидить всередині мене.

Processed with VSCO with a6 preset

Катерина Толокольнікова

В останній місяць року прочиталося п’ять дуже різних книжок.

По-перше, просто чудовий роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки». Світлий і ностальгійний, та проте не романтизуючий радянську дійсність. Це ода дитинству в селі, хоча книжка не для дітей. Роман Оксеника розповідає про пригоди компанії школярів під час літніх канікул. А ще про одного трохи недолугого міліціонера. Місце дії: село на півдні України, час: 1950-ті, обставини: на тихій і спокійній вулиці вночі стається низка таємничих подій… Раджу!

Ольга Токарчук «Бігуни» (Фоліо, 2011, пер. Остап Сливинський)

Цього ж місяця познайомилася з творчістю Ольги Токарчук — лауреатки Нобелівської премії з літератури за 2018 рік. Почала з роману «Бігуни», думки про який мене й досі не відпускають. Це мозаїка історій людей із різного часу й частин світу, пов’язаних певними темами. Непросте читання: мене часом спиняли дуже натуралістичні описи, і в той же час зачаровував стиль письма. «Бігуни» справили сильне враження, тому в 2020 році хочу прочитати ще щось із доробку Токарчук.

В якості «літературного відпочинку» взялася за роман «Кренфорд» Елізабет Гаскелл — класика англійської літератури. Розповідь про життя самотніх пані з провінційного містечка, які часом сваряться, а часом демонструють дива своєю взаємодопомогою, мене не захопила, хоча розчулила. Мабуть, мені бракувало любовної лінії 🙂

Ну і під завісу року прочитала дві нон-фікшн книжки. «50 відсотків рації» Олександра Бойченка — це просто насолода, кожна наступна життєва історія здавалася кращою за попередню. Це книжка і аби посміятися, і аби подумати. Якщо шукаєте якісну колумністику — читайте Бойченка.

Несподівано мені дуже припала до душі книжка «Це Воргол» Кетрін Інґрем. Її я прочитала першою із серії Видавництво Старого Лева про художників, а на черзі — «Це Ван Гог». Звісно, задоволенням було роздивлятися ілюстрації, однак і текст потішив — лаконічний й цікавий. І сама історія життя Воргола мене вразила — раніше про нього знала мало. Це класна можливість «експрес-знайомства» з найвідомішими митцями — і з їхніми біографіями, і з внеском у світове мистецтво.

Сподіваюся, у 2020-му прочитаю ще більше крутих книжок. Гарного вам читацького року, книголюби!