«Френкі», Грем Нортон: Уривок з книжки

     * * *
     Усім було не байдуже. Даміан це розумів. Кожен реально вкладався в свою роботу або принаймні гарно вдавав, проте він був не таким, як усі. Даміан був справжнім доглядальником. Це була його робота, і він знав, що добре її виконує. Він все ще сердився, коли хтось запитував, чим він насправді хоче займатися, або коли його мама по телефону допитувалася, чи не хоче він повернутися до коледжу: «От Морін Коллінз не так добре, як ти, склала випускні іспити, та все таки вступила на юридичний».
     Справді, це ніколи не було роботою його мрії, але якщо йому подобалося і це дозволяло покривати рахунки, то що тут такого? Як виявилося, піклуватися про заможних людей похилого віку в їхніх великих будинках у західній частині Лондона припало йому до душі. У його голові всі будинки і квартири зливалися воєдино у вицвілу осінню каламуть цупких килимів і картин у позолочених рамах. Власне робота була відносно легкою, тим більше, що він зазвичай брав нічні зміни. Спочатку давав пігулки і збивав подушки, а потім міг просто читати або дивитися фільми на своєму ноутбуці. Вранці, якщо він мав час, а він зазвичай його мав, він любив їхати додому автобусом і насолоджуватися тим, як місто оживає. Безліч людей, у яких були справи і які кудись поспішали. Він уявляв собі, які тісні ті квартири, які ці люди залишили і до яких повернуться, порівняно з просторими кімнатами з високими стелями, в яких він провів останні дванадцять годин. Звичайно, це було несправедливо, але хлопець також сумнівався, що хтось, хто міг підійматись ескалатором в метро, переступаючи дві сходинки за раз, заздрив би тим людям, про яких він піклувався, їхній шкірі, що нагадувала віск, болю від нічних спазмів, що змушував їх голосити, їхнім пересохлим вустам.
     Принаймні у них був Даміан. Здавалося б, не відчувати себе покинутим і самотнім у темряві ночі — така проста людська потреба, але літні люди, за якими він доглядав, мусили добряче платити за таку можливість компанії «Гамільтон Хоумкер».
     Автобус поволі здригався і котився Лондоном, прямуючи назад до маленького будиночка з терасою в Шедвеллі, який Даміан ділив з двома постійно безробітними акторами. Даміан притулився головою до вікна, думаючи, чи вистачить йому молока, коли він повернеться додому. Великий банер на Тоттенгем-корт-роуд нагадав, що він хотів новий телефон, а потім, коли автобус зупинився в заторі біля Олдгейта, він задумався про роботу. Щось незвичайне було в його новому клієнті. Навіть майже два роки по тому це слово все ще здавалося Даміану таким дивним — клієнт завжди сприймався як хтось, хто шукає поради щодо найбільш економічно вигідного способу переказу іноземної валюти, а не як хтось, хто гепнувся в туалеті і чекає, поки йому допоможуть. Коли зателефонувала його менеджерка Надін, її голос був веселішим, ніж зазвичай.
     — Ти живеш у східній частині міста, так?
     — Так, — насторожено відповів Даміан.
     — Ну, Воппінг — це схід, правда ж?
     — Так, це трохи нижче мого району. А що?
     — Нова клієнтка. Вона живе у Воппінгу. Френсіс Хоу, вісімдесят чотири роки. Живе одна. Зламала щиколотку. Я скину тобі адресу.
     — Як я зайду туди?
     — Там буде її подруга. О сьомій вечора. Не запізнюйся, Даміане. І до речі, раніше на неї були скарги.
     — Чому її подруга…
     — Даміане, тобі робота потрібна чи ні? До того ж вона ірландка, ти знайдеш з нею спільну мову. О сьомій годині, — не дочекавшись відповіді, Надін поклала слухавку.
     Даміан був заінтригований, але й трохи роздратований. Його дратувало, коли ірландців намагалися об’єднати в одну купу. Це нагадувало йому, як друзі-натурали з гордістю повідомляють про існування свого друга-гея. «Ти маєш з ним познайомитися. Він тобі сподобається». Так, ніби їхня сексуальна орієнтація перетворювала їх на собак на прогулянці в парку.
     Він не розумів, як якась частка ірландського може поєднати його з безпорадною жінкою 84 років. Ще більше його зацікавило те, що вона жила у Воппінгу. Він не дуже добре знав цей район, але те, що хтось у такому віці і з такими статками, щоб користуватися послугами «Гамільтон Хоумкер», вирішив би жити саме там, здавалося малоймовірним.
     Шедвелл, в якому Даміан та актори жили в крихітному максимально простому будиночку, відокремлювало від Воппінга лише шосе, яке постійно було переповнене транспортом, що прямував до Кенері-Ворф і таємничих місць на схід від нього. Вісім років свого життя в Лондоні він провів досить спокійно, не шукаючи собі пригод. Перші два десятиліття його життя на Землі пройшли в оточенні полів Західного Корку, і він не сказав би, що дуже сумував за ними, та чи взагалі сумував, відколи виїхав з Ірландії. Відтоді його життя мало чіткий поділ на «до» та «після».
     Даміан ніколи не мав особливого бажання досліджувати Воппінг. Він зрідка прогулювався його маленькими мощеними вуличками, подеколи випиваючи в одному зі старезних пабів, які, незважаючи на джентрифікацію, все ще залишалися на березі річки. Старі цегляні склади тепер були домівками для заможних молодих банкірів та юристів. А якби він пішов на захід, мальовничим маршрутом до станції метро Тауер-Гілл, то пройшов би через Доки Сент-Кетрін його яхтами та кафе, на фоні суворого драматизму Тауерського мосту. Даміан думав, що Френсіс Хоу може жити в тому кінці Воппінгу, де дерева зеленіші, а машини блискучіші, але Google Maps розвіяв його припущення. Карти привели його до краю маленького непоказного парку приблизно на середині шляху між шосе і Темзою.
     Даміан зупинився і подивився вгору. «Клівер Білдінгз 1864» було викарбувано на пошарпаній вітром кам’яній дошці. Чотириповерховий будинок стояв якось незграбно і самотньо. Вочевидь, він уцілів, оскільки його сусіди були знесені або, можливо, розбомблені під час війни. Це місце було пронизане атмосферою якогось забутого роману. Вікна, великі та світлі, виділялись серед жовтих цегляних стін, що оточували сходові майданчики та сходи, пофарбовані в темно-червоний колір. Однак по-справжньому привабливим робили будинок витіюваті перила, які були на кожному поверсі.
     Саме таким Даміан чомусь уявляв собі Новий Орлеан. На кожному поверсі було по двоє вхідних дверей. Біля одних стояли велосипеди, біля інших — вазони з квітами. Будинок був надто старий, щоб належати міській раді, тож Даміан припустив, що він належить житловому фонду. Він так і не збагнув, як старенька, що мешкала тут, могла дозволити собі приватного доглядальника.
     Вечір був теплий, у повітрі відчувався перший натяк на весну. З сусіднього парку доносився веселий гамір дітей та гавкіт собак. Даміан штовхнув металеву хвіртку і попрямував до сходів; квартира номер чотири знаходилася в дальньому кінці сходового майданчика на другому поверсі, і поруч з нею не стояло ні велосипеда, на квітів. Вікна були чистими, а двері виглядали недавно пофарбованими. Дзвінка не було. Він постукав, і двері одразу ж відчинилися — очевидно, на нього чекали.
     Даміана зустріла літня пані з коротким, аж занадто темним волоссям. Вона була висока і навіть досить стильно вдягнена. Нитки різнокольорового бісеру каскадом спадали з її білої сорочки чоловічого крою, яку вона вдягнула до яскравих широких штанів з візерунками. На її губах була червона помада.
     — Даміан? — вона посміхнулася і простягнула руку для жвавого, міцного рукостискання, при цьому її браслети легенько задзеленчали.
     — Так. Приємно познайомитися.
     — Нор. Нор Форрестер. Я подруга Френкі, — говорячи це, вона повернулася і пішла в похмуру квартиру. Даміан пішов за нею, зачинивши за собою двері.
     — Ось вона!
     Нор стояла в кімнаті, яка колись була просторою, а тепер повністю заставлена великими меблями. Даміан ступив крок уперед. Темний дерев’яний обідній стіл був присунутий до стіни під вікном навпроти вицвілого оксамитового дивана «Честерфілд», такого великого, що Даміан не міг зрозуміти, як його взагалі занесли в кімнату. На кріслі з високою спинкою біля шафи зі скляним посудом сиділа жінка, на яку вказала Нор.
     — Це Френкі! — її голос здавався занадто гучним, а радість — награною, — Френкі, це Даміан.
     Старенька, що сиділа в кріслі, подивилася на нього. Здавалося, вона не була надто вражена, просто кивнула.
     — Приємно познайомитися, — сказав Даміан, знімаючи свій легкий рюкзак, і всі вони ніби чекали, поки хтось заговорить.
     Френкі з виду була старшою за Нор. Її сиве волосся було заколоте набік чорною шпилькою. Її обличчя виглядало втомленим, без жодного макіяжу. Ліву ногу, яка була в гіпсі, вона поклала на маленький стільчик.
     — Френкі невдало впала.
     Своїми блідо-сірими очима Френкі глипнула на подругу.
     — Я не падала. Я перечепилася. І все. Припини казати «Френкі впала», — її голос трохи хрипів, немов вона хотіла випити води.
     — Ну, ми не хочемо, щоб ти знову впала, саме тому юний Даміан тут, — Нор обернулася до нього. — Я мушу бігти, але спершу покажу вам тут усе.
     Вона пройшла повз нього в тісний квадратний коридор.
     — Кухня там, ванна… — вона вказала на двері праворуч, — а це ваша кімната.
     Нор відчинила двері до маленької вузької кімнати з односпальним ліжком. Даміан зазирнув і побачив стіни, обвішані картинами і фотографіями, які точно не пасували одні до одних. Більша частина темного килима була заставлена картонними коробками.
     — Це більше схоже на склад якийсь, але ти можеш залишити тут свою сумку і, мабуть, прилягти?
     Здавалося, вона зовсім не знала, як Даміан може провести цю ніч.
     — Чудово, — він поклав рюкзак на ліжко.
     Нор взяла його за руку і стишила голос до ше-поту.
     — Заздалегідь прошу вибачення. Вона сама не своя. Дуже роздратована після цієї травми. Я її, звісно, не звинувачую, але їй потрібна допомога — звісно, вона цього ніколи не визнає. У неї є милиці, але ця квартира схожа на якийсь полігон. Якщо ви зможете приготувати їй чай і тости вранці, то я заскочу до обіду і перевірю, як вона там, — не роблячи паузи, вона знову підвищила голос, — ну, на цьому в мене все. Не сумуй, Френкі. Побачимося завтра.
     Все це було сказано з коридору. Біля дверей Нор взяла велику сумку з книжками «Daunt Books», що лежала на підлозі. З неї вона витягла вʼязку ключів.
     — Це тобі, — вона передала їх Даміану, — удачі, — жінка підняла брови, натякаючи на те, що вона йому знадобитися. Після чого, з брязкотом намистин і клацанням клямки, вона пішла.
     Ось це завжди було дещо незручним. Цей дивний початок, коли пацієнт і доглядальник оцінювали, з ким мають справу, а також намагалися усвідомити своє становище у цьому всьому процесі. Даміан зробив глибокий вдих і взявся до роботи.
     — Ну що, Френкі, не хочете випити чашечку чаю?
     Здавалося, ця пропозиція зробила її ще сумнішою.
     — Можна було б, — її голос став тихішим, ледь чутним шепотом.
     — З молоком? Цукор треба? — Даміан зупинився біля дверей на кухню. Френкі примружилася, ніби не зовсім розуміючи, але потім тихо відповіла.
     — Чорний. Пів чайної ложки меду. Стоїть якраз поряд з чайником.
     Кухня була маленькою, але дуже гарно облаштованою та прибраною. На відкритих полицях біля плити стояли однакові пляшечки з сушеними травами та спеціями, а на підвіконні в горщиках росла свіжа зелень. Воки та сковорідки висіли на гачках, а на стільниці був широкий вибір чогось, схожого на дорогі олії та оцти.
     — Ви любите готувати, Френкі? — покликав Даміан крізь відчинені двері. Старенька не одразу відповіла, але потім, напрочуд гучним і впевненим голосом, сказала: «Так, я готую». Судячи з її тону, вона не хотіла, щоб це було початком якоїсь розмови.
     Даміан закотив очі. Ніч обіцяла бути довгою. Він сподівався, що вона рано лягає спати. Він увімкнув чайник і взяв дві чисті чашки. Хлопець зауважив, що мед був французький, а етикетка написана від руки.
     — Де у вас пакетики чаю, Френкі? — він говорив дзвінким і позитивним голосом.
     — Немає ніяких пакетиків. Розсипний чай у зеленій коробочці.
     Даміан пожалкував, що запропонував цей чай. Хто не користувався пакетиками? Навіть його бабуся, яка все ще сама пекла содовий хліб, користувалась цими пакетиками.
     — Ось там, — голос Френкі пролунав у нього над вухом так голосно, що Даміан ледь не скрикнув.
     Старенька стояла у дверях, похитуючись на милицях.
     — Ідіть сядьте, Френкі. Я тут, щоб ви могли відпочити, — він жестом показав на вітальню та її крісло.
     Не звертаючи на нього уваги, Френкі продовжила:
     — Не забудь нормально нагріти чайник. Тоді буде достатньо трьох чайних ложок. По одній для кожного з нас і одна в чайник. Це досить міцний ассам. Ти любиш ассам?
     Даміан втупився на неї. Він просто любив чай. Це рахується?
     — Я впевнена, що тобі сподобається. Колись я брала його в маленькій крамничці в Ковент-Гардені, але, звісно, зараз вона зачинена. Нор забирає його для мене з Harrods, — вона кивнула в бік фірмової металевої коробочки, — Будь ласка, не треба думати, що я викидаю свої гроші на вітер.
     Даміану стало цікаво, чи не Нор Форрестер платить йому зарплату.
     — Ви йдіть і сідайте. Я розберуся з цим.
     Обличчя Френкі було стурбованим. Її світлі очі виказували, що вона сумнівається в тому, що він все зробить правильно. Тим не менш, вона зробила те, що їй було сказано, і повільно пішла назад у вітальню.
     — Візьми тацю, — гукнула вона.
     Заваривши чай, Даміан сів за обідній стіл зі своїм горнятком. Френкі сьорбнула чай, нічого не сказавши, що, на думку Даміана, означало, що чай вона схвалює.
     — Тут так чудово пахне.
     — Персикова олія.
     — Оу, — Даміан нічого не зрозумів.
     — Ти наносиш її на лампочки. Ніколи не чув про таке?
     Він похитав головою.
     — Ні, ні, це щось нове для мене.
     Запала хвилина мовчання, поки вони обоє насолоджувалися чаєм, а потім Даміан спробував ще раз.
     — Ви маєте акцент. Начебто незначний, але все одно чути. Звідки ви родом?
     — Народилася на захід від Баллітура в графстві Корк, — вона сказала це так, ніби відповідала на запитання поліцейського.
     Даміан зустрічав такий тип людей раніше і був упевнений, що зможе її розколоти. Він почав розпитувати далі.
     — Баллітур? Звичайно, я добре знаю це місто. Я сам з Мелоу. Моя сестра вийшла заміж за хлопця зі Странаха, що за Баллітуром. Знаєте це місце?
     Френкі обернулася до Даміана. Очевидно, вона знала.
     — М-м-м, знаю. Так. Знаю.
     Її погляд на мить метнувся до вікна, а потім вона випросталася в кріслі.
     — Можеш увімкнути телевізор? Новини. Бі-Бі-Сі, бо я терпіти не можу цей «Скай» — і перевір, чи ввімкнені субтитри. Вони так тихо щось собі бурмочуть. Усі ці ведучі.
     Даміан зробив, як йому було сказано, а потім прибрав чай. Вимивши і витерши чашки, він повернувся до вітальні.
     — Якщо я вам знадоблюсь, Френкі, я буду у себе в кімнаті.
     — Гаразд. Дякую, — старенька махнула йому рукою, а потім піднесла руку до обличчя. Вона витирала сльози? Даміан не був упевнений.
     Приблизно за годину сторіз в Instagram почали повторюватися, коли Даміан почув, що Френкі кудись йде. Він підійшов до дверей, щоб перевірити, як вона.
     — Вам щось потрібно?
     — Ні. Ні. Я просто буду готуватися до сну. Це займе деякий час, — сказала вона йому, рухаючись на милицях у напрямку ванної кімнати.
     — Дозвольте, я допоможу вам.
     — Ні, — різко відповіла вона, — ні, дякую, — промовила старенька вже м’якшим тоном. — Я все можу зробити сама. Крім шкарпеток. Мені потрібно, щоб ти їх зняв.
     — Добре. — Він чекав, готовий допомогти.
     — Я покличу, коли ти мені знадобишся.
     Двері ванної кімнати зачинилися. Даміан зайшов до вітальні, в телевізорі побачив якогось репортера, що стояв на узбіччі дороги і розповідав про повені.
     Його погляд ковзнув по кімнаті. На підлозі безладно лежали книжки в м’яких обкладинках, а на стінах висіло клаптикове шиття, схоже на ті, що він знайшов у себе в кімнаті. Він не дуже знався на мистецтві, але ці картини не були схожі на те, які він зазвичай бачив у будинках старих людей. Вони здавалися надто сучасними. Абстрактні та безладні, деякі яскраві та геометричні, інші більше схожі на бліді каракулі, вони не пасували до старих важких меблів та навіть до маленької охайної жіночки, яка зараз перебувала у ванній кімнаті. Можливо, їх колекціонував покійний чоловік.
     Даміан був майже впевнений, що всі ці картини були написані не одним і тим же художником. Може, вона успадкувала їх від когось із родичів? Він відкладав свої запитання на потім, щоб мати щось для розмови, яку він хотів завести. Він вважав це справою особистої честі — змусити цю стареньку допустити його у своє життя.
     Вигляд спальні Френкі був досить несподіваним. Вона була навіть меншою за ту, що дісталася Даміану, а вікно було повністю заставлене хиткими стосами книжок.
     Єдине світло падало від приліжкової лампи, яка стояла на одній полиці з ще більшою кількістю книжок і пляшечок з-під пігулок. Френкі сиділа на ліжку у світло-блакитній нічній сорочці з довгими рукавами. Судячи з тонкої блискучої стрічки на горловині, Даміан припустив, що це був подарунок. Він дуже сумнівався, що Френкі сама ходила в магазин і вибрала таку сорочку. Присівши навпочіпки, щоб зняти з Френкі шкарпетку, він нишком глянув на свою підопічну. Даміан скрутив шкарпетку в клубочок, а потім, поглянувши на ноги, Френкі, запитав:
     — Хочете, я підстрижу вам нігті на ногах?
     — Ні! — старенька була шокована самою пропозицією і швидко затягнула ноги під ковдру. 
     — Гаразд. Ну, якщо ви передумаєте… — Посмішка і все ще той самий спокійний, рівний тон.
     Френкі потягнулася до книжки, а потім, ніби згадавши, що хлопець досі в кімнаті, сказала:
     — Подивися телевізор, якщо хочеш. Він мені тут не заважатиме.
     — Гаразд, — він підвівся, збираючись вийти. — О котрій годині ви хотіли б свій ранковий чай та тости?
     Вона насупила брови.
     — Я можу і сама це зробити. Не хвилюйся.
     — Френкі, облиште, мені ж за це платять. Давайте я щось для вас зроблю.
     Вона зітхнула і відкрила книгу, не дивлячись на нього.
     — Близько сьомої тридцять. І візьми несолоне масло. І трохи мармеладу.
     — Буде зроблено. Добраніч. Солодких снів, — він почав повільно зачиняти її двері.
     — Будь ласка.
     Він зробив крок вперед.
     — Що?
     — Будь ласка. Це про тост. Я забула сказати «будь ласка».
     — Немає за що! — Він переконався, що двері зачинені, перш ніж дозволив усмішці розпливтися по своєму обличчю.