Смішний і зворушливий, легкий і водночас напрочуд глибокий роман для жінок, яких турбує питання, чому їхнє життя склалося не зовсім так, як вони собі уявляли, і чи можна це виправити.
Самотня й безробітна книжкова редакторка Нелл у свої ледь за сорок почувається невдахою: її бізнес збанкрутував, з нареченим розлучилася, і все її щасливе життя розпадається на друзки. Отримавши роботу з написання некрологів, Нелл знайомиться із літньою вдовою і бачить у ній споріднену душу. Разом вони намагаються знайти радість та натхнення у повсякденні.
«F#ck-апи сорокарічної» — це історія, яка доводить, що справжнє щастя настає тоді, коли ти закохуєшся у життя. Ця книга — про щоденні випробування і негаразди, про дружбу, кохання й розчарування, про пошук сенсів та про питання, на які не отримуєш відповіді.
Уривок з книжки
Пролог
Вітаю і ласкаво прошу до подкасту «F#ck-апи сорокарічної» — для будь-якої жінки, що дупля не відбиває, як вона тут опинилася і чому її життя не зовсім таке, як вона його собі уявляла.
Це для всіх, хто хоч колись дивився на себе і думав: та я ж цього не планувала. Для тих, хто відчував, наче проґавив усі можливості й не скочив в останній вагон, допоки всі навколо спокійненько печуть безглютенові брауні.
Проте спочатку дисклеймер: не роблю вигляд, неначе я в чомусь експертка. Я не гуру, не інфлюенсерка, хоч би що це означало, і не намагаюся продати вам бренд чи впаяти якийсь товар. Або ж пояснити, що вам робити, бо, чесно, я сама гадки не маю. Я просто людина, що почувається лузеркою, допоки старається розібратися у власному недоладному бутті та існує у світі, де всі живуть ідеально-інстаграмно. Ба більше: я почуваюся сорокарічною лузеркою. Я та, хто читає життєстверджувальні цитати й від них не надихається, а втомлюється. Я та, хто не намагається досягти нових вершин чи відповісти на нові виклики, тому що життя — це вже виклик. Я та, хто не думає, що вона #щаслива чи #переможниця_по_життю, а радше #хрін_зна_що_я_роблю та #як_це_ґуґлити?
Саме тому я розпочала цей подкаст: щоб розповісти про все, як воно є. Хоча б для мене. Тому що «”F#ck-апи…» — це про щоденні випробування і негаразди. Про те, що відчуваєш, коли тобі перевалило за сорок і ти розумієш, що все складається не так, як ти очікувала. Про те, як вміти реготати навіть тоді, коли життя знову підкинуло лайна. Про те, як лишатися чесною і говорити правду. Про дружбу, кохання й розчарування. Про важливі питання, на які не отримуєш відповіді. Про новий старт, коли взагалі-то планувала вже дійти до фінішної прямої.
В епізодах подкасту, яким я надаватиму форму зізнань, я поділюся і сумним, і веселим. Я говоритиму про те, як це — почуватися небездоганною, одинокою й наляканою. Про те, як шукати надію та радість у несподіваних місцях. І про те, що купа битих авокадо й кухарські книги від знаменитостей нічим не допоможуть.
Тому що почуватися лузеркою — це не бути невдахою, а бути тою, кого змусили так думати. Це тиск і панічне бажання встигнути все й поставити всі галочки… і міркування про те, що станеться, якщо не вийде, якщо залишишся за бортом. Бо на якомусь рівні, в якихось аспектах життя, простіше відчути, неначе ти невдаха, коли всі навколо процвітають.
Тож якщо хтось із вас хоч колись із таким стикався — можливо, цей подкаст допоможе вам почуватися менш одинокими.
Січень
#що_я_бляха_роблю_зі_своїм_життям
Новорічний день
Як я до цього дожилася?
Не в сенсі до січня, нескінченного місяця сірості й хандри, напханого безрадісними понеділками, невдалими спробами виконати новорічні обіцянки і тим, як у стрічці інстаграму знаменитості навперебій видають: «Новий рік! Нові захопливі проєкти!» І це не викликає в мене #натхнення і бажання цікавитися їхнім фітнес-відео чи то Книгою Хвастощів (пробачте, Благословень). Навпаки, мені хочеться завалитися на диван із великою упаковкою сирних кульок, бо я #перевтомлена.
Ні, у сенсі, як я дожилася до свого дня народження, мені виповнюється сорок з гаком років, і все геть не так, як я собі уявляла. Як це взагалі трапилося? Неначе я десь пропустила свій поворот. Ніби існував пункт призначення з назвою «За сорок» і ми з друзями туди їхали — ось тут наша молодість, а ось — наші мрії. Повні надій, повні планів. Немов сходиш із літака й рухома доріжка — вжух! — везе тебе разом з іншими повз покажчик до місця отримання багажу і ти з нетерпінням чекаєш, що ж буде по той бік розсувних дверей.
Тільки за дверима не Багами і пальми, а «За сорок» з люблячим чоловіком, чарівними дітьми і красивим будинком. Вжух! Успішною кар’єрою, подвійними кухонними дверима й люксовим одягом. Вжух! Почуттям щастя і повноти, тому що життя успішне і все добре налагоджене й саме таке, як ти собі уявляла, і на додачу профіль в інстаграмі, заповнений постами з гештеґами #яка_я_щаслива та #живу_найкраще_життя.
Там нема, повторюю, нема гештеґів #що_я_зробила_не_так і #що_я_бляха_роблю_зі_своїм_життям.
Я сиджу на ліжку, схрестивши ноги, окидаю поглядом кімнату, підмічаю картонні коробки в кутку і дві великі нерозібрані валізи. Я все ще не розклала речі. Я втуплююся в них, намагаюся знайти бодай якийсь ентузіазм, а потім знов завалююся на подушки. Почекають.
Натомість мій погляд падає на новий блокнот на приліжковій тумбі. Я купила його сьогодні. Якщо вірити статті, що я читала, секрет щастя полягає в щоденному написанні списку вдячностей.
«Якщо записуватимете речі, за які вдячні, то почуватиметеся позитивніше, зупините негативні патерни мислення та трансформуєте власне життя»
Я тягнуся на блокнотом, беру ручку й перегортаю першу сторінку. Дивлюся на папір, а в голові порожнеча.
«Якщо вам потрібно натхнення, то от кілька речей, з яких можна почати:
Я дихаю».
Та ви знущаєтеся? Дихання? Одна справа — вдячність, а інша — здохнути, якщо цього пункту немає в списку.
Щось не відчуваю натхнення.
«Не хвилюйтеся, якщо не знаєте, що писати. Почніть з чогось одного, а потім досягнете щоденного списку із п’яти пунктів».
Так. Гаразд. Запишу перше, що вигулькне в мозку.
1. Мої авіамилі
Гаразд, можливо, це не про щастя чи духовність, як мав на увазі автор статті, проте повірте — ці милі мене в біса ощасливили, коли я минулого тижня поверталася до Лондона.
Останні десять років я жила в Америці, п’ять з них у Каліфорнії з моїм Нареченим-Американцем. Я любила Каліфорнію. Нескінченні сонячні дні. В’єтнамки в січні. Крихітна кав’ярня-книгарня, на утримання якої ми промотали всі заощадження. Там подавали смачні бранчі, а книжкові шафи закривали всі стіни. Я була щаслива, закохана й готувалася вийти заміж. Майбутнє розстилалося перед очима, як строкаті святкові гірлянди. Все мало скластися точнісінько так, як я сподівалася.
А потім наш бізнес збанкрутував і стосунки розвалилися разом із ним — пуф! — все перетворилося на гарбуз. Я не вийду заміж за принца, ми не житимемо довго і щасливо, не заведемо милих діточок та не візьмемо чарівну собаку з притулку. Натомість час збирати залишки свого життя, переводити авіамилі на підвищення класу й ридати весь політ через Атлантику. Чорт забирай, якщо вже мені судилося лишитися без грошей і з розбитим серцем, то хоча б на лежачому кріслі, з сирною тарілкою і безплатним баром. Дякую, щиро дякую.
У моїй голові, наповненій джином і забитій сиром із крекерами, вже крутився план: повернутися до Лондона, орендувати квартиру, заставити її ароматичними свічками й зібрати своє життя докупи. Моя імміграційна віза протермінувалася, потрібно починати щось нове. Щось таке, що не буде постійно нагадувати, чого в мене більше нема. Плюс тато щедро запропонував позику, яка дасть мені змогу знову встати на ноги. Американській мрії кінець — час вертатися додому.
Проте за ці роки все змінилося, я швидко дізналася, що оренда збільшилася у два — ні — у чотири рази. У минуле пішло й плем’я моїх самотніх подружок, що мали вільні кімнати й дешеве вино, яке ми хльостали до світанку, перекрикуючи одна одну: «Та він же мудак, ти без нього тільки краще житимеш. І не панікуй! Часу ще повно!» І звісно, на десерт зачитували перелік знаменитостей, які старші, але все одно примудрилися знайти чоловіка, народити дитину й розповісти в журналі «OK!» про своє «диво-материнство» в останні плідні роки.
Тепер усі мої подружки вже пошлюбувалися, їхні вільні кімнати зайняли малята, двоярусні ліжка й наліпки з дитячими віршиками. А ще вони тепер пили трав’яний чай та лягали спати о пів на десяту. Тож у мене лишалося два варіанти: переїздити з однієї канапи на іншу, сьорбаючи в процесі ромашковий чай, чи перебратися жити до батьків.
Не зрозумійте неправильно. Я люблю батьків. Але їх у моєму Плані Життя ніколи не було. Ніколи й ніде у свої двадцять-тридцять років я не уявляла себе одинокою жінкою за сорок, що спить у своїй старій кімнаті. Навіть якщо мама змінила одинарне ліжко на двоспальне і додала в кімнату лампи з мереживними абажурами.
Моя стара спальня була зарезервована для приїздів у гості з Нареченим-Американцем, який мав стати Привабливим Чоловіком. А потім — щоб відновлювати спогади про Різдво в передмісті в компанії з моїм виводком рожевощоких дітей. Для вихідних, у які батьки наглядатимуть за улюбленими онуками, а ми стрімголов тікатимемо у якийсь оверпрайснутий бутик-готель, де над баром обов’язково висять дизайнерські лампочки, у меню все «на травичці вирощене», а масажисти ніколи не стискають достатньо сильно.
2. Вільні_кімнати_під-оренду.соm
Про цей сайт мені розповіла найкраща подруга Фіона, бо їй розповіла няня.
— Спробуй, Нелл! Звучить цікаво, еге ж? — її усмішка сяяла на тлі каррарських мармурових стільниць у щойно відремонтованій кухні-студії. А я сиділа навпроти, з джетлагом, у депресії, з горнятком якоїсь огидної трав’яної бурди, бо Фіона великодушно пустила мене переночувати на кілька днів після повернення до Лондона.
Вона завжди вважала моє життя цікавим. Напевно, воно дійсно таким здавалося із позиції безпеки її щасливого сімейного побуту. Ну типу як стрибати з тарзанкою, чи мешкати в мінібудиночку на дев’ять квадратних метрів, чи фарбувати волосся у фіолетовий. Це завжди здається цікавим, коли це робить хтось інший.
Зрозумійте правильно. Частина дійсно цікава. Просто не поточна.
— Можна й так сказати, — жартівливо видала я й кинула Іззі, моїй п’ятирічній похресниці, усмішку. Мала тим часом наминала свою органічну кашу. Особисто в мене було ще кілька фраз на думці, проте тітка Нелл не може сказати деякі слова на літеру «П».
— Твоя похресниця думає, що це цікаво, правда ж, люба? — з ентузіазмом спитала Фіона, вон засипала у свою миску кілька чорничок, трішечки чіа, капнула меду манука.
Я люблю Фіону, ми дружимо з університету, проте вона живе взагалі в іншому Всесвіті. Щасливо заміжня за успішним адвокатом Девідом, наразі вона веде комфортне життя жінки середнього класу на південному заході Лондона, має двох чудових дітей, які навчаються у приватній школі, стильний дизайнерський будинок і розкішне світле волосся, яке можна отримати завдяки професійній укладці феном і гарному парикмахеру-колористу.
До народження дітей вона працювала кураторкою в музеї і подорожувала по всьому світу, але після появи Лукаса, її старшого сина, вона все покинула, і тепер її дні заповнені безліччю шкільних заходів, переплануванням будинку, бронюванням приємних сімейних відпусток на п’ятизіркових курортах і заняттями пілатесом.
Тим часом на Планеті Що Мені Бляха Робити Зі Своїм Життям:
— Може, познайомишся з цікавими людьми!
Вона була такою позитивною і милою, тож мені духу не стало сказати, що мене дрижаки беруть від самої ідеї зустрічати цікавих людей в одній піжамі. Я не хотіла ділити холодильник з незнайомцями. Чи, боже збав, вбиральню. Це весело, коли ви молоді, але ж не зараз. Тепер це було депресивно, морально виснажливо і трохи лячно. Ну серйозно, раптом якийсь сусід по квартирі вирішить порізати мене на шматки й розкидати по горщиках з геранню?
