Німецький письменник і журналіст Себастіан Фітцек вміє створювати майстерні психологічні трилери. У 2006 році його книга «Терапія» в Німеччині за популярністю посунула навіть такий бестселер як «Код да Вінчі», а наклади найкращих творів розходяться в кількості понад 12 млн по всьому світу. Українською один із найбільш напружених творів автора «Пасажир №23» вийшов у видавництві Віват (пер. А.Куйбіда), і в нас уже є про нього #ДвіДумки.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Мене завжди цікавило, яке воно – життя у плавучому готелі, на розкішному лайнері, ізольованому від зовнішнього світу. Особливо та його частина, про яку знають лише працівники і яка прихована від очей пасажирів. Трилер Себастіана Фітцека пропонує дуже детальне знайомство з гігантським лайнером, здобрене загадковими зникненнями і появами людей та іншими пікантними і небезпечними таємницями.
Юлія Дутка: Океанські лайнери – це справжні плавучі міста, де панує розкіш і постійна гульня. Там не відчувається хитавиця, а краєвид довкола завжди приємний (якщо не шторм, звісно, хоча й в ньому є свій шарм). Це – рай для пасажирів-відпочивальників і, подейкують, ще те пекло для персоналу. Відколи побувала на трохи меншому лайнері в Скандинавії, хотіла прочитати книжку, де події відбуваються у відкритому морі або ще краще в океані. Ось книжка Себастіана Фітцека здійснила цю дивну мрію.
Хто такий пасажир №23?
Юля: 23 – який дивний номер – що взагалі означає цей термін. Пасажиром 23 називають того, хто зник на кораблі, часто самогубця, що полинув в океанські води, де його вже ніколи не знайдуть. Такі випадки непоодинокі, адже отакі-от круїзи для тих, прагне вкоротити віку – можливість зробити це розкішно й ефективно. Що не зробить вода, то довершить ходовий ґвинт, а ні – то ще є гіпотермія – пронизлива і вбивча.
От тільки у цьому романі ми маємо пасажира №23 навпаки – на горизонті раптово з’являється дівчинка, яка зникла понад два місяці тому разом з мамою. Вона змарніла та брудна, налякана і водночас байдужа, а з собою має ведмедика зниклого 5 років тому хлопчика, сина німецького поліцейського під прикриттям Мартіна, що разом з мамою випав (чи вистрибнув) та зник в океані під час аналогічного круїзу на тому ж розкішному, але вже дещо застарілому кораблі.
Цей ведмедик – слід і надія, за яку коп, який втратив сенс, одразу хапається. Він ще встигає на рейс, бронюючи чи не найдорожчу каюту, адже відплиття вже от-от. Раптом його син теж живий і здоровий. Мені так хотілось у це вірити, а тобі, Віто?
Віта: Мені також, але, відверто кажучи, надія була примарною. Адже минуло стільки часу! Шансів на те, що хлопчик живий і в безпеці, були мізерні. Здається, Мартін також це усвідомлював. На лайнері він шукав не сина, а відповідей на запитання: чому? Чому дружина, яка здавалася такою сильною, вирішила накласти на себе руки? Чому вона забрала з собою малого? Від їхнього останньої прогулянки палубою Мартіну лишилися тільки дві розмиті тіні на неякісному відео – одна велика, друга менша. І це незнання – що він зробив не так? – гнітило не менше, аніж сама втрата.
На борт «Султана морів» Мартін підіймається вимушено, відчуваючи ненависть і до цього плавучого міста, і до його пасажирів, які насолоджуються розкошами, поки окремі нещасні душі зважуються на непоправний учинок, і до капітана, самовпевненого красунчика Даніеля Бонгеффера, котрий, на його думку, не надто старався знайти і врятувати рідних Мартіна. Та вже незабаром відчує до нього щось на кшталт співчуття. Адже з’ясується, що на кораблі знову є пасажир №23, й особа ця дорога капітану.
А ще на борту лайнера є свої «міські божевільні», дрібні злодюжки, схильні до насильства хлопці, які люблять бавитися зброєю, непримітні особи з таємничим минулим, психопати, жертви психологічного і фізичного насилля. Вибухова суміш, яка може забрати на дно увесь цей закритий, ізольований світ.
Батьки і діти
Віта: Зникнення з корабля поодиноких пасажирів – це сумно, але не дуже дивно. Та ось на «Султані морів» трапляється уже декілька випадків парних самогубств, коли в холодні океанські води стрибають і мама, і дитина. Що їх штовхає на такий жахливий крок? Невже зв’язок між ними такий сильний, що матір не може його розірвати бодай для того, аби врятувати дитину? Ох, материнство іноді буває таким непростим, а глибини материнської любові – такими руйнівними. І якщо про післяпологову депресію та психоз говорять чимало, то про те, що іноді трапляється потім, коли дитина підростає – ні. Тому у це так складно повірити, це майже неможливо прийняти, що вже казати про те, щоб запобігти трагедії…
Батьки й матері, навіть ті, які намагаються бути уважними і люблячими, впускають із поля зору проблеми, які турбують дітей. Недооцінюють їхню серйозність, списують на звичайні негаразди, притаманні віку. І оговтуються лише тоді, коли опиняються за крок до того, аби втратити дитину. Або загинути самим.
Читаючи перші сторінки роману Себастьяна Фітцека, я і в найгірших припущеннях не могла уявити, до яких сюжетних поворотів він приведе, які таємниці відкриє. А ти, Юлю?
Юля: Невтішний батько, який в одному круїзі втратив і дружину, і сина, немовби оживає, намагаючись зрозуміти причини того жахливого випадку. Але у фразу «батьки і діти» тут ми вкладаємо не це. Тут сюжет розвиває не любов… Ні, це не любов, не любов! Що має статись, щоб дитина настільки зненавиділа матір, щоб була готовою убити… Краще навіть не думати, але Себастіан Фітцек все ж розкаже, занурюючись у жахливі глибини ницих душ, мов у Маріанську западину. Він не смакуватиме цими деталями, а разом з читачем співчуватиме чужому болеві, але це не зробить страждання меншими.
Хоч вважаю себе однією з тих безстрашних читачок, які можуть витримати те, що витримає папір, тут мені було складно читати (хоч відірватись все ж не могла), тому що це навіть в голову не вкладається. І так прикро, що розказане тут не тільки авторська вигадка, адже було те, що письменника наштовхнуло на такі сюжетні повороти.
Про ці теми варто говорити. Хоч як важко б це не було, але хоча б через літературу, не ховаючи голову в пісок і визнаючи, що в нашого суспільства дуже багато проблем, бо визнання – перший крок до того, що врятувати дитину з міцних задушливих обіймів психопата.
Бермудська палуба
Юля: Дивакувата стара, зі звістки від якої і починається «Пасажир №23», прагне написати книжку про життя на круїзних лайнерах. І саме тому вона безупину катається вже кілька років (я не надто в це вірю, версія про те, що вона може собі дозволити такий розкішний відпочинок, тому й насолоджується океанськими краєвидами нон-стоп, якось більше скидається на правду). Вона дослідила, здається, вже все, що було, але переконана, що ще не відкрила всіх таємниць, адже не знайшла «Бермудську палубу» – темне місце, де тільки кримінал і розпуста. Наша героїня свято переконана, що це десь є, але ж як знайти, адже лайнери величезні – і їхніх креслень немає ніде у вільному доступі.
Бермудська палуба стає для неї ідеєю фікс, якою обов’язково потрібно знайти. Ніби завдання зі списку «перш, ніж я помру»… Не заспокоїться, поки та невловима палуба не опиниться перед її очима. Але примара, здається, кепкує з неї, бо що ретельніше та шукає, то більше розчаровується.
Але корабель таїть в собі чимало таємниць. Як от та дивовижна карантинна зона, до якої може потрапити тільки персонал.
Віта: Знаєш, я дуже ціную книжки, які можуть «завести» туди, куди ти за жодних обставин у своєму житті не потрапиш, і показати середовища, недоступні для більшості людей. Роман Фітцека саме такий. Бо якщо побувати пасажиром розкішного лайнера можна побувати (було б бажання – то й ресурси знайдуться), то всі його закапелки не відвідаєш, навіть якщо наймешся працювати на кораблі. Себастьян Фітцек дозволяє зробити це, не докладаючи зайвих зусиль.
Тому з роману можна дізнатися, де усамітнюються і влаштовують побачення члени корабельного екіпажу, куди поміщають пасажирів, у яких виявили заразну хворобу, де на лайнері бувають «сліпі зони», а головне – чи існує вона, ота загадкова Бермудська палуба, і якщо так – то що на ній може відбуватися?
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить напружені історії, які відбуваються у закритому, відокремленому від зовнішнього світу просторі.
Юля: Шанувальникам трилерів та мандрівок. Особливо, якщо читач – і те, й інше.
Кому не варто читати
Юля: Людям зі слабкою психікою та багатьма табу в літературі, адже тут зачеплено кілька дражливих тем.
Віта: Чутливим до складних історій особам, а також тим, хто любить читати про кохання, а не про смерть.
Схожі книжки
Віта: Жорстка історія про табуйовані теми – «Моя найдорожча» Гебріел Теллент.
Юля: Першою мені згадується роман Рут Веа «The Woman in Cabin 10», де події теж відбуваються на кораблі, а також чимось невловимим «Ейлін» Отесси Мошфег.
11 thoughts on “Куди зникають люди з корабля: #ДвіДумки про психологічний трилер «Пасажир №23»”