Конспект книжкового ток-шоу Yakabooks з автором Доржем Бату

У рамках проєкту «Книжкове ток-шоу Yakabooks» було проведено live-включення з автором дилогії про Франческу і нового роману «Моцарт 2.0», математиком і спеціалістом з траєкторій космічних апаратів Доржем Бату. Yakaboo разом із читачами розпитали Доржа про його захоплення Моцартом, процес написання книжок та майбутні проєкти.

Публікуємо невеличкий конспект розмови.

А за наступними читаннями слідкуйте на цій сторінці. Спікери з часом додаватимуться.

Про «Моцарт 2.0.»

Книжка «Моцарт 2.0.» вийде вчасно, дістанеться до читача за планом, якомога скоріше, оскільки ми працювали дуже ретельно. Ми поки не знаємо, як відбуватиметься презентація, але в мене вже є певні ідеї. Дуже хочу, щоб до презентації був залучений Заслужений академічний симфонічний оркестр Українського радіо. Наразі з Зурабом Аласанією і Мар’яною Савкою думаємо, як це зробити. Не будемо довго тягнути з презентацією і обов’язково представимо книжку як належить. У всьому треба шукати свої плюси: на презентацію прийти може обмежена кількість народу, а ось з UA:Суспільне в прямому ефірі з залученням професійної техніки її вже можуть переглянути значно більше людей.

Книжка проста. Моцарт після смерті чарівним чином потрапляє в сучасний Нью-Йорк і намагається там вижити. Не буду розкривати спойлерів, скажу тільки, що на його шляху трапляються люди, пов’язані з Україною; деякі герої мають реальних прототипів, наприклад український піаніст Павло Гінтов, випускник Мангетенської школи музики, доктор філософії музики. Я нічого навіть майже не змінював, описував самого Павла, хіба прізвище йому замінив — і все.

Героїні Франчески [персонажка попередніх книг Доржа – прим.ред.] у цій книзі могло й не бути, Негребецький [редактор книги – прим.ред.спочатку її викинув звідти. Якимсь чином мені вдалося це відстояти, бо мені її присутність лягла по сюжету. Якби я викинув цю сцену, довелося би терміново шукати, чим замінити, як би наштовхнути іншу героїню до розв’язання проблем.

Якщо розподілити час по «Моцарту», більшу частину я витрачав на читання книжок, пошук інформації, роботу з архівами. В інтернеті про Моцарта дуже скупа інформація. У минулому я журналіст і історик, мені потрібні були джерела; багато літератури знайшов німецької, були матеріали англійською; дуже багато, до речі, і українською та російською. Та треба було оформлювати собі електронний доступ в архіви Бібліотеку Конгресу, в архіви Моцартеум в Зальцбурзі. Довелося вивіряти кожен факт, збирати по крихтам образ Моцарта: ми нічого не знаємо про нього, крім того, що це чувак в перуці з портрета на стіні. Не знаєм ні який в нього був характер, ні яку роль відігравав батько в його житті (а насправді значну, це була основна фактично фігура). Я знав, що цю книгу будуть читати професійні музиканти, тож дуже хотів уникнути того, щоб вони, прочитавши книжку, казали «Боже, якусь Бату єресь написав». Коли колега з Видавництва Старого Лева Оксана Зьобро сказала: «Давай віддамо твою книжку на рецензію Оксані Линів», — я аж закляк. Це блискуча українська диригентка, яка керує філармонічним оркестром в місті Ґрац. Вважаю, що ніхто не знає Моцарта так, як вона. Я підготувався переписувати все буквально спочатку, бо думав, що вона все перекреслить, та на мій превеликий подив, коли отримав схвальний відгук Оксани, там була пара зауважень і одне уточнення. Я був вражений. Також Оксана написала чудову передмову: вона розповіла свій шлях до Моцарта, і це був останній пазл, якого не вистачало книзі. Впевнений, що вона буде цікава музичним професіоналам, бо Оксана говорить про свої відчуття, як вона підходила до виконання творів Моцарта. Якщо мій шлях до Моцарта — хаотичні стрибки у просторі, вона ж йшла до нього ретельно.

З приводу музичної бази, вважаю, мені все вдалося. До Оксани мене консультував Павло Гінтов, теж блискучий музикант, разом з ним ми пропрацьовували тексти музичної тематики. В романі багато музики, і описати її словами дуже складно. Я спробував описати те, що відчуваю, але мені цього виявилося недостатньо, тому виникла ідея схрестити книжку з YouTube. Я показую читачеві місця, де все відбувалося: де знайшли Моцарта, де був поліційний відділок, по якій вулиці він тікав, як вони ходили в Metropolitan Museum. Це був тривалий проєкт, ми робили його разом з журналісткою, яка зараз живе в Нью-Йорку, Юлією Городецькою та режисером монтажу Максимом Штаном. В самому тексті будуть QR-коди, і коли розмова заходитиме про якесь місце, я його буду показувати — навівши на код, ви автоматично потрапите на канал, створений спеціально під твір. Там також є музика, про яку я розповідаю в романі, і читач може послухати її.

Постало питання, де брати цю музику, бо ми всі поважаємо авторське право. Я не міг дати просто посилання, бо ми не були впевнені, що ці лінки будуть робочими весь час, поки існуватиме книга. У мене була можливість користуватися роликами New York Philharmonic Orchestra, але я подумав: чому би не співпрацювати з українськими виконавцями? І написав генеральному директору UA: Суспільне Зурабу Аласанії. Є Заслужений академічний симфонічний оркестр Українського радіо, який за правом вважається одним із найкращих в Європі. Всі десять творів, які мені були потрібні, знаходилися в архіві Українського радіо; ми уклали угоду про партнерство, вони надали мені ці треки. Юлія створила шикарний процес малювання однієї зі сцен, Макс це красиво змонтував, тож можна і послухати, і подивитися; до того ж там є посилання на ролики в Soundcloud, де можна зробити музичну бібліотеку і слухати, коли заманеться.

Постаті музикантів взагалі цікаві. Мій тато багато знав історії, розповідав мені, зокрема, про віолончелістів. Є такий композитор-піаніст Ференц Ліст: музиканти знають, що по рукописах Ліста виконувати твори нереально, бо у нього була настільки велика рука, в якій відстань між мізинцем і великим пальцем була такою, що пересічна людина не змогла би зіграти його акорди. Музиканти намагалися підлаштувати твори під себе, дехто навіть носом пробував тицьнути потрібну ноту. Моцарт не був у нас в сім’ї дуже популярним; були інші — Пауль Гіндеміт, вельми неоднозначний німецький композитор. Мені в дитинстві здавалося, ніби це випустили на клавіатуру і він там собі ходить, а тато дуже любив студентам його давати і дивитися на їхню реакцію. Моцарт же до мене прийшов на початку 90-их, коли я перший раз побачив фільм Мілоша Формана «Амадеус». Пам’ятаю, що свого часу цей фільм наробив шуму у музичних колах; там Моцарт показаний, яким був, такий собі геніальний веселий придурок. Фільм одночасно і кумедний, і трагічний. З того часу Моцарт мені запав у душу; ідея роману прийшла неочікувано, але вона була досить божевільна. Пам’ятаю, як розповідав ідею Гінтову, і він дуже довго мовчав, а потім обережно, підбираючи слова, запитав: «Ти впевнений?». Я ще спитав, чи він буде не проти, якщо я зроблю його одним із героїв. І він — та і я — спочатку думали, що це буде якась епізодична роль, але сталося так, що він перетворився на головного героя. Коли я став писати, в мене була в голові лише ідея, я не знав, чим це закінчиться, і Гінтов якось неочікувано всплив як головний; там випливають ще й інші мої друзі з фейсбуку, багато хто себе впізнає.

«Моцарт 2.0.» писався 9 місяців. Мені з написанням всі допомагали. Якби не дружина Ярина, я б не зміг прописати персонажа мадемуазель Габріель Шанель. Вона багато розповіла мені про Габріель, взагалі почнемо з того, що це й була її ідея. Габріель стала провідником Моцарта в новий світ. 9 місяців — це така собі афера; бачу, що люди пишуть книжки роками, я б так не зміг. Я репортер, і перші дві книжки й були абсолютно репортажні: сталося — я написав; стаються зараз і інші історії про Франческу, але я вже закрив цей проєкт, бо висловив все, що хотів.

Проєкт «Моцарт 2.0.» дає багато можливостей показати через контраст людини з 18 століття схожість і водночас відмінність людських стосунків, мені було цікаво це дослідити.

Коли я в 2019 році приїхав на BookForum, під час спільної вечері авторів Видавництва Старого Лева з Арундаті Рой, я, ще не маючи повної ідеї сюжету в голові, Миколі Шейку і Мар’яні Савці розповів про таку ідею і спитав, чи до наступного року встигнемо видати книжку. Микола сказав: «Якщо здаси рукопис в листопаді, встигнемо». На той час була середина вересня, я приїхав додому і почав строчити, як з кулемета. Тож текст фактично був зроблений всього за 2 місяці, хоч і дослідження я почав робити задовго до цього. Оповідання «Другий шанс Моцарта» вийшло минулого року в глянці Harper’s Bazaar, я його написав на запрошення Тетяни Терен ще навесні. Це фактично був пролог, увертюра для книжки, і в мене на той момент нічого більше і не було.

Я розпланував собі час: щотижня писав 1 дію, яка би складалася з 5 сцен + антракт. Вдень була робота, на перервах я думав про книжку. Бігав теж з думками про сюжет.

Про дітей

Старша донька Софія прочитала першу «Франческу», ще не бралася за другу, бо в неї зараз складний насичений період: вступила до коледжу, в умовах онлайну закінчує школу. Але ці книжки займають почесне місце в її кімнаті: на полиці, прямо в центрі. Молодшій ще трохи зарано, і їй треба розвивати навички читання українською, над чим ми будемо працювати.

Ми розмовляємо з дітьми українською, це розмовна мова вдома і якихось технік навчання немає. Христина останнім часом намагалася перейти на англійську, бо в школі і з друзями вона розмовляє переважно нею. Софія закінчувала українську школу в Коннектикуті, чим ми дуже пишаємося; і їй також простіше, бо вона ще ходила в школу в Україні. 

Якщо розмовляти українською, то будеш пам’ятати. Я, наприклад, російську починаю забувати, бо нею не говорю; тож щоб зосередитися і сказати щось російською, треба напружитися.

Чому не вважає себе письменником

Щоб вважати себе письменником, я маю заробляти цим на життя. Я пишу, але це для мене хобі. Є професійні письменники, наприклад перекладений різними мовами маестро Курков, який зробив це основною справою свого життя. Мене ж можна назвати автором; та назвати можна будь-чим, насправді, інша справа — що я себе письменником не відчуваю. По-друге, я не обертаюся в літературних колах, спілкуюся з обмеженою кількістю колег по письменницькому цеху. Письменник — дуже відповідальна штука, ти пишеш книги, які люди читають, з яких щось відкладається; і чим масовіша книга, тим більша відповідальність.

Про момент зникнення з соцмереж

[Йдеться про листопад 2019 року, коли Бату раптом призупинив дію акаунту у Facebook – прим.ред.]

Не думав, що моє зникнення з соцмереж — big deal. Були певні обставини: я втомився, мене це відволікало, була криза з написанням «Моцарта 2.0.», були більш значимі речі в житті. Фейсбук — це трата часу, розумію, що для когось це основна комунікація, але для мене — ні, закрив собі і мав повний спокій. Це були класні часи: я був з сім’єю, мав час на написання. Робота автора — це ремесло, ти сидиш і фігачиш. Якщо кожен день не будеш приділяти час написанню книжок, нічого й не напишеш. В мене немає такого явища як натхнення; якби я його чекав, то нічого б, певне, не вийшло б. А так я приходив з роботи, сідав, відкривав документ і думав: що буде сьогодні, що вони будуть робити, як розвивати сюжет. 

Про читання

Останнім часом життя дуже насичене і на читання я не виділяю так багато часу, як хотілося б. Останній рік взагалі провів з книгами про Моцарта. З порад:

  • Перечитайте п’єсу «Амадеус» Пітера Шеффера, там багато того, що не взяв у фільм Форман. Хоча у Шеффера і суб’єктивний погляд на стосунки Моцарта і Сальєрі, та він зробив шалену роботу з опису його як особистості.
  • Листування Моцарта з родиною і друзями — шикарне видання Моцартеуму, 7 томів переписок Моцарта з родиною; у вас волосся на голові на голові від цього буде рухатися, я не наважуся це навіть цитувати. Болісно було читати його листи, коли у нього була фінансова скрута і не було грошей, щоб купити їсти, я це аж фізично відчув.
mozart

Про творчі плани

Наразі я намагаюся зібрати книжку про свого вчителя [буддійський монах — прим.ред.], поки навіть не скажу, як вона називатиметься, хоча це буде проста назва. Книга буде легка, як і всі попередні; про розмови вчителя Чімітдоржа-лами зі мною у формі таких собі «історій на ніч». Вона, звісно, буде з гумором: не знаю, чи зможу колись написати серйозну книжку, але, може, й буду намагатися. Книга вже в цілому фактично написана, мені просто її треба впорядкувати, щоб тексти були об’єднані.

Як зрозуміти, чим варто займатися в житті

Треба бути відкритим для нового, не заморочуватися на чомусь одному. Чесно кажучи, не впевнений, що те, чим займаюсь, — це справа життя. Я це люблю, в мене це виходить, але ніхто не знає, що буде завтра. Якщо доведеться змінити роботу, зроблю це, абсолютно спокійно до такого ставлюся. Не треба робити трагедії зі змін: будь-які зміни, якщо сам їх робиш — на краще, якщо не сам — зроби їх кращими.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

Залишити відповідь