Екранізація роману Кінга «Доктор Сон»: чи варто дивитися книголюбам? Та інші кляті питання

Автори тексту: Катерина Пітик і Анатолій Пітик

Стівен Кінг — не тільки культовий класик американської літератури, а й письменник, якого обожнює світовий кінематограф. Нещодавній шалений успіх нової екранізації «Воно» повернув його на великі екрани. «Доктор Сон» — це вже третій фільм за мотивами творчості Короля Жахів, який вийшов у прокат у 2019 році. І режисеру стрічки, й автору роману довелося не тільки розповідати нову та свіжу історію, а й змагатися з минулим. Кому із них вдалося перемогти своїх скелетів у шафі? Най же розпочнеться битва!

З чого все починалося

Спочатку було «Сяйво». Третій роман молодого, перспективного й дуже успішного автора жахів. Історії про доглядача готелю Джека Торренса, який поступово божеволіє в стінах порожнього «Оверлука», судилося стати одним із найпопулярніших творінь Стівена Кінга. Дуже швидко вона отримала й екранізацію. Вже через три роки після публікації роману, у 1980, легендарний Стенлі Кубрик презентував глядачам своє «Сяйво». Присвійний займенник тут дуже важливий, оскільки Стівен Кінг зненавидів цю екранізацію. Режисер перекромсав роман, як сам того хотів: від побутових деталей до головного конфлікту історії. Найбільших змін зазнав головний персонаж. З доброї, але глибоко нещасної людини, що підпадає під вплив моторошних привидів, Джек Торренс обернувся на прихованого садиста, якому порожній готель дав карт-бланш на звірства. 

Письменник вкладав у роман дуже багато автобіографічних деталей, тож від такої інтерпретації він був не в захваті. Олії у вогонь підливало ще й те, що в Кубрика вийшов справді розкішний фільм. І хай як активно Кінг не закликав бойкотувати стрічку, вона все ж посіла гідне місце в золотому пантеоні кінематографа. Власне, щаслива доля чекала і сам роман, що давно став класикою. Через 36 років після написання «Сяйва» Король Жахів повернувся до руїн «Оверлуку» і вирішив розповісти всім відданим фанатам і не тільки, що ж сталося з маленьким сином доглядача готелю Денні. Роман «Доктор Сон» як читачі, так і професійні критики сприйняли з ностальгійним теплом, але не з таким захватом, як «Сяйво». Однак інтерес до «хлопчика, що вижив» зберігся, тож через кілька років і кінофанати Стівена Кінга отримали свій шматочок пирога. 

Головний фільм режисера

До початку роботи над «Доктором Сном» Майк Фленеґан уже екранізував для Netflix кінгівську «Гру Джеральда». Беручись за продовження «Сяйва», він зіткнувся з великими труднощами. Кінгу було складно змагатися з культовим першим романом, але він змагався сам із собою. А Фленеґану треба було знімати другу частину без першої. Мови про нову екранізацію «Сяйва» не йшло, тому фільм неминуче мав бути продовженням. Але чого? Геніального фільму Стенлі Кубрика, який ненавидить Стівен Кінг? Чи нікудишнього мінісеріалу 1997 року, близького до тексту, але непридатного до перегляду? Відповідь була очевидною. І болісною. Як склеїти між собою два ледь не протилежні наративи? Як дострибнути до планки, виставленої значно (це не образа, а констатація факту) талановитішим Стенлі Кубриком, сподобатися Стівену Кінгу й не розчарувати глядачів? 

Обрана режисером тактика — проста й досить елегантна. Він зберіг сюжет Кінга, пересипавши його аудіовізуальними алюзіями на «Сяйво» 1980 року. Через це, щоправда, постраждав темпоритм стрічки. Літературні «Сяйво» і «Доктор Сон» — дуже різні історії. Клаустрофобний горор отримав фентезійне продовження. Швидкість і манера оповіді, прийнятні для першого, не дуже пасують другому. А ось у кіно в’язкий, повільний початок веде до стрімких п’ятнадцяти хвилин приблизно посередині — і знову впадає в сплячку до легенького сплеску екшн-активності наприкінці. 

Омажі Кубрику також не завжди працюють, як задумано. Заради реалізації деяких уривків сценарію Майк Фленеґан вирішив відтворити низку образів з оригінального фільму, запросивши нових акторів. Якщо Дік Геллоран та маленький Денні виглядають цілком природно, то з подружжям Торренсів фокус не вдався. І Шеллі Дювалль, і тим більше Джек Ніколсон занадто унікальні і харизматичні постаті, щоб їх було легко замінити. Генрі Томас зовсім не схожий на Джека Торренса із кубриківського «Сяйва». Помітно, що у Майка Фленеґана не було грошей на технічні фішки нещодавнього «Двійника» з Віллом Смітом чи шостого «Термінатора». А шкода. Це було б доречно. 

Книга VS фільм

Фільму беззаперечно пощастило з акторським складом. Юен Мак-Ґреґор чудово перевтілився у дорослого Денні, який після незабутньої зими в «Оверлуці» пішов стопами батька, і, на жаль, мова йде не про письменництво. Нарікаючи на паршиву долю, Ден Торренс віддав пів життя алкоголю. Роман Стівена Кінга насамперед про те, що робити з іншою половиною життя. Король Жахів значну частину книги присвячує побуту алкоголіків, демонам їхньої совісті та шляху до спокути. Він знаходить своє призначення, працюючи в хоспісі і допомагаючи пацієнтам спокійніше зустрічати смерть. Саме за це його і прозвали «Доктором Сном». Фільм же пропонує кілька яскраво-бридотних образів, але позбавляє їх психологічної глибини. Натомість перед глядачами розгортається вистава «Із життя потвор». 

Надихнувшись прикладом «Воно», режисер дуже детально показує побут антагоністів історії. Правдивий Вузол — моторошний союз енергетичних вампірів, що живляться сяйвом жертв, постає у всій красі. Особливо це стосується їхньої лідерки, Розі Циліндр. Ребека Ферґюсон упивається роллю лиходійки. Красива та підступна, вона справді втілює небезпеку для всього світу. Їй з Юеном Мак-Ґреґором довелося стати на герць за душу — чи то пак «сяйво» — дівчинки Абри. Маленький потужний медіум у виконанні Кайлі Карран становить для кожного з них свій інтерес. Для Дена Торренса це можливість стати наставником та захисником обдарованої дитини, передати їй свої знання про сяйво. З Розі Циліндр усе простіше: вона просто хоче жерти. Мотивація ніби банальна, але жахна. 

Доповнює основний конфлікт плеяда ефектних другорядних персонажів, яких утілили не менш яскраві актори, як, наприклад Брюс Ґрінвуд (очільник «Товариства анонімних алкоголіків») чи Карел Страйкен (дідо Флік, найстаріший із Правдивого Вузла). Обидва, до речі, перекочували з «Гри Джеральда» Майка Фленеґана. Цікаво, що самих другорядних персонажів, як і побічних ліній, у фільмі значно менше — і це пішло йому на користь. За дві з половиною години екранного часу, по-перше, не вдалося б розкрити всіх, а по-друге, так історія стала зосередженішою і сумнішою. Жертв НАБАГАТО більше, та й драматизму також. Шкода тільки, що з кількістю персонажів зменшився і відсоток важливих взаємозв’язків між подіями. Наприклад, фільм тільки каже, що Правдивий Вузол — дуже багато і впливова організація, а книжка це ще й демонструє. 

Стівен Кінг у «Докторі Сні» витворює моторошну атмосферу, занурюючи читача глибоко в підсвідомість своїх персонажів. Іноді навіть буквально. Здатність прописувати психологічно правдивих героїв Кінг довів майже до автоматизму. Майкл Фленеґан також прагне передати цю атмосферу, але, ще не виробивши власний режисерський стиль, не має чого запропонувати. Усі найкращі саспенсові елементи він позичив у Кубрика, музику — теж у Кубрика, а фінал історії — у Стівена Кінга. Якоїсь миті фільм із сиквела «Сяйва» перетворюється на його ребут (сиквел — фільм-продовження; ребут — перезйомка фільму, який вже виходив, в іншій версії — прим.ред.). Фленеґан перезнімає покадрово сцени з фільму улюбленого вже померлого режисера, але так, щоб догодити улюбленому ще живому (на щастя для всіх нас) письменнику. Через це ефект від фіналу змазується, бо крізь полотно кіноекрана проступає досі ображений на Кубрика Кінг. Нарешті, «Сяйво» (саме «Сяйво», а не «Доктор Сон») отримує канонічний фінал. Стівен Кінг від цього, певно, виграв. Тільки шкода, що Денні Торренс програв. 

І чим усе це закінчилося?

Неоднозначний роман отримав неоднозначну екранізацію. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що книжка усе ж таки краща за фільм. Майкл Фленіґан дуже старався, але від початку був приречений на поразку. Звісно ж, його «Доктора Сна» порівнюватимуть із роботою Кубрика. Він сам вийшов на цей ринг, хоча спокійно міг би залишитися осторонь від битви, трохи переписавши сценарій. Фільм можна подивитися, але раз. Його точно не переглядатимуть forever and ever and ever. 

Беззаперечним переможцем залишився Кінг. У нього є арсенал улюблених прийомів, які він активно використовує. Продовження «Сяйва» працює ще й тому, що навіть ті читачі, яких не вразить історія, зрадіють зустрічі не тільки з Денні Торренсом, а й зі Стівеном Кінгом. Для багатьох він давно уже став старим другом: хай ти не дізнаєшся нічого нового, але розмова буде приємною. Особливо, якщо її переклав Олександр Красюк.