Американська авторка нігерійського походження Томі Адеємі безпосередньо знає, що таке щодня боятися за своє життя та за добробут своїх близьких. Книгу «Діти кістки й крові» вона написала у часи, коли в США почали відбуватися жахливі речі, пов’язані з расистськими нападами. У ХХІ столітті люди й досі поширюють ненависть на основі відмінностей між зовнішнім виглядом, походженням та цінностями. Тому це фентезі є водночас цілком реальним. І авторки блогу Yakaboo вже мають про нього #ДвіДумки.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Про цю книжку я багато чула ще задовго до того, як її переклали українською. Фентезійний янґ-едалт, вкорінений у культурі й міфотворчості та світогляді африканського світу, — як на моє читацьке вухо, звикле до творів, які належать до західної культури (і тематично, і географічно), звучить доволі екзотично. Але його так хвалять, так хвалять, що хотілося перевірити насамперед себе: чи «зайде» мені цей роман. Забігаючи наперед, скажу, — так, однозначно!
Юлія Дутка: Колись дуже любила фентезі, майже нічого, крім нього не читала (мабуть, обчиталась таки), а потім розчарувалась та зосередилась на більш реалістичних історіях, здебільшого детективних. Але все ж фентезі хотілось час від часу. Появу українського перекладу африканського фентезі «Діти кістки й крові» сприйняла як нове дихання колись улюбленого жанру, якому хотіла б дати другий шанс. Ось тепер чекаю продовження.
Зейлі
Юля: З нею ми знайомимось першими. Ми бачимо дівчинку з бойовим характером та оповиту вселенською тугою. Бачимо, як вона бідує і постійно боїться, що її можуть забрати у рабське поголів’я, адже Зейлі — віщунка. Колись у таких, як вона, людей з білим волоссям, була магія. Вони могли неймовірне. Мати Зейлі була сильною жницею — чарівницею, владною над смертю. От тільки монархія вирішила позбутись магів, щоб зміцнитись, знищила їх, а магію забрала, тож бідноті нічим боронитись. Хіба що посохами, володіння якими опановує Зейлі. От тільки чи зможе посох захистити її від свавілля влади, від міці армії, від зубів леопантерів?
Зейлі — обрана, її місія здається занадто важкою для дівчини-підлітка, яка тільки починає приймати самостійні рішення, але в неї немає вибору. Та й, зрештою, вона готова віддати все, що має, аби повернути ту силу, за яку гинули, захист, який принесе спокій та звільнить. Зейлі чудово підходить для боротьби, адже вона справжня героїня, яка ніколи не ставитиме особисті інтереси вище загального блага, вона вірить і готова йти за вірою, куди та приведе. Диво-жінка, яка ще тільки дорослішає. Дівчина, яку хотілось би мати за подругу.
Віто, ти хотіла б познайомитись з Зейлі?
Віта: Так, хоча ця дівчина не лише надихає, але й змушує повсякчас за неї переживати. Відчайдушна і категорична, вона не знає, коли вчасно спинитися — а потім картається, що через її вчинки постраждали інші. Окей, з точки зору значення для її народу чи клану, для магів, чиї сили й життя пригноблені тими, в чиєму волоссі немає жодної білої волосини, вона все робить правильно. Але Зейлі — насамперед юна дівчина, майже дитя, яка взяла на себе величезну ношу — і батька, зламаного після смерті матері, захистити; і брата, який би був цілком успішним спортсменом, якби не сестра-віщунка, вберегти; і магію в Ор’їшу повернути. Її магічні сили живляться від зв’язку з Ойєю, богинею смерті. А такі чари майже завжди завдають болю самому магу. І, ніби всього цього було замало, на голову Зейлі звалюється кохання, дивовижне і неможливе. Дівчина так прагне повірити солодким обіцянкам, довіритися утопічним мріям про нову Ор’їшу, але навіть у фентезійних романах реальність надто сильна і надто жорстока, щоб дозволити мріям здійснитися.
Історія Зейлі — це історія «черв’яка» (так зневажливо у її країні називають віщунів), який відчув, що внутрішньої сили та гідності у ньому вдосталь, аби повстати. Який не сприймає поділу на кращих і гірших за кольором волосся чи вродженими здібностями. Історія Зейлі — це метафорична історія багатьох африканських жінок. Тому вона проймає особливо сильно.
Амарі
Віта: І не можна, здавалося, вигадати більшої протилежності до Зейлі, ніж Амарі — принцеса без жодної краплі магічної крові, яка ніколи не бувала за стінами палацу і захищена від небезпек уже самим своїм титулом. Чому вона зважується на зухвалу втечу з палацу, ризикує головою і приєднується до опальних мрійників-бунтівників, які хочуть повернути магію? Ту магію, якої до смерті боїться і так само сильно ненавидить її батько-король. Ту магію, яку в останню мить життя відчула її подруга-служниця.
Можна було б сказати, що для Амарі це примха: спробувати «вільне» життя, знаючи, що на принцесу все одно ніхто не здійме меча. Але дитячі травми і цілком реальні шрами нагадують: поки країною править цей король, ніхто і ніде не може почувати в безпеці, навіть його донька у королівському палаці. Рибальські селища, джунглі, руїни давнього святилища, гладіаторські бої між рабами, таємне поселення магів, підпільні лігва контрабандистів — для Амарі все це нове й екзотичне, але не як фрагменти такого собі туру для мандрівників, а як складові життя, яке в будь-який момент може закінчитися.
Історія Амарі — це історія про відчуття співпричетності до кола тих, з ким ти не маєш спільного фактора, який робить їх «Іншими», але це не заважає тобі їх захищати й боротися пліч-о-пліч з ними. Принаймні, так я її сприйняла. А ти, Юлю?
Юля: Як на мене, Амарі ніколи не пасувала до тієї королівської родини: життєлюбство, бажання бути вільною від церемоній, а ще справжність — дівчина вміє не тільки дружити, а й співчувати — що геть не королівська справа. Щоб бути стовідсотковою принцесою, вона мала б бути холодною та неприступною, а не дитям з палким серцем та тягою до справедливості. Для неї порятунок магії — не примха, вона не може інакше.
Тому, як на мене, саме Амарі, яка до магії найбільш далека, — найпозитивніший персонаж цієї історії. У неї немає надсил, але вона не здається у прагненні врятувати друзів і тисячі людей, яких не знає і ніколи не знатиме, від свавілля батька, від визискування та вічного страху перед майбутнім. Революціонерка, яка йде за ідеєю. Чимось вона нагадує мені Кетніс Евердін з «Голодних ігор» (так, саме Амарі, а не Зейлі).
Якщо в королівській родині могла народитись така Амарі, то ця монархія все ще має надію не втопити Ор’їшу у крові, а повернути їй колишню славу та міць. Я бачу Амарі у президії майбутньої республіки, тому що правління її батька вже добряче похитнулось.
Інан
Юля: Інан — принц і солдат. Я до кінця не знала, як ставитись до цього персонажа. Він і подобався, і відштовхував. Час від часу хотілось направити його на «путь істинний», добряче врізавши, але він, здається, й сам розумів, що робити. Чи не розумів? Його позиція — хитка. Він — з одного боку захищений своїм королівським статусом, з іншого — вразливий, навіть вкрай вразливий, адже не можна спрогнозувати, чи власний батько не виступить проти нього. Монарх має цікавий характер, навіть злегка одержимий, тож я б не здивувалась, якби він порішив власних дітей, побачивши у них загрозу.
Тож для мене принц — персонаж, який не може знайти рівновагу, власне місце у всесвіті. Йому важко, адже він не знає, у що вірити, до кого пристати, кого очолити. Те, до чого він звик як до істини, виявилось вельми дискусійним, те, що він сприймав як чесноти, вочевидь, ними не були. Вся його ціннісна система розсипалась аж до фундаменту. Тож потрібно вибудувати себе заново, а це завжди складно.
Інан — той персонаж, у якого великий потенціал до зростання. Або ж до деградації. Тому йому все ж хочеться симпатизувати, та чи вдасться?
Віта: Можливо, це було б реально, якби в серці Інана була хоч крапля щирості? У цій історії він найскладніший персонаж — водночас і найбільша жертва, і той, хто завдає найпідступнішого удару. Бити в спину — для принца це штука звична; ще в дитинстві, на тренуванні із сестрою він без вагань поранив її мечем. Ніби й розкаявся, але хто може знати напевно? Інан — це юнак, який може легко ризикнути своїм життям задля коханої дівчини, а потім боягузливо ховатися, затуляючи долонями вуха, щоб не чути диких криків, коли її катують. У нього непрості стосунки і з батьком, і з сестрою, і з магією. Такі, як Інан, зазвичай виправдовуються фразою «б’є — значить любить», адже він легко може завдати болю тим, хто йому небайдужий, наполягаючи, що це задля їхнього блага чи для процвітання всієї держави.
Інан — це нарцис і аб’юзер? Чи зламаний безвольний хлопець, який невимовно страждає, бо боїться і батька, і самої думки про те, щоб повстати проти нього? Цю загадку я так і не змогла розгадати до кінця. Безперечно, його історія — це історія тих, хто опирається тому, аби прийняти свою природу. Але вона обтяжена додатковими обставинами, тож розгадувати його мотиви й міркувати над майбутніми вчинками надзвичайно цікаво. Це одна з причин того, чому «Діти кістки й крові» виявилися книжкою, яка довго не відпускає. Тож ми з Юлею чекаємо на переклад продовження. Історія магів і віщунів Ор’їші тільки розпочинається!
Пряма мова
«Я вчу вас бути воїтельками в саду, аби вам ніколи не довелось бути садівницями на війні. Я даю вам силу для бою, але ви мусите навчитися сили стриманості».
«Мамине обличчя було подібне на сонце.
Я намагаюсь пам’ятати саме це обличчя.
Не мертве обличчя з цівками крові на шиї».
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить магічні історії та хто хоче відчути колорит Африки: адже «Діти кістки і крові» — це перше африканське фентезі, яке світ якого великою мірою базується на традиційних віруваннях народу йоруба.
Юля: Шанувальникам фентезі та тим, хто любить книжкові мандрівки невідомими та дикими місцинами.
Кому не варто читати
Юля: Тим, кому не хочеться магічного чтива.
Віта: І тим, хто не любить, коли розповідь ведеться з точки зору кількох осіб.
Схожі книги
Віта: Дуже віддалено і радше на суто асоціативному рівні, та все ж «Діти кістки й крові» нагадали мені «Північне сяйво» Філіпа Пулмана.
Юля: Мені ця книжка чимось нагадала «Daughter of Smoke and Bone» Лейні Тейлор, але, думаю, порівняти її з мандрами та пригодами у культовому «Гобіті» Дж.Р.Р. Толкіна теж можна.
11 thoughts on “Як повернути магію: фентезійний світ африканської міфології в романі «Діти кістки й крові»”