Дім, який побудувала Маріам Петросян: #ДвіДумки про «Дім, в якому…»

Що якби гострі соціальні проблеми поставали у формі напівреалістичної і напівфантастичної оповіді, коли емоції переважають над фактографічним викладом ситуації? Над цим питанням замислилася вірменська письменниця Маріам Петросян — і в результаті створила книгу про Сірий Дім, життя в якому описане крізь сприйняття його мешканців. Бо як пересічний спостерігач ніколи не зрозуміє законів і правил, які діють в Домі — так і кожна людина навряд зрозуміє, що коїться в головах і серцях інших людей.

Російськомовний бестселер нарешті переклали українською (видавництво #книголав, пер. Маріанна Кіяновська) і авторки блогу Yakaboo мають про нього #ДвіДумки.

Оглядачки

17192027_779472105538921_6451457679488559858_o (1)

Катерина Гавриш: «Дім, в якому…» — це книга-пароль, своєрідна мітка, за якою впізнаєш своїх. Той, хто одного разу побував у Домі, уже ніколи не буде колишнім. Ця книга писалася близько 10 років, отримала цілий возик нагород, хоч і була письменницьким дебютом. «Дім, в якому…» є настільки своєрідною і ні на що не схожою книгою, що не важливо, полюбите ви її з першої сторінки чи ні, але прочитати її однозначно варто.

Юлія Кошик: Тексти, в центрі яких фігурує дім — незвичні та цікаві, сама ідея «дому» як така в літературі має багато прикладів втілення, у кожній новій книзі про це дім має різні особливості та об’єднує різних людей або істот. Разом з тим всі ці літературні тексти і відрізняються за багатьма критеріями! Книга «Дім, в якому…» приваблює своєю ідеєю та… Обсягом! Це певним чином інтригує: що ж там за дім такий, на стільки сторінок?

«Дім стоїть на околиці міста...»

ЮляПодії у книзі «Дім, в якому…» відбуваються ніби в паралельному світі: не знаю, як іншим, але мені з перших сторінок здавалося, що це місце розташоване в якійсь альтернативній реальності. Спершу читаєш, а зрозуміти не можеш, що відбувається. Мені треба було трохи часу, щоб впіймати «хвилю» дому. З кожним наступним розділом відчуваєш себе все більше всередині книги, близькими стають і вірування, і дивацтва, і персонажі. Згодом стає зрозуміло, що Дім насправді — одна з будівель у місті, що є зовнішній світ, який герої називають словом «Зовнішність». 

Світ Дому межує із реальністю та магією: з одного боку, перед нами реальні діти зі справжніми потребами, з іншого — надреальна локація, котра огорнута певним ореолом загадковості, містичності, відірваності від світу.

Дім утворює власний мікровсесвіт зі своїми законами, закономірностями, навіть віруваннями. Дім — це система, а його мешканці — елементи цієї системи, і її впорядкованість справді вражає! Проте час від часу ось це балансування між реальним і нереальним світом було дуже відчутним. Яким тобі відчувся Дім, Катю? Справжнім чи більше магічним?

КатяДля мене Дім був цілком справжнім місцем (адже він стоїть на околиці міста, в місці, яке називають Гребінцем — через багатоповерхівки, що стоять в ряд), але водночас повним своєї дивної магії. Власне, це ж дійсно притулок для дітей з інвалідністю, при чому у кожного своя і часто — дуже серйозна. Хтось має батьків, але більшість — сироти без роду і племені, і власне Дім — ось вся їхня рідня. Тому перші сторінок 200 хоч і було дуже цікаво і інтригуюче, але абсолютно нічого не зрозуміло 🙂 Невже нещасні мешканці Дому настільки з’їхали з глузду, що понавигадували собі містику, паралельні виміри, до яких можна стрибати і де можна гуляти, зворотний бік свого інтернату, і сам Дім уявляють ледь чи не святою обителлю, а себе — могутніми магічними істотами?

З іншого боку, те, що відбувається в Домі, навряд чи можна назвати звичайною рутиною інтернату. Тутешні викладачі сахаються своїх вихованців і замикаються від них на ключ, поміж них блукають плітки про страшні речі, що коїлися минулого випуску. Тут є кафе зі справжніми грошима, випивкою і наркотиками, хоча здавалося, звідки таким речам взятися в інтернаті? А те, що відбувається вночі, краще взагалі не згадувати вголос, навіть коли відмиваєш стіни від лайливих написів чи крові. Разом з тим, діти наввипередки цитують грецьких філософів і французьких поетів, вражають своєю ерудованістю і навіть благородством. І ось тут зовсім перестаєш розуміти, що ж насправді відбувається, де реальність, а де — вигадка. Хочеться лише хутчіш читати, дізнатися, що ж там далі, розібратися, зрозуміти, скласти шматочки пазла, кліпнути, заплутатися ще більше і бігти читати далі.

Мешканці Дому

КатяДім — це Дім, саме з великої літери, для своїх мешканців він замінює весь світ. А самі мешканці тут не мають жодних імен, лише прізвиська, які самі ж і вигадують один для одного, для викладачів і навіть для всього, що є поза Домом, у Зовнішності. І кожне з цих прізвиськ підходить кожному персонажу так, ніби і є його справжнім іменем. Мешканці Дому вигадують (або згадують) міфи про життя інтернату, в тому числі — і про його зворотний бік. А деякі з них навіть можуть туди подорожувати, зумисне чи випадково. Але все це — фентезійна складова, магічний реалізм, який, власне, доволі звична річ у книгах.

Найцікавіше в «Домі, в якому…» те, що хоч він і про інтернат для дітей з інвалідністю, але коли читаєш, немає зовсім ніякого відчуття, що з компанією щось не так. Мені доводилося часто нагадувати собі, що Сфінкс безрукий і лисий, Сліпий насправді не бачить, а Табакі… ну, він Табакі 🙂 А все тому що для них все це — цілком нормально. І весь їхній світ з чудернацькими прізвиськами і жорсткими дивними законами — це теж нормально. Тому що вони не знають іншого. Хіба кіт, який сліпий від народження, ненормальний? Так, у нього інші, більш голосні іграшки, він не знає, який собака має вигляд, але при цьому цей кіт цілком адекватний. І мені здається, що й мешканці Дому в більшості своїй також значно адекватніші, ніж наші сусіди по вулиці, роботі, життю. Тому що їхні закони, їхній світ і самі вони — щирі. Вони не обманюють себе, не лицемірять, не намагаються здобути те, що їм не потрібно. Можливо, паралельні реальності у Домі — це спосіб захиститися від жорстокого світу, а може — такі діти вміють бачити більше. Можливо, їхні криваві закони немилосердні, зате вони дають відмінну підготовку, адже доросле життя і всі, хто завжди жив без турбот, рідко проявляють милосердя до дітей з інвалідністю. 

Можна читати «Дім, в якому…» як химерну історію про перетин світів в місці, де реальність стоншується. А можна — як метафоричну сповідь дітей з інвалідністю, як вони бачать своє життя в інтернаті. І як їх бачить світ. Як ти сприймаєш мешканців Дому, Юле?

ЮляВідразу скажу — я прив’язалась до всіх героїв! Хоча спочатку було складно — багато імен (навіть не імен, а прізвиськ, бо в Домі немає імен), стрибки з теперішнього у минуле. Спочатку я була як той Куряка: думала, що все це якась гра, однозначно якась підстава. Потім герої стали ближчими, розмови цікавішими, мене затягнуло. Але якими ж самобутніми, цікавими, оригінальними є всі персонажі, і — що найголовніше — впізнаваними! Їх багато, але ти знаєш кожного і кожного малюєш у своїй уяві як окрему особистість. Цікаво було читати «Інтермедії» і здогадуватися, хто ким став, про кого йде оповідь. Я не сприймала їх обмеженими чи інакшими. Всі герої для мене є нормальними в своїй неінакшості. І справді, забуваєш під час читання, що хтось сліпий, хтось не має рук, а у когось фізичні відхилення розвитку. Всі ці діти мешкають в одному місці, тому що їх єднає ця інакшість, їм немає місця в реальному світі і цей притулок, Дім, став для них цілим світом. Я натрапляла в коротких анотаціях на слова про те, що ця книга — «про притулок для дітей-інвалідів…». Але ж це не головне! Це взагалі не фігурує у думках, коли читаєш текст, бо кожна дитина в цьому романі має свою історію і її фізичні особливості мало впливають на наше сприйняття цієї історії. 

А потім занурюєшся в текст глибше, знайомишся з персонажами ближче і бачиш, що вони мріють, фантазують, планують, чинять так, як не вчинила б ніколи людина, котра вважається у суспільстві повноцінною. Ці діти кохають одне одного, шепочуться в Ніч Казок, дружать, відстоюють свої принципи та традиції, малюють на стінах дивовижні малюнки, захищають одне одного — вони справжні, живі. І тут тільки ти розганяєшся читати натхненно історію, текст ніби пригальмовує тебе своїми поворотами: у Домі відбувається багато чого. Страхітливі чутки про випускні минулих років, алкоголь та навіть наркотики — тут цього не бракує. Але все це вписується у картину сюрреалістичного світу, створеного у книзі. Для мене тон оповіді почав добряче мінятися після того, коли в роман вплелись дівчата: вже знайомі хлопці почали спілкуватися з представницями іншої статі, з’явились і натяки на закоханість, і перший несміливий флірт. Сама тема інвалідності у романі не є ключовою, якщо врахувати вищезгадане. Це більше роман про дорослішання та страх перед цим, про самотність та інакшість — не лише фізичну.

Піти неможливо лишитися

ЮляЗагальне враження від книги — подібного я ще не читала! Тут важко виокремити конкретний сюжет чи фабулу, чи кульмінацію — це історія про будні притулку, тут кожна окрема мікроісторія має свою кульмінацію. А мої спроби визначити її жанр ведуть в глухий кут: кажуть, що тут ключовим є магічний реалізм, але ж не тільки він! Містика? Як елемент — так, але знову таки, це не є визначальним. Елементи детективу, роману-дорослішання, соціально-психологічного роману… Тут стільки всього! Я б назвала його пазлом, настільки тут багато різних частинок, які можна аналізувати як кожну окремо, так і в складі інших елементів.

І коли я дочитала книгу, виникло таке відчуття, ніби я повинна, зобов’язана прочитати її спочатку, бо все відкриється в новому світлі! Тепер і Куряка сприймався б інакше — я б уже відразу знала, що це за групи й чому виник той перший конфлікт, і Сліпого я б з першої зустрічі теж зрозуміла краще. Коло замкнулося, життя у Домі вступило в нову фазу, а книгу захотілось перечитати. У тебе не виникло подібних думок, Катю? Що ця книга точно не те що варта перечитування, а потребує його?

КатяТак, «Дім, в якому…» хочеться читати і перечитувати. Перший раз тільки й встигаєш, що слідкувати за швидкою зміною сюжету, розібратися, хто є хто і що тут взагалі відбувається. І лише уже після середини книги розумієш, що вся містика і міфи та казки, які досі здавалися просто антуражем, насправді — такі ж повноправні учасники подій, як і мешканці Дому. Дім хочеться розбирати по цеглинці й складати заново. І щоразу — по-різному. Адже для кожного Дім — свій. 

І ще тут прекрасна, надзвичайно красива мова, її аж зовсім не очікуєш від вихованців інтернату, які живуть, по суті, в ізоляції. Постійно хочеться схопитися за олівець і підкреслювати особливо вдалі метафори й вирази. Чого вартий хоча б опис похмурого неба «кольору мишачих спинок»? Але таким чином майже вся книга вийде підкреслена, тому одна надія на перечитування. 

Пряма мова

Катя

Якби ти не зациклювався на тому, що тебе ніхто не розуміє, можливо, у тебе вистачило би сил зрозуміти інших.

Юля

Навколо нас розкидані відповіді на всі запитання, треба тільки зуміти їх віднайти.

Кому варто читати

ЮляТим, хто любить класичні історії про різного типу будинки, у яких мешкають «особливі» люди або істоти. Тим, хто любить магічний реалізм.

КатяЛюбителям довгих (дійсно дуже довгих) історій і заплутаних сюжетів з багатьма персонажами. Додайте сюди ще трохи моторошної казки й магічний реалізм — і це буде саме про «Дім, в якому…».

Кому не варто читати

КатяПрихильникам чіткого реалізму, простого викладу і тим, хто відчуває неприязнь до «не таких» персонажів.

ЮляТим, кого дратують маленькі букви у книгах. Тим, хто боїться химерних історій.

Схожі книги

ЮляВасиль Шевчук «Дім на горі», Галина Вдовиченко «Бора».

КатяЧастково схожу, але однозначно менш моторошну історію можна зустріти в «Домі дивних дітей» Ренсома Ріггза. Якщо ж хочеться продовжити знайомство з химерними історіями, але не обов’язково про інтернат, візьміться за Ніла Ґеймана — наприклад, «Небудь-де» про інший бік Лондона (зовсім не такий привабливий, як нам би хотілося).

(Visited 235 times, 1 visits today)